1.3. Державна політика України у сфері зайнятості населення
В усіх країнах світу управління зайнятістю населення займає одне з провідних місць у механізмах реалізації державної політики. Це невипадково, оскільки стан ринку праці, забезпечення достатнього для конкретних демосоціальних умов рівня зайнятості населення характеризують загальний соціально-економічний стан країни, спроможність державної політики вирішувати найбільш гострі проблеми свого розвитку та соціальної безпеки.
На сучасному етапі досить поширеними є принаймні два механізми регулювання зайнятості: державно-централізований та децентралізований. Співвідношення чи перевага одного відносно іншого значною мірою залежить від технологічного, структурного та інституціонального складу економіки, положення у міжнародному розподілі праці, включення у процеси глобалізації. Але незалежно від цього, у кожній країні регулювання зайнятості, намагання підтримувати баланс на ринку праці є пріоритетним напрямом державної політики.
В Україні за часи радянської влади сформувалась централізована державна система регулювання зайнятості населення. Акцентуємо увагу на тому, що цей механізм також був поширений у багатьох країнах з ринковою економікою і вважався доволі об’єктивним і соціальне справедливим. Як відмічається багатьма авторами, використання як головного в регулюванні зайнятості населення механізму державного централізованого управління є найбільш прийнятним для рівня індустріального розвитку суспільства. Але поступово під впливом переходу до більш високого стану індустріального, а саме до постіндустріального, а потім інформаційного, централізована спрямованість державного регулювання теж трансформується у більш гнучку модель, а саме модель створення необхідних умов до більш вільного вибору кожним громадянином своєї форми зайнятості, змін його протягом свого життя.
В сучасній Україні склалась цікава ситуація з цього приводу. По-перше, в Конституції України у статті 43 йдеться, що “Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується”. Тобто кожен громадянин одержав право вільно обирати для себе зайнятість, сферу своєї діяльності. Це свідчить, що державне централізоване регулювання передає свої повноваження безпосередньо людині як носію своєї робочої сили. Держава не тільки передає це право, але й покладає на неї відповідальність за своє майбутнє у професійному відношенні, забезпеченні конкурентоспроможності на ринку праці та одержанні доходів. Якщо з цих позицій оцінювати сучасний механізм регулювання зайнятості населення, то зауважимо, що цей механізм ще не може спрацьовувати в повну силу. Цьому є низка причин:
· перехідний етап соціально-економічної системи суспільства від адміністративно-централізованої моделі до ринкової соціально-орієнтованої;
· занепад певний час соціально-економічного стану і, як наслідок, поширення безробіття та зростання його рівня, поява такого явища як хронічне безробіття;
· знецінення вартості робочої сили, поява люмпенізованого прошарку населення, жебрацтва та інших соціальних небезпечностей.
Все це викликало необхідність збереження, хоча і в модифікованому вигляді, механізму державного регулювання зайнятості – обмеження безробіття як складового загальнодержавного механізму управління економікою у поєднанні з новими правовими принципами зайнятості. Нині у державі існує система регулювання зайнятості, яка складається з органів, головною функцією яких є саме вирішення проблем зайнятості населення та підтримки збалансованості на ринку праці. Зокрема, Міністерство праці та соціальної політики України, територіальні центри зайнятості, які створені і працюють на всіх рівнях, а також відповідні управління в системі державних адміністрацій – створюють досить впорядкований механізм регулювання процесів зайнятості на загальнодержавному та регіональному рівнях. Поступово в цьому механізмі набувають значення відносини соціального партнерства та формування підприємницьких структур, що беруть на себе функцію працевлаштування в країні та за кордоном безробітних, які мають високий професійний рівень. Не менш значущим слід вважати діяльність різних державних установ, що сприяють організації підприємницької діяльності, навчанню ведення власного бізнесу. Важливою особливістю нових підходів до вирішення проблем зайнятості в сучасному механізмі регулювання є те, що поряд зі створенням через державні важелі системи працевлаштування діє система підвищення конкурентоспроможності на ринку праці людей, які бажають працювати, але недостатньо для цього підготовлені. Це свідчить про наявність у цьому механізмі активної складової щодо відповідальності держави за виконання своїх функцій відносно захисту конституційних прав громадян на працю та одержання мінімального доходу чи матеріальної підтримки під час безробіття. Створення механізму страхування на випадок безробіття та спеціальних фондів для здійснення активної політики щодо працевлаштування теж є важливим механізмом державної політики у сфері зайнятості населення [40].
Державна політика України у сфері зайнятості населення базується на таких принципах:
· забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної незалежності, віку, статі, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;
· сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
· координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної й соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;
· співробітництво професійних спілок, асоціацій підприємців, власників підприємств, установ, організацій чи уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролю за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;
· міжнародне співробітництво у розв’язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.
Закон України “Про зайнятість” закріплює основні принципи державної політики в галузі сприяння зайнятості; забезпечення певних можливостей всім громадянам України незалежно від національності, статі, віку, соціального положення, політичних і релігійних переконань у реалізації права на добровільну працю і вільний вибір зайнятості; розвиток людських ресурсів і попередження масового і скорочення тривалого безробіття; підтримка трудової і підприємницької ініціативи громадян; сприяння розвиткові їхніх здібностей до продуктивної, творчої праці і забезпечення соціального захисту в галузі зайнятості, включаючи спеціальні заходи для громадян, що мають особливі труднощі в пошуку роботи; заохочення роботодавців до створення нових робочих місць тощо [ 5 ].
З метою реалізації державної політики зайнятості населення, професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки, працевлаштування та соціальної підтримки громадян, які тимчасово не працюють, у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, функціонує державна служба зайнятості, діяльність якої здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування. До складу державної служби зайнятості входять також навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, підприємства, установи та організації, підпорядковані службі зайнятості.
Послуги, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення, надаються державною службою безкоштовно. Діяльність державної служби зайнятості фінансується за рахунок коштів державного фонду загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття, передбачених на ці цілі. Оподаткування діяльності підприємств та організацій, що входять до складу державної служби зайнятості, здійснюється відповідно до законодавства України.
Нині служби зайнятості проводять велику повсякденну роботу з різних питань працевлаштування населення. Приміром, центр зайнятості:
· аналізує і прогнозує попит та пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці;
· консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій чи уповноважених ними органів, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що висуваються до професії та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;
· проводить облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування; допомагає громадянам у доборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ, організацій чи уповноваженим ними органам у доборі потрібних працівників;
· організовує професійну підготовку та перепідготовку громадян у системі служби зайнятості чи направляє їх до інших навчальних закладів;
· надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації працівникам, які бажають змінити професію або місце роботи (у зв’язку з пошуками високооплачуваної роботи, зміною умов і режиму праці тощо), вивільнюваним працівникам і незайнятому населенню;