Концепції української державності (стр. 1 из 8)

Зміст

Вступ. 1

Розділ 1. Зародження ідей державності в українській суспільно-політичній думці ХІХ ст. 5

1.1 Передумови виникнення державницьких поглядів серед української інтелігенції в кінці ХІХ століття. 5

1.2 Становлення ідей державності в Україні кінця ХІХ ст., їх особливості, напрями та розробники. 10

1.3 М. Драгоманов – державницький підхів у націонал-лібералізмі 14

Розділ 2. Еволюція державницьких поглядів в Україні на початку ХХ ст. 21

2.1 Ідеї національного розвитку в працях дослідників початку ХХ ст. 21

2.2Державницькі концепції українських мислителів початку ХХ ст. 22

2.3 Радикальні націонал-державницькі ідеї 31

2.4 Моделі української державності під час революції 33

Висновки. 38

Список використаної літератури. 42


Вступ

Актуальність дослідження. Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського етносу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відродити постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного існування.

Дуже багато потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності в українській інтелектуальній спадщині кінця XIХ – початку ХХ ст. Дедалі більший інтерес викликає у науковців та широкої громадськості творча спадщина діячів, які стояли біля витоків процесу українського національного відродження, теоретично розробляли національну ідею, сприяли своєю активною діяльністю пробудженню та визріванню національної свідомості українців. Адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неусвідомлення свого минулого, і практики історико-політичного процесу досліджуваного періоду.

Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід. Зокрема, усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея в добу національного відродження кінця XIХ – початку ХХ ст. Адже ідеї, які правильно і глибоко відображають реалії життя, пришвидшують соціальні процеси, орієнтують суспільство на подолання віджилого й становлення нового, прогресивного. В цьому ракурсі полягає актуальність дослідження української ідеї в контексті духовного відродження, тому, що вони покликані сприяти стратегії сучасного соціально-політичного розвитку та його державних пріоритетів.

Політична ситуація в Україні на зламі ХІХ – ХХ століть визначалася надзвичайним ідеологічним плюралізмом ідей, ідеалів, поглядів, концепцій. На політичній арені тогочасної України домінували партії лівоцентристського спрямування, які досить помірковано уявляли державницьке майбутнє України, залишаючись на автономістських та федералістських позиціях. Ідеологи партій правого спрямування хоча і не мали широкої підтримки серед українства, послідовно відстоювали ідеї державної самостійності України.

На початку ХХ століття сформувалися два впливові напрямки: ліберально-демократичний, та автократичний, що сформувався багато в чому під впливом подій визвольних змагань в Україні та розчарування нездатністю українських демократів захистити національну незалежність. М.Драгоманов з його ідеалом політичної свободи, М.Грушевський – „батько” сучасної української демократії – були виразниками ліберально-демократичних та соціал-демократичних ідеалів в Україні, вплив та значення ідей яких визнавалися їх західними однодумцями. Прихильники автократичних ідей (Д.Донцов та М.Сціборський) створили оригінальні теорії національного державотворення, обґрунтовуючи свої антидемократичні настрої нездатністю ліберальної демократії вибороти і зберегти державну незалежність України за умов ворожого оточення, а також спираючись на вітчизняний історичний досвід.

Мета дослідження полягає у всебічному осмисленні ідеї державності, виробленої представниками української політичної думки в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

З огляду на мету визначені такі завдання :

- дослідити коріння формування концепції державності у середовищі української інтелектуально-політичної еліти;

- охарактеризувати сутність ідеї державності, дослідити її особливості;

- визначити основних представників концепції державності в українській суспільно-політичній думці кінця ХІХ – початку ХХ століття та проаналізувати їх погляди та наукові доробки.

Об’єктом дослідження є погляди української інтелектуально-політичної еліти на державницький напрям існування України.

Предметом дослідження є ідея державності, яку запровадили представники української політичної думки у кінці ХІХ – на початку ХХ століття, її зміст, структура, особливості розвитку.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що його матеріали, висновки можуть використовуватися для більш глибокого наукового вивчення даної та суміжної проблематики, при підготовці наукових статей, курсових, дипломних та бакалаврських робіт.

Структура курсової роботи . Дослідження скадається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Зародження ідей державності в українській суспільно-політичній думці ХІХ ст.

1.1 Передумови виникнення державницьких поглядів серед української інтелігенції в кінці ХІХ століття

Загальновідомо, що всі народи рівноцінні своєю несхожістю, а також тим, що кожен з них незамінний у своїй ролі та якості як інструмент світової культури. Він є категорією відносно одвічною, а нація – історичною.

Народ, великий чи малий за чисельністю, належить до аксіоматійних понять, а нація – до сфери, що потребує доведення, де обов’язкова наявність соціально-економічних зв’язків, спільності території, релігії, культури, мови й високого ступеня розвитку національної самосвідомості. Лише прояв останньої, тобто активне ставлення людини досвоєї нації, робить її суб’єктом історії. Будучи близькою за змістом, національна самосвідомість відрізняється більш складною внутрішньоюструктурою від етнічної.

Так, формування національної самосвідомості та ментальності українців відбувалося впродовж тривалого часу свідомо і підсвідомо під впливом багатьох чинників, через що нині перебуває на межі психологічного та історичного факторів. У XIX – на початку XX ст., коли земліУкраїни входили до складу Австро-Угорської й Російської імперій, пообидві сторони державного кордону досить неоднозначно відбувалосяусвідомлення українцями власної приналежності до своєї нації. Підавстрійські українці продовжували називати себе русинами, а в Російськійімперії їх переважно іменували малоросами. Та і певна частина населення9 українських губерній вважала себе відгалуженням російськогоетносу. Характерно, що малоросами іменували українців не лише царські чиновники, а й деякі представники вітчизняного дворянства, якізробили кар’єру завдяки імперії та пишалися могутністю і величезнимобширом її. Разом з тим основна маса селян зберігала український менталітет (поняття близьке до визначення національного характеру) переважноу культурно-побутовій та мовній сферах [30, 22].

Монархічна влада обох держав проводила асиміляторську політику,яка призвела до поглиблення етнічних відмінностей між східними й західнимиукраїнцями, а також до уповільненого формування національної самосвідомості мешканців підросійських земель порівняно з підавстрійськими.

В цьому певну роль відігравало усвідомлення панівною російськоюі пригнобленою українською націями своєї історичної спорідненості у культурі, мові тощо. Тому й процес самоідентифікації українців відбувавсяповільно і суперечливо, долаючи внутрішні та зовнішні перешкоди.

Впершійполовині XIX ст. капіталістичнівиробничівідносини, закотрих, якправило, відбуваєтьсяінтенсивнеформуваннявсіхознакнації, щенесталипануючими. Суспільствороздиралистаново-класовісуперечності, щонегативновідбивалосянавизріванніспільнихнаціональнихрисукраїнців. У той період формувалися етнічна самосвідомість народу і етнокультурне обличчя, тобто індивідуальне сполученняформ духовної й матеріальної культури, яке виокремлювало останній зпоміж сусідів. Усе це сприяло розвитку культурно-національного руху,що за тих політичних умов, в яких перебувала Україна, набирав різнихформ. Це не обов’язково була боротьба у прямому розумінні або виступи“за” чи “проти” чогось. То була повсякденна життєва практика українців, яка забезпечувала їх самозбереження.

Процес становлення національної свідомості останніх науковціумовно поділяють на п’ять етапів:

1) І. Котляревський та “котляревщина” – відокремлення українського етносу від російського;

2) “Історія русів” і початок творення стандартизованої мови на відміну від бурлескної народної;

3) “Критичне усвідомлення” (Т. Шевченко й кирило-мефодіївці),

4) Пошевченківська доба (П. Куліш, М. Костомаров);

5) Формуванняконцепційного виміру політичного націотворення (М. Драгоманов,а згодом діячі XX ст.).

Основними націотворчими чинникамивиступають матеріальна та духовна культура (архітектура, виробничадіяльність, побут, фольклор, традиції, література, мова, історичні знаннятощо). Вони формують світогляд нації, вирізняють її серед інших,сприяють політичній консолідації у боротьбі за незалежність [13, 24].

Оскільки політичні умови формування української нації, а відповідно й її самосв ідомості були малосприятливими, головну роль в етнокультурній самоідентифікації відігравали насамперед фольклор, музично-пісенна творчість, традиційна побутова культура та ін., на основі яких завдяки освіті розумова еліта тогочасного суспільства розвивала літературу, мистецтво, засновувала освітні установи тощо.