Реферат на тему
Зброя й бойові формації
Охоронна зброя
Зброя давніх часів мала назву оружжя її можна поділити на оборонну й зачіпну. До першого роду належала броня (панцир), шолом і щит.
Броня була для охорони тіла, як панцир. Назва її перейшла від германців, чи кельтів (старонім. – груди ), — слов’яни у найдавніших часах панцирів не вживали. До нас броню занесли, мабуть, варяги, що знали різні роди залізної зброї. Панцирі з княжих часів знаємо з розкопів старовинних могил. Така броня це щось, наче каптан, чи сорочка з отвором на голову та короткими рукавами. Була вона більш, ніж метр завдовжки й сягала до колін. Зроблена була з дрібних залізних кілець, посполучуваних одне з одним; пізніше (від XV. в.) такий панцир звався кольчугою. Степовики носили теж броні, але інші, зі шкіри з нашитою залізною лускою. Від печенігів та половців разом із іншою здобиччю приходили до нас і такі панцирі. Могли бути в нас ще й інші роди панцирів, що приходили зі Сходу, з Візантії або із Західної Європи. Так, у грамоті володимирського князя Володимира Васильковича з 1287. р. згадано про якісь »броні дощатиє«. Згадок про частини зброї для охорони ліктів, колін і взагалі ніг у тих часах немає.
Шолом, залізна покрова голови. Назва — німецького походження (готське Іііітй). Мабуть, його в нас поширили разом із бронею варяги. Шоломи княжих часів, вироблені з залізної бляхи, мають форму стіжка, що загострюється до гори. З переду бляха здовжувалася в вузький виступ, що охороняв ніс. Деколи з переду шолома причіплювали залізну маску, що закривала ціле обличчя. До шолома можна було дочипити й охорону на шию. З такими заслонами на шию й вуха бачимо наших воїнів на картинах із »Життям Бориса та Гліба«.
На княжих шоломах бували зображені святі, на шоломі Ізяслава Мстиславича 1151. р. написаний був святий мученик Пантелеймон золотий«, на шоломі Ярослава Всеволодича бл. 1200. р. — який зберігся до наших часів є св. Михайло з написом Великий архистратиже Господень Михаїле, поможи рабові свойому Теодорові«.
Не знаємо напевно, що воно таке означало слово прилбиця, що тільки двічі подибується в літописах: чи була це частина шолома, що хоронила обличчя, чи цілий шолом (у чехів »прилбиця« означає — шолом)'. Галицький літопис оповідає, що коли 1241. р. карали бунтівничих бояр, пороздирано прилбиці їх вовчі й борсукові«.
Щит служив до заслони тіла вже в давніх слов’ян. Як каже Прокопій — слов’янські щити були невеликі. Більші щити поширилися в нас, мабуть, за варязьких часів. Святославове військо в поході на Болгарію мало щити довгі, »великі, для безпеки пороблені аж до ніг. Коли воївники йшли до бою, несли спершу щити на плечах, потім ставили їх перед себе. На картинах нашого війська в Життї Бориса та Гліба бачимо невеликі щити, що хоронять тільки груди, вгорі ширші, в долині вужчі, вгнуті досередини. З чого й як вироблювано наші щити, про це ми докладніше не знаємо. Деколи були вони дерев’яні, і зверху помальовані. »Слово о полку Ігоревім« називає щити черленими«, — червоними. На літописних картинах бувають червоні щити.. В галицькому війську XIII. в. щити були вкриті бляхою, на сонці блищали, були як та зоря«. На щитах були різні прикраси, може, й герби лицарів; Олег, за переказом літопису, завісив свій щит на воротах Царгорода, щоб таким чином зазначити свою перемогу. Уживали теж вислову: »взяти город на щит«, — пограбувати його.
Зачіпна зброя
До зачіпної зброї належить копя (копіє) з різними назвами, меч, шабля, топір і лук зі стрілами.
Найраніше появилося копя. Знали його вже слов’яни, мали для нього різні місцеві назви: копя (походить від »копати«, бити)", сул и ця (від »сунути«, нападати), оскеп означає дрючок.
Але який вигляд мали різні роди списів, це вияснити нелегко.
Копя це була звичайна зброя тяжко озброєного війська, й піхоти, й кінноти. З копями полки йдуть до наступу. Копя це й відзнака полководця. В бою князь повинен перший сунути« копям а як князь умирав, то копя ставили при його гробниці. Копя мало залізне вістря, в формі видовженого листка, з отвором, щоб насаджувати оскепище, тобто деревяниіі дрючок. У бою ці деревця часто ламалися. Копя бували різної довжини; на картинах княжогс війська в піхоти вони виглядають короткі (яких півтора м.)', в кінноти значно довші (до 2 і пів м.).
У XIII. в. в галицькому війську, а також у ятвягів. (литовців), бачимо якийсь інший рід списів — сулиці. Це, здається, короткі або легкі списи; воївники або держали їх у руках, наступаючи, або кидали їх із віддалі.
Оскеп теж рід списа, згадується в нас. тільки раз, 1123. р. У инших словян означав він примітивний, простий дерев’яний спис без залізного вістря.
Рогатина це копя, що при вістрі має гак. Уживали її деколи в бою. Так 1149. р. при облозі Луцька один із міщан-німців намагався, щоб князя Андрія »просунути рогатиною«. Але рогатини вживали й на ловах: Данило вбив рогатиною три дикі кабани в грубешівських лісах (1255. р.). Рід малої рогатини це — рогатиця, чи рогтича. В бою з ятвягами 1256. р. »один воїн наладив праву руку, взяв із пояса свою рогатицю; кинув далеко й скинув із коня ятвязького князя, — і злетів він із коня на землю, й душа нього вийшла з кров’ю в ад«.
Меч — назва запозичена в німців (готське шекеів). Давні словяни мало вживали мечів. У могилах полян, кривичів, сіверян їх знаходимо рідко. Поширили їх щойно варяги, а варяги перебрали їх із заходу від франків. Араб Ібн-Фадлан з поч. X. ст. оповідає, що всі руси мають при собі меч, а мечі їх франконського виробу. Інший араб Ібн-Дусте каже, що Русь має мечі »сулейманові« — східнього походження. Окремий розслід одного з археольогів (Анучина) виказав, що майже всі мечі, які познаходили в нас у розкопах могил, походять із Скандинавії. Ці варязькі мечі так на 1.-мегер завдовжки. Вістря — завдовжки поверх 80 цм., вгорі має ширину 6 і пів цм., додолу, трохи звужується. Ручка була відділена від вістря перекладиною на яких 10 цм. завдовжки. Сама ручка була масивна, не раз майстерно оброблена, часом посріблена та прикрашена орнаментом. Мечі бували обосічні. Про це згадує вже найдавніший наш літопис у оповіданні про поневолення полян хозарами. Коли поляни принесли наїзникам в данині мечі, вони занепокоїлися, що »зброя в них із обох сторін гостра, тобто меч«, бо хозари мали тільки шаблі. Меч носили »при бедрі«, в піхві, — з того вислови: »виняти меч«, »обнажити«. Меч був, ознакою судової влади князя: »князь недаремне носить меч — на помсту злочинцям, і на хвалу тим, що добро творять«. В великій ціні були пам’яткові мечі — так князь Андрій Юрієвич переховував меч св. Бориса.
Шабля прийшла до нас зі сходу, від степових народів. Літопис ізгадує, що хозари мали шаблі з одного боку гострені. Щабля була довша від меча, доходила до 1.20 м., була трохи закривлена,, мала легку ручку, і взагалі була значно легша й зручніша від меча. Але ж мечі були тоді більше поширені, ніж шаблі.
Топір’є здається іранського походження (пор. перське ІаЬаг). Його вживали як зброї до наступу тільки в найдавніших часах головно варяги. Ібн-Фадлан каже, що всі руси мали меч, ніж і топір. Варяги, що були на візантійській службі, були озброєні в мечі, копя або топори. В описав боїв на Україні топори ніде не згадані.. Але що вони були дуже поширені, про це свідчать часті знаходи в могилах. Як підручної зброї вживали ще й топ і р ця (1071 р.)..
Лук, як зброя, був відомий давнім слов’янам. Слов’янські є теж назви: тятива, стріла й ту л а — сагайдак на Стріли. Але краще опанували цю зброю степовики й щойно від них поширився лук І в нашому війську. Під 968. р. наш літопис згадує, що. коли склали мир із печенігами, печенізький хан дав гостинця нашому воєводі: коня, шаблю і стріли. Пізніше, під впливом торків та половців, повстали й поширилися в нас лучники, яких називали стрільцями. З техніки володіння луком знаємо вислови »накласти стрілу« і напрягати лук. У війську Данила 1251. р. появляється якийсь новий рід лука, рожанець: »стрільці йшли з обох боків, тримали у руках свої рожанці й наклали на них-стріли на ворогів«. Тули в галицьких бояр бували боброві.
Оружники
Відповідно до озброєння можна поділити військо на різні боєві категорії. Головне значіння мали два роди війська — оружники та стрільці.
Оружниками називалося військо — озброєне повною зброєю, оружжям. Назва »оружники« появляється в ХІ ст., але так озброєні воївники водилися в нас від найдавніших часів. Оруж- никами можемо назвати тяжко-озброєних варягів, пізніше княжу дружину і взагалі всі військові формації, що носили тяжку зброю.. Повна зброя складалася з броні, шолома, щита, меча й копя.
Але не все й не всі воївники мали всі ті части озброєння. У варязькій добі зброя була найповніша, це бачимо із згадок у договорах перших князів із греками, в літописі та у грецьких описах Свягославових походів. У договорі Ігоря з 945. р. згадані як звичайна зброя мечі, копя та щити. Воєвода Претич 968. р. дає печенізькому ханові гостинця: броню, щит та меч. Святославове військо в Болгарії 9'68 — 971. р. виступає в шоломах і панцирях, зі щитами й мечами, або зі щитами і копями. Не знаємо тільки, чи кожний воївник мав копя й меч, чи були окремі відділи колійників і окремі озброєні мечами.
В XI і XII ст. броні згадані рідко. Не знати, чи того, що вони були загально поширені, чи — що їх недоставало. Рідко коли літописці зазначують, що військо мало броні. Так 1151 р. на воєнних кораблях князя Ізяслава на Дніпрі »борці стояли у бро нях і стріляли«. В 1176. р. полк дружини князя Мстислава виступає — всі у бронях«. Але навіть і половці мали частину війська в повнім озброєнні: 1151. р. »повсідали на коні у бронях, зі щитами, з копями, наче до бою«. З того можна здогадуватися, що броні були досить поширені.
Тяжко-озброєні війська з того часу виступають до бою все з копями. Князь починав бій так, що перший кидав копям. Головний бій вирішував усе наступ війська, озброєного копями. Силу війська рахували на число копій: »в поганих (половців) було 900 копій; і в Русі 90 копій« (1169. р.). Один раз на означення цього роду літопис уживає назви копійники (1180. p.).