Смекни!
smekni.com

Історія розвитку психології (стр. 2 из 3)

В XVII столітті від філософії починають відділятися різні природничі науки. Спочатку це були хімія й фізика, відкриття якої в області світла й звуку пізніше дозволили краще зрозуміти, яким образом ми розшифровуємо реальну дійсність. В XVIII столітті наступає черга фізіології придбати самостійність; у результаті вивчення нервової системи з'явилася можливість пояснити, як відбувається передача інформації в організмі. Нарешті, на результаті XIX століття розвиваються соціологія й наукова психологія.

Психологія в XVIII і XIX століттях. Природничі науки відокремилися від філософії порівняно легко, але психології, навпроти, виявилося досить важко визначитися як самостійна наука й відділитися від своєї старшої сестри. Для цього їй довелося створити нові методи, що опираються на строгі наукові основи. Починаючи з XVIII століття перші емпірики намагалися пояснити психічні феномени по-новому. Вони прагнули зрозуміти, яким подобою людський організм реагує на інформацію, одержувану від органів почуттів, залишаючи релігії й раціоналістичній філософії область духовного й вивчення зв'язків між мисленням і душею.

Так, Кондильяк думав, що всі наші знання виникають із наших відчуттів. Локк (Locke, 1690) і Юм (Hume, 1739) висунули гіпотезу про те, що основні елементи, з яких складаються відчуття, сполучаються за законом асоціації ідей. Ідея сніжку, наприклад, нічого не говорить дитині, що його ніколи не бачив. Лише через відчуття, викликувані якостями білого, холодного й округлого, властивого сніжку, яким дитина грає вперше в житті, створюються в нього шляхом асоціації цих фундаментальних ідей сприйняття, що лежать в основі більше складної ідеї сніжку.

Отже, ця суб'єктивна психологія пропонує вивчати інтелектуальне життя, для того щоб зрозуміти, яким образом по асоціації ідей індивідуум усвідомлює навколишній його мир. Вивчення взаємин душі й тіла при цьому остаточно поступається місцем вивченню розумової діяльності й свідомості.

Так був зроблений великий крок уперед, оскільки психіка була визнана лише однієї з функцій організму, а її вивчення ввійшло складовою частиною у вивчення життєвих процесів. Проте, незважаючи на наукову «фарбування» такої позиції, доводиться визнати, що психічна діяльність у сутності не більшою мірою видима й вимірна, чим стан «душі». А тим часом побачити-значить повірити. Крім того, доти поки психологія не почне систематично досліджувати конкретні факти, вона не зможе претендувати на те, щоб називатися наукою.

Народження наукової психології

Перші кроки убік більше об'єктивної психології зробили такі дослідники, як Фехнер (Fechner, 1860), що висунув закон, що представляє собою спробу виразити кількісно залежність між силою стимулу й відчуттям. Але тільки в 1879 році в Лейпцігському університеті була заснована перша психологічна лабораторія. Її очолював Вільгельм Вундт (Wundt), філософ і одночасно психолог, що вирішив вивчати зміст і структуру свідомості на науковій основі. Він поклав початок структуралістському підходу до свідомості.

Структуралістський підхід

Успіхи фізики й хімії пояснюються насамперед застосовуваним у цих науках методом розчленовування речовини на його найпростіші елементи. Саме наблизившись до цих найпростіших елементів, учені змогли підступитися до створення теорій, що пояснюють будову матерії, і відкрити шлях для нових експериментів.

Вундт і його співробітники спробували застосувати той же підхід в аналізі усвідомлюваного внутрішнього досвіду, охрестивши його «розумовою матерією» і намагаючись виявити й описати його найпростіші структури. Таким чином, свідомість було розбито на психічні елементи, подібно тому як матеріал ділиться на атоми. Прихильники цієї доктрини були переконані, що основним матеріалом свідомості служать відчуття, образи й почуття. На їхню думку, роль психології зводиться до того, щоб дати як можна більше детальний опис цих елементів.

Для досягнення цієї мети структуралісти застосовували метод експериментальної інтроспекції, що полягає в тім, що випробувану, минулу попередню підготовку, просять описати, що почуває індивід, виявившись у тій або іншій ситуації.

Експериментальна інтроспекція являє собою, відповідно до структуралістів, найкращий метод психології, той метод, що відрізняє її від інших наук. Він має, однак, два більших недоліки. По-перше, це досить суб'єктивний метод аналізу поводження: кожний випробуваний описує свої власні враження або переживання, які дуже рідко збігаються із враженнями наступного випробуваного: один звук здався голосним, а іншому - середнім по силі; те, що одному було приємно, іншому здалося неприємним. По-друге, що ще гірше, відчуття того самого людини варіюють із кожним днем: те, що йому здавалося приємним у понеділок, може стати нудним у вівторок і відверто неприємним у середовище.

Необхідно тому усвідомити в тім, що «атоми» свідомості мало схожі на атоми, наприклад, заліза. Свідомість не складається з якихось застиглих елементів, а перебуває в процесі розвитку й постійної зміни. Саме тому від погляду на психологію як науку про структури свідомості незабаром відмовилися, хоча протягом декількох років він мав успіх.

У той час як Вундт і його колеги намагалися вивчати структуру свідомості, в інших країнах з'явилися інші напрямки досліджень. Так, починаючи з 1881 року в США Вільям Джеймс (James) і особливо його співробітники й послідовники, натхненні еволюційною теорією Дарвіна й наслідками, що випливають із її, сталі підходити до вивченню розуму із зовсім інших позицій. З їхнього погляду проблема полягає не в тім, щоб довідатися, із чого побудована свідомість, а в тім, щоб зрозуміти його функцію і його роль у виживанні індивідуума. Вони висунули гіпотезу, відповідно до якої роль свідомості полягає в тому, щоб дати індивідуумові можливість пристосовуватися до різних ситуацій, що виникають із ранку до вечора, від дня народження й до смерті, або повторюючи вже вироблені форми поводження, або змінюючи їх залежно від обставин, або, нарешті, освоюючи нові дії, якщо того вимагає ситуація.

Починаючи із цього часу психологія прагне зрозуміти, як установлюються ці нові способи адаптації. Такий підхід функціоналістів до вивчення шляхів придбання навичок і, у більше загальному плані, - процесу наученій.

Тим часом, навіть якщо функціоналісти роблять головний упор на зовнішні сторони психіки, а не на такі внутрішні феномени, як відчуття або почуття, вони представляють їх собі як прояву духовного початку. Вони віддають перевагу методу інтроспекції, що дозволяє їм дізнаватися, як в індивідуума розвивається усвідомлення тієї активності, який він віддається.

Серед послідовників Джеймса багато хто критикували такий підхід до аналізу нашого поводження. З їхнього погляду предметом наукового дослідження повинне бути тільки те, що доступно для прямого спостереження. А що таке внутрішня психічна діяльність? Неможливо спостерігати думки, що виникають при рішенні тієї або іншої проблеми, або вимірювати випробовувані при цьому почуття: інтроспекція, що украй суб'єктивна, не здатна перебороти це утруднення.

У відповідь на це супротивники функціоналістів заявляли, що можна вимірювати швидкість рішення завдань або ж ті фізичні реакції, які викликає ситуація в емоційному плані. Іншими словами, тільки поводження, спостережуване з боку, піддається об'єктивному опису. Тому тільки на нього й ні на що інше повинна покладатися психологія, якщо вона бажає йти дійсно науковим шляхом.

Цю «поведінкову» позицію прийняв з 1908 року французький психолог Пьерон (Pieron). Але лише із зародженням у США біхевіоризму, главою якого став Уотсон (Watson), наука про функції свідомості остаточно поступилася місцем науці про поводження.

За цей час у Європі з'явилися й інші напрямки, що теж зробили, кожна по-своєму, вплив на розвиток психології в нашім столітті.

Психологія в XX сторіччі

Розвиток соціальної й економічної сфери в XX столітті й поява цілого ряду нових областей людської діяльності породили нові завдання як у наукової, так і в технічній області. Крім того, під впливом нових точок зору, що виникли в психіатрії, і відкриттів у фізіології нервової системи наука, що зароджується, психологія стала шукати нові напрямки досліджень.

За першими боязкими кроками, початими структуралістами й функціоналістами, пішло висування ряду нових підходів; концепції, що з'явилися, що нерідко суперечили один одному, здебільшого опиралися на ті уявлення про людину, який дотримувався засновник того або іншого напрямку. Одні бачили в людині істота-об'єкт, виліплена середовищем або детерміноване або своїми інстинктами, або умовами й враженнями дитинства; для інших це була істота-суб'єкт, що здатний, усвідомивши свої можливості, у будь-який момент змінити визначену йому долю; треті розглядали його як суспільну істоту, поводження якого у всіх випадках виявиться плодом його взаємодій з партнерами або із групою, до якої він належить. Одні надавали головне знання розвитку поводження, інші-емоційності, треті - мисленню.

Щоб краще зрозуміти шляхи розвитку психології наприкінці XX століття, корисно буде зробити короткий огляд внеску, внесеного кожним із цих основних її напрямків.

Біхевіористський підхід

Критика функціоналізму, як ми бачили, поклала початок розвитку біхевіоризму-напрямку, що переважає в американській психології аж до теперішнього часу. Його засновник, Дж. Б. Уотсон (J.B. Watson), проголосив в 1913 році, що психологія одержить право вважатися наукою лише після того, як вона виробить об'єктивний підхід до досліджуваних явищ.

Подібно хімікові, що вивчає плавлення якогось металу і якого цікавить тільки зміна його стану при даній температурі, психолог повинен обмежуватися описом і кількісною оцінкою форм поводження, що виникають у даній ситуації.