План
Історія в концепціях «філософії життя»
Гносеологічні проблеми історії баденської школи неокантіанства
Проблеми історії в концепціях неогегельянства
Неопозитивістська теорія історії
Використана література
Історія в концепціях «філософії життя»
Розчарування в ідеях Просвітництва, німецької класичної філософії привело західних мислителів вже у другій половині XIX ст. до теми «Критика історичного розуму». її утвердження в західноєвропейській філософії історії пов’язане з відмовою від віри у можливість зрозуміти глобальний смисл історії людства, трактувати її як прогресивно сформований процес, що веде до утвердження гуманізму і розуму в суспільному житті. «Критика історичного розуму», ставши лозунгом «філософії життя» і неокантіанства на межі XIX - XX ст., у нашому столітті знайшла найбільш послідовних продовжувачів у прихильниках таких напрямків як неогегельянство і неопозитивізм. Вони критикували так зване субстанційне мислення, що претендувало на виявлення єдиного начала соціального життя, яке було б підосновою всіх подій історії.
Одними з перших удар по «субстанційному» розумінню сенсу історії, гегелівській схематиці суспільного розвитку нанесли прихильники «філософії життя» Ф.Ніцше та В.Дільтей. Відмовившись від спадщини класичного раціоналізму, ці мислителі проголосили категорію «життя» базисною для розуміння світовлаштування, природи та історії. Однак кожен з них наповнив її власним змістом.
Для Ніцше поняття «життя» пов’язується з природно-біологічною основою, основною характеристикою якої є «воля до влади». Історію Ніцше сприймав як сферу протилежну стихії «життя». Він вважав історію силою небезпечною для життєвої основи, здатною придушити, «паралізувати» її. Історія постає, за Ніцше, необхідним злом, породженим людиною. Однак людина немислима у відриві від культурно історичної традиції. Тому Ніцше сформулював «закон», згідно з яким неісторичне та історичне є однаково потрібними для «здоров’я» індивіда, народу, культури.
З позицій цього «закону» він критикував європейську гуманістичну традицію за придушення культурою життєвої основи, створення неправдивого образу людини, історія, за Ніцше, належить людині, що спрямована вперед, «прихильнику», «хранителю традиції» і одночасно «прагнучому» звільнення від її гніту. Ці з ипи «життєвої установки» дають і різні види розуміння історії «монументальний», «антикварний» та «критичний». Історія володіє, за Ніцше, найбільшою цінністю тільки у «критичному» варіанті, коли сама вона стає засобом боротьби проти минулого, служить меті «притягання його до суду». Ніцше відкинув наявність цілісного смислу історії, доступного раціональному осягненню. Згідно його погляду, порочним є сам пошук глобального смислу історії, бо тоді вона була б «історією мас», історією закономірного і необхідного.
На відміну від Ніцше, В.Дільтей розмірковував про смисл історії в межах академічного варіанту «філософії житгя». У своєму варіанті «критики історичного розуму» Дільтей прагнув не до засудження історії як сили, що придушує «життя». Для нього «життя» тотожне потоку духовного, психічного, об’єктивованого в різних феноменах культури, що історично розвивається. Розуміння смислу історії Дільтеєм спрямоване проти як глобальних схем історичного розвитку на кшталт гегелівської, так і крайніх форм номіналістичного твердження в дусі неокантіанства про доступність людині лише індивідуального в соціальному житті. Осягнення історії бачилось йому похідним від характеру тієї реальності, в яку включається мисляча і діюча людина. Дільтей вважав, що індивідуум завжди включає певний смисл у свої дії, але самі вони розгортаються на фоні утворень «об’єктивного духу» історії, закарбовуючись в різноманітних соціокультурних продуктах епохи. Індивіди і утворення «об’єктивного духу» складають, за Дільтеєм, «духовний світ». Кожній культурі притаманний власний «духовний світ», зумовлений сукупністю заключених в ньому смислоутворкючих факторів діяльності окремих індивідів.
В історії, таким чином, завжди присутні значимі смислові ансамблі, які, однак, не можна, керуючись гегелівським принципом, представити як прогресивно змінюючі один одного. Смисл історії бачився Дільтею завжди відкритим питанням, яке вимагає конкретної відповіді в певній життєвій, історичній ситуації. У пошуках смислу історії людина, в зображенні Дільтея, завжди опиняється на становищі інтерпретатора, який виходить з власної життєвої ситуації. Історичне явище володіє значенням, смислом тільки в тій мірі, в якій воно набуває цінності крізь призму конкретних цілей суб’єкта пізнання. Історія набуває смислу лише тоді, коли соціальна реальність в динаміці її тимчасового становлення виступає як ціннісна предметність, бачиться крізь спектр певних цільових установок пізнаючого її суб’єкта. Смисл історичних явищ виявляєтея завжди незавершеним, підлягаючим переінтерпретації, оскільки майбутнє відкриває все нові і нові перспективи, по-іншому висвітлює минуле і теперішнє. Осягаючи історію, людина, з погляду Дільтея, знаходиться в просторі «герменевтичного кола», що передбачає пізнання частини крізь призму цілого, картини, що постійно збагачується новими даними про динаміку суспільного розвитку людства.
Розумний просвітницький світ історії постав у творах Ніцше і Дільтея ірраціональною стихією «життя». «Критика історичного розуму» в межах «філософії життя» виявила зв’язок пошуку смислового змісту суспільного розвитку із соціокультурною ситуацією, в якій існує і діє людина. Історичний розум виявився наділеним певною структурою і можливостями. Виявлення притаманних йому пізнавальних здібностей, спираючись на які він осягає смисл історії, — питання надзвичайно важливе. Звернувшись до його вирішення, Ніцше і Дільтей виявили, що воно не може бути завершене, а є відкрите поліваріантним інтерпретаціям крізь призму життєвого світу особистості.
Гносеологічні проблеми історії баденської школи неокантіанства
Теоретизування представників «філософії життя» на рубежі XIX - XX ст. не єдиний варіант «критики історичного розуму». В цей час серед західних філософів популярним був лозунг «Назад до Канта». Провідні теоретики Баденської школи неокантіанства В.Віндельбанд і Г.Ріккерт створили в своїх працях своєрідну альтернативу «філософії життя», посвоєму змалювавши картину можливостей і лімітів історичного розуму.
На противагу психологізму «філософії життя», її релятивізму, неокантіанці Баденської школи виходили із тези: тільки логічний аналіз може привести до повного і всестороннього розуміння можливостей історичного розуму. Неокантіанці Баденської школи відкинули встановлене па той час у науці протиставлення «наук про дух» і «наук про культуру». Принципом по.
89 ділу наукових дисциплін, на думку Віндельбанда, повинно стати не їх предметне розмежування, а різниця їх пізнавальних цілей. Одні науки прагнуть відкрити закони, інші — зафіксувати індивідуальне та неповторне. Перші є, таким чином, науками номотетичними, другі — ідіографічними. В основі і номотетичних, і ідіографічних наук лежить, за визначенням Віндельбанда, «науково очищений, критично перевірений досвід». До того ж один і той самий об’єкт може бути предметом і номотетичного, і ідіографічного дослідження, адже навіть вивчаючи індивідуальні феномени, історик намагається виявити закономірності, які їх породжують, а не просто зафіксувати факт самобутності і неповторності їх існування. Дослідження історії (як і всіх емпіричних наук) для Віндельбанда вимагає системи нормативної свідомості. чиї принципи повинні бути загальнозначимими. Філософ виходив із переконання, що існують загальні цінності, на основі яких повинен відбуватися процес емпіричного пізнання — «ці загальні цінності є істиною в мисленні, добром — у волі і вчинках, красою — у відчуттях, і ці три ідеали, кожний у своїй галузі, виражають тільки вимогу того, що гідне загального визнання...» В.Віндельбанд лише в загальних рисах окреслив теорію історії, яка була завершена його талановитим послідовником Г.Ріккертом і мала великий вплив на європейську історичну науку. У 1899 р. вийшла його книга «‘Науки про природу і науки про культуру», яка містила перше обгрунтування теорії вченого. Завершений виклад був зроблений у книзі «Межі природничо-наукового утворення понять». Розглядаючи предметну протилежність між науками про природу і науками про культуру, Г.Ріккерт твердив, що в її основі лежить поняття цінностей. Філософ назвав їх благами і до них відніс релігію, церкву, право, державу, мораль, науку, мову, літературу, мистецтво, господарство. Вони є одночасно об’єктами, культурними благами. Отже, під культурою розумілась «сукупність об’єктів, зв’язаних із загальнозначимими цінностями». Г.Ріккерт виходив з того, що природознавство і історична наука завжди повинні знаходитись у принциповій логічній протилежності між собою. Те, що виходить за межі природничо-наукового утворення понять, входить у сферу наук історичних. Природничо-наукове утворення понять передбачає перетворення і спрощення, при цьому втрачається індивідуальне, і, зрештою, природознавство приходить до того, що вся дійсність не містить у собі нічого індивідуального.
Для Ріккерта вся дійсність полягає в індивідуальному і одиничному. Відповідно і культурна цінність будь-якого явища більша, якщо вона пов’язана з його індивідуальними ознаками. Однак наука бере до уваги лише частину індивідуального, в якій закладено те, що робить його для культури «індивідуумом» у розумінні одиничного і своєрідного явища. Для історичних наук дійсність розпадається на суттєві і несуттєві елементи. Саме тут і лежить головний принцип утворення історичних понять. Власне, йдеться про90 проблему вибору. Г.Ріккерт розрізняє два види індивідуального: просту різнорідність та індивідуальність у вузькому смислі слова. Саме другий вид індивідуальності може бути охоплений поняттями. За Ріккертом, «логічна структура результатів історичного дослідження складається лише з понять з індивідуальним змістом».