Смекни!
smekni.com

Нестор Літописець про Золоті ворота (стр. 2 из 3)

Довжина укріплень "міста Ярослава" становила 3,5км, вони охоплювали площу 80 га - у 8 разів більшу від найдавнішої частини Києва, "міста Володимира".

Міські укріплення були споруджені з землі з дерев'яними конструкціями (зрубами) всередині. Висота величезного зем­ляного валу з дерев'яною стіною, що була на ньому, та брустве-рами-заборолами сягала 16м. Установити це вдалося не відразу.

Головною спорудою, яка обумовила планування та архітек­турне обличчя "міста Ярослава", став Софійський собор. З літописної розповіді відомо, що до спорудження собору це місце було "полемь вне града", де відбулася кровопролитна битва з печенігами, яка вирішила долю Русі й Києва.

Як бачимо, в літописному тексті після опису будівництва "великого міста", Софійського собору та церкви Благовіщен­ня на Золотих воротах згадуються монастирі Георгія й Іри­ни. Недалеко від Софійського собору, з його західного боку, під час археологічних досліджень знайдено залишки не двох, а трьох храмів XIст. Один розташований на схрещенні ву­лиць Володимирської та Ірининської. Фундаменти й части­ни стін цієї будівлі відкриті К. Лохвицьким у 1833 р. Залишки другого храму знайшли на схрещенні вул. Рейтарської та Стрілецького провулка, а фундаменти третьої церкви того ж часу відкриті Д. Милєєвим у дворі житлового будинку на вул. Стрілецькій, що прилягає до Софійського заповідника. Ска­зати точно, яка з названих будівель була церквою Ірини, а яка церквою Георгія, поки що важко.

У давнину від Золотих воріт до Софійських воріт "міста Володимира" проходила біля Софійського собору головна вулиця, частиною якої нині є вулиці Золотоворітська та Во-лодимирська. Напрям її був не випадковим: вона була про­довженням давньої дороги, що вела на південь по "полю вне града" від Софійських воріт ще до розширення території верх­нього міста Ярославом.

Рис. 4.

Золоті ворота

в Константинополі

(ІУст.). Реконструкція.

Перерахування літописцем під 1037 р. споруд Ярослава Мудрого мимоволі примушує згадати видатне місто середньо­вічного світу Царгород (Константинополь) - столицю Візантійської імперії, з якою Київська Русь була пов'язана тісни-ми економічними й культурними стосунками. У Царгороді були однойменні будівлі: головний храм імперії Софія Кон­стантинопольська, побудований за імператора Юстиніана в 532 р. архітекторами Анфімієм Тралльським та Ісидором Милетським; недалеко від Софії - церква Ірини; головним тріумфальним в'їздом у місто були Золоті ворота (рис. 4.). Схожість у назвах константинопольських та київських спо­руд автори XIX- початку XXст. пояснювали наслідуванням будівель Царгорода.

Тут ми безпосередньо підійшли до питання про назву Зо­лотих воріту Києві, яку часто виводили з назви Золотих воріт у Константинополі. Однак погодитися з тим, що тут було про­сте запозичення, важко. Безперечно, головний храм Київ­ської Русі - Софійський собор - названо так під впливом го­ловного храму Візантії - Софії Константинопольської.

Що стосується інших будівель, то можна засумніватися в залежності їхніх назв від константинопольських. Нагадаємо, що хрестильне ім'я Ярослава було Георгій, а його дружини Інгігерд - Ірина. Якщо Ярослав задумав створити монастирі на честь свого та дружининого патронів, то це зовсім не сто­сувалося того, чи були в Царгороді однойменні храми, чи ні. А якби імена патронів Ярослава та Ірини були іншими, то чи змусило б це відмовитися від будівництва патрональних мо­настирів у Києві? Звичайно, ні. Просто ці будівлі мали б інші назви. Треба думати, що в даному разі був простий збіг.

А тепер про назву Золотих воріт. Вона й нині часто виво­диться з назви Золотих воріт у Константинополі. Але якщо згадаємо, що Іларіон назвав їх у своєму "Слові" Великими, а не Золотими, то вже це одне свідчить, що вони побудовані не як наслідування константинопольських. Якби споруджу­вали їх за зразкоми константинопольських, то тоді з самого початку назвали б їх Золотими.

Крім сказаного, зазначимо, що Золоті ворота в Царгороді в архітектурному плані не мають нічого спільного з київсь­кими. Вони мали трипрогонову тріумфальну арку. Головна, найвища арка призначалась для тріумфальних імператорських процесій. Київські ж ворота були однопрогоновими (рис. 5). Рони прорізували земляний вал, а не служили проходом у кам'яній стіні. Найважливішою характерною рисою київ­ських Золотих воріт був надбрамний храм, на що досить рідко можна було натрапити серед візантійських будівель.

Інша версія щодо назви Золотих воріт у Києві, напевно, з'я­вилася з легкої руки польського хроніста XVст. Я. Длугоша, котрий писав: "Крім того, щоб показати пишноту, як свою,

так і міста, він (Ярослав. - С. В.) спорудив з великою щедріс­тю та розкішністю ворота, повернені в бік Польщі, й наказав називати їх Золотими, тому що стулки цих воріт та їхню баню прикрасив позолоченими листами".

Ми не знаємо, які писемні джерела мав у своєму розпоря­дженні Я- Длугош, говорячи про "позолоченість" стулок Зо­лотих воріт у Києві, але його зауваження про позолочену баню надбрамної церкви, на наш погляд, заслуговує на значно більшу довіру. Відомо, що Золоті ворота лише одним Іларіо-ном у його "Слові" названі Великими і що саме на них Ярос­лав наказав побудувати надбрамний храм, після чого в усіх інших писемних джерелах називають їх лише Золотими. Таке перетворення видається вірогідним лише в тому разі, якщо надбрамний храм мав позолочену баню.

Мабуть, аналогом цьому є і назва собору Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Маємо на увазі Михайлів­ську Золотоверху церкву, побудовану Святополком - Михай­лом у 1108 р. Важко повірити, що ця назва, яка трапляється в багатьох списках літопису, є пізнішою припискою. У всякому разі, з XIVст. вона зафіксована і в інших писемних джерелах.

Отже, маємо досить ранній приклад того, як через позо­лоту бані церква дістала назву "Золотоверха". Тому цілком імовірно, що й Золоті ворота в Києві так назвали з тієї ж причини. Хоча варто зазначити, що назва "Золоті" була тра­диційною: її мали ворота в багатьох давніх містах (Спалато, Єрусалим, Трір та ін.).

Пізніші літописні повідомлення про Золоті ворота в Іпат-ському літопису пов'язані з тими чи іншими історичними подія­ми, що відбувалися недалеко від них у XIIст.

Під 1146 р. літопис описує битву під Києвом Ізяслава Мстис­лавовича з Ігорем Ольговичем, яка повинна була вирішити долю київського престолу. У війську Ізяслава Мстиславовича були, як їх називає літописець, "свої погани", тобто нехрещені, язичники, кочові союзні племена - берендеї, коуї, тор-ки, печеніги. Узагальнювальна назва їх на Русі була "чорні клобуки". Один з таких допоміжних загонів, "...берендичі, переїхавши через [ріку] Либідь, захопили Ігорів обоз перед Золотими воротами і під городами", тобто загін берендеїв, переправившись через річку Либідь, захопив обози військ Ігоря, що перебували на дорозі перед Золотими воротами.

Особливо цікава згадка про київські міські ворота, в тому числі й Золоті, є в літописній розповіді про боротьбу за Київ Ізяслава Мстиславовича з Юрієм Долгоруким. У 1151 р. Юрій переправився з військом через Дніпро нижче Києва біля Заруба. А військо Ізяслава Мстиславовича та його спільників, очікуючи Юрія, розташувалося перед укріпленнями міста: "...невходячи в город, В'ячеслав [та] Ізяслав стали оба табо-ром перед Золотими воротами коло яру, а Ізяслав Давидовим став межи Золотими воротами і межи Жидівськими, навпро­ти Бориславового двора..." Допоміжне військо "своїх поган" розташувалося так: "А ковуї, і торки, і печеніги туди стали -од Золотих воріт по тих садах до Лядських воріт, а звідти -аж до [урочища] Клова, і до [села] Берестового..."

Отже, Ізяслав Мстиславович перед битвою став зі своїми військами та обозами біля Золотих воріт коло місцевості, що називалася Язина. Його спільник Ізяслав Давидович розта­шував своє військо між Золотими та Жидівськими (Львівськи­ми) воротами, навпроти двору київського боярина Борисла­ва. Загони торків, печенігів, коуїв розтяглися по городах від Золотих до Лядських воріт (перебували на нинішньому май­дані Незалежності) і далі до Клова (вул. Шовковична) та Бе­рестового (нині - Парк вічної слави).

Літописець, описуючи переговори Ізяслава та його спіль­ників - дядька В'ячеслава і Ростислава - під час цієї битви з послом Юрія, згадує таку деталь, як ікона Богоматері на Зо­лотих воротах: "І сказав В'ячеслав, озирнувшись на святу Богородицю, що є над Золотими воротами: "А їй нас судити, Пречистій Владичиці, із сином своїм і Богом нашим, у сей вік і в будучий". Це сказавши, він одпустив Юрієвого мужа" (тобто посла. - С. В.).

Перша сутичка на березі річки Либеді виявилась невдалою для Юрія. Його військо було відтиснене й відступило воно ЗІ значними втратами до Білгорода. Між убитими літописець особливо відзначає половця Севенча Боняковича: "...і бага­тьох побили. Тут же і Севенча Боняковича, дикого половча­нина, убили, який був прирік: "Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій". І більше звідти ні один чоловік не пере­їхав уже на сю сторону". Цей "дикий половчанин", нахваляю­чись порубати Золоті ворота, як і його батько, згадує похід свого батька - половецького хана Боняка.

У 1096 р. за князя Святополка Ізяславовича Боняк здійснив два неочікувані напади на Київську Русь і підійшов до самого Києва. У травні цього ж року він пограбував передмістя Киє­ва й спалив княжий двір на Берестовому, а в липні Боняк не­сподівано з'явився біля Києва й ледве не проникнув у місто. Напевно, під час цього походу Боняк, намагаючись увійти в місто, "рубав у Золоті ворота", тобто його воїни зробили не­вдалу спробу вирубати стулки Золотих воріт.