Із змісту ст. ЗО Закону України "Про приватизацію державного майна" випливає, що спори про визнання договорів купівлі-продажу в процесі приватизації недійсними вирішуються судом або господарським судом у встановленому порядку відповідно до їх компетенції.
За загальним правилом суд або господарський суд за позовом заінтересованих осіб констатує факт недійсності нікчемної угоди або визнає недійсною заперечну угоду та застосовує відповідні передбачені законом наслідки їх недійсності.
Відповідно до ст. 83 АПК України у випадку, якщо в процесі розгляду спору, господарський суд прийде до висновку про те, що договір, який був предметом дослідження у справі, повністю чи в певній його частині суперечить законодавству або вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, то він визнає за власною ініціативою цей договір недійсним повністю або у певній його частині.
Слід зазначити, що законодавство про приватизацію встановлює деякі особливі вимоги щодо порядку визнання недійсними угод, укладених на аукціоні, за конкурсом.
Так, положення п. 2 ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" вказують на те, що заяву про визнання укладеної на аукціоні, за конкурсом угоди не дійсною з підстав, передбачених п. 1 ст. 20 вказаного Закону, за яких аукціон, конкурс може бути припинений і об’єкт знімається з торгів, може подати лише будь-хто з учасників аукціону, конкурсу або орган приватизації. Крім того, встановлений спеціальний строк в один місяць для подання такої заяви зазначеними особами. Із змісту приватизаційного законодавства випливає, що заяву про визнання угоди, укладеної шляхом проведення аукціону, конкурсу, недійсною з інших підстав може подати будь-яка особа, чиї права і охоронювані законом інтереси порушені. У такому випадку право на звернення до суду із заявою про визнання угоди недійсною не обмежене будь-яким конкретним строком.
27
3.2. Правові наслідки визнання недійсними договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації
Визнання договору купівлі-продажу об’єктів приватизації недійсним породжує такі ж правові наслідки, як і визнання недійсною будь-якої іншої угоди.
Із змісту ст. 59 ЦК України випливає, що, як і будь-яка інша угода договір купівлі-продажу об’єктів приватизації, визнаний недійсним, вважається недійсним з моменту його укладення.
Аналіз законодавства про приватизацію дозволяє зробити висновок про те, що в ньому не передбачені наслідки недійсності договору купівлі-продажу об’єктів приватизації. У зв’язку з цим у випадках визнання такого договору недійсним застосовуються положення статей 46-57 ЦК України, якими передбачені відповідні наслідки визнання недійсною будь-якої угоди в залежності від підстави її недійсності.
Так, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу об’єкта приватизації як такого, що не відповідає вимогам закону, застосовується норма ст. 48 ЦК України, відповідно до якої кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за договором, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах. Слід зазначити, що проблематичним є застосування двосторонньої реституції у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу об’єкта приватизації за приватизаційні майнові сертифікати. Адже відповідно до ст. 4 Закону України "Про приватизаційні папери" приватизаційні майнові сертифікати можуть бути використані лише один раз шляхом їх обміну на паї, акції, інші документи, які встановлюють та засвідчують право власності на частку державного майна, що супроводжується погашенням приватизаційних сертифікатів. Тому є неможливим повернення покупцеві у власність приватизаційних майнових сертифікатів, за рахунок яких він здійснив оплату за придбаний об’єкт. Приватизаційне законодавство не передбачає порядку відшкодування у грошах вартості внесених за придбаний об’єкт приватизаційних майнових сертифікатів у випадку визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Важливе значення має також питання про те, чи є обов’язковим застосування судами, господарськими судами за власною ініціативою передбачених законом наслідків визнання угоди недійсною, в тому числі й договору купівлі-продажу об’єктів приватизації. Цивільне законодавство не містить приписів з цього приводу. Згідно із пп. 2, 17 Постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 28.04.78 №3 (із змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25.12.92 №13) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними"‘ при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків. Так, визнаючи угоду недійсною, якщо інше не
‘ Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 1995. — №1. — с. 278 — 284. 28
передбачено законом, своїм рішенням застосовує двосторонню реституцію. У тих випадках, коли сторона діяла умисно в угоді, що укладалася з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або уклала угоду шляхом обману, насильства, погрози тощо суд все виконане такою стороною і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного звертає в доход держави. При неможливості передати майно в доход держави в натурі суд постановляє рішення про стягнення його вартості.
Зміст п. 18 Роз’яснення Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними свідчить" про те, що господарські суди у вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності угод повинні виходити із змісту позовних вимог. У випадку, якщо позивач об’єднає в одній позовній вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане за цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах, господарський суд у разі задоволення позову може в резолютивній частині рішення зазначити про визнання угоди недійсною і одночасно про застосування передбачених законом наслідків. У цьому випадку відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. Якщо між сторонами відсутній спір з приводу повернення одна одній усього одержаного ними за угодою, визнаною недійсною, то у господарського суду не має правових підстав зобов’язувати сторони вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема частиною другою ст. 48 ЦК України. І тільки якщо господарський суд встановить, що одна із сторін діяла умисно в угоді, яку укладено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, або уклала угоду шляхом обману, погрози, зловмисної угоди з представником другої сторони, господарський суд усе виконане такою стороною і належне з неї другій стороні у відшкодування одержаного звертає в доход держави. При неможливості передачі майна в доход держави в натурі стягується його вартість.
Якщо ознайомитись з практикою розгляду господарськими судами спорів про визнання угод недійсними, то можна дійти висновку про те, що в одних випадках суд приймає рішення про застосування правових наслідків недійсності угоди за власною ініціативою, в інших — лише за наявності відповідних позовних вимог сторін.
Враховуючи, що норми статей 46-57 ЦК України, які встановлюють наслідки визнання угоди недійсною, мають імперативний характер, тобто передбачають не факультативне, а обов’язкове застосування таких наслідків, то суди у разі визнання угоди недійсною зобов’язані одночасно постановити і про застосування передбачених законом наслідків недійсності угоди незалежно від наявності чи відсутності відповідних позовних вимог сторін. Адже угода визнається недійсною з моменту її укладення. Це означає, що така угода не породжує ніяких правових наслідків. Якщо мати на увазі, що відповідно до п. 18 Роз’яснення Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними" у разі визнання господарським судом угоди недійсною обов’язок щодо повернення одержаного за угодою виникає у сторони з моменту прийняття відповідного
29
судового рішення, то можна дійти висновку, що у випадку незастосування судом передбачених законом наслідків недійсності угоди, наприклад неповернення сторін у попередній стан, фактично констатується дійсність прав і обов’язків сторін за цією угодою. За таких умов визнання угоди недійсною втрачає сенс і є недоцільним. Крім того, підставою для застосування наслідків недійсності угоди є саме визнання її недійсною відповідно до вимог закону, а не наявність чи відсутність спору між сторонами про повернення всього одержаного ними за такою угодою. Тому, на мій погляд, визнання договору недійсним та застосування наслідків його недійсності не можна розглядати як дві відокремлені одна від одної процесуальні дії, які мають різні підстави, оскільки одна з них (застосування наслідків недійсності угоди) є необхідним наслідком іншої (визнання угоди недійсною).
Чинне законодавство не передбачає відшкодування збитків, які можуть зазнати сторони внаслідок визнання угоди недійсною. Господарські суди при розгляді спорів про визнання угод недійсними виходять з того, що у разі виникнення між сторонами спору з приводу проведення взаємних розрахунків, пов’язаних з поверненням майна (наприклад, у зв’язку з погіршенням чи покращанням його стану за час користування), такий спір може бути вирішений судом під час провадження у справі про визнання угоди недійсною або в окремому провадженні (ч. 8 п. 18 Роз’яснення Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними").