Смекни!
smekni.com

Україна на світових ринках озброєння (стр. 7 из 12)

- у військово-економічній сфері - отримання валютних коштів для державних потреб (передусім для фінансової допомоги оборонним галузям промисловості, реструктуризації військового виробництва, утилізації озброєнь і техніки тощо), підвищення конкурентоздатності військової продукції України на світовому ринку озброєння і тим самим її частки у світовій економіці.

Реалізація мети зумовить постановку і вирішення наступних завдань військово-технічного співробітництва України із зарубіжними країнами.

У зовнішній політиці використання військово-технічного співробітництва повинно спрямовуватись на підтримання дипломатичних зусиль щодо завоювання і закріплення політичної присутності України у життєво важливих для її національних інтересів регіонах світу, що дасть можливість у майбутньому визначити сферу політичних, економічних та військових зв’язків України з країнами-імпортерами військової продукції, активно впливати на їх подальший технологічний розвиток.[6, с. 60]

У внутрішній політиці успішне розгортання військово-технічного співробітництва забезпечить економічний розвиток військово-промислового комплексу, інститутів та організацій, які причетні до оборонних галузей промисловості, підвищить стабільність і стійкість не тільки економічного, а й соціально-політичного розвитку українського суспільства.

Систематизація визначень, змісту, мети співпраці України на світовому ринку військової техніки має комплексний характер, широкий спектр політичних, економічних та воєнних завдань. Співпраця не повинна зводитися тільки до "комерційних" та вирішення вузьковідомчих інтересів, бо це не тільки не дасть бажаних результатів, а в деяких випадках підсилить загрозу національним інтересам, дасть побічні негативні наслідки. Тому в дослідженнях цієї проблеми має превалювати системний підхід, що й створить цілісне бачення всіх аспектів зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної діяльності України, причому з урахуванням як її нинішнього, так і майбутнього стану.

Основні цілі ВТС України викладено в указах Президента України від 21 квітня 1999 р. № 422/99 «Про заходи щодо вдосконалення військово-технічного співробітництва України з іноземними державами» [1] та від 27 серпня 2003 р. № 913/2003 «Про Концепцію військово-технічного співробітництва України з іноземними державами на період до 2010 року» [49, с. 76].

Аналіз показує, що найбільшу увагу в Україні приділяють розвитку експортного потенціалу оборонно-промислового комплексу (ОПК). Водночас варто наголосити, що недоцільно розглядати ВТС лише як комерцію, адже швидкий зиск від будь-якого контракту стане другорядним порівняно з його тривалим ефектом. Безперечно, якщо брати до уваги кризовий стан українського ОПК, а також потребу одержати додаткові фінанси на його утримання, то така теза може видатися спірною. Однак система ВТС (а головне — її структура та вихідні чинники, що мають місце під час прийняття рішення) має бути розрахована на тривалий час (хоча б на термін «життєвого циклу» зразків ОВТ, які розробляють та серійно виробляють для ЗС країн-партнерів) і не може слугувати конкретній політичній кон’юнктурі.

Отже, ВТС, яке передбачає спільні з іноземними партнерами розробки нових зразків ОВТ для власних потреб, а також спільну реалізацію продукції та послуг військового й подвійного призначення, має стати однією з головних складових військово-економічної безпеки держави. Таке співробітництво забезпечує надходження іноземної валюти, зменшує вартість закупок для внутрішніх потреб за рахунок економії на серійності виробництва, підтримує зайнятість робочої сили та інфраструктуру оборонної галузі й використовує військове виробництво як каталізатор економічного та науково-технічного розвитку країни.

Нині основне завдання реформування ОПК полягає в тому, щоб на базі наявного науково-технічного і виробничого потенціалу організувати виробництво конкурентоспроможної на світовому ринку продукції і знайти там свою “нішу”. Передумовою для цього є ціла низка конкретних переваг ОПК, а саме: високий рівень фундаментальних і прикладних наук, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт зі створення озброєнь і військової техніки; наявність високих технологій оборонного і “подвійного” призначення; висококваліфікована і порівняно дешева робоча сила.[27,с. 23]

Україна повинна утвердитися в “клубі” постачальників наукоємної і високотехнологічної продукції. Інакше на неї чекає прискорений розпродаж найважливіших науково-технічних і технологічних досягнень і, як наслідок, “ерозія” високотехнологічного сектора оборонної промисловості. Не можна не відзначити того факту, що деякі країни розглядають міжнародне співробітництво у військово-технічній сфері як один із засобів створення ефективної національної економіки. До таких країн належить Південна Корея, Ізраїль, ПАР, Сінгапур, Тайвань та інші. Ці країни лише протягом одного-двох десятиріч зуміли не тільки ліквідувати великий розрив в економіці, але й налагодити за рахунок упровадження наукоємних технологій інших країн власне виробництво зброї. Нині у цих країнах виділяються великі кошти на проведення НДДКР в галузі розробки та виробництва сучасних видів озброєнь і передусім для військово-морських і аерокосмічних військ.

Аналіз процесів акціонування і приватизації оборонних підприємств як способу реформування ОПК свідчить, що ці процеси в Україні йдуть досить повільно, з порушеннями правових та нормативних актів. Фактично вони звелися тільки до перерозподілу власності. Завдання пошуку “ефективного власника” так і залишилось невирішеним. У багатьох випадках зацікавленість іноземних інвесторів і підприємців з комерційних структур в акціонерному капіталі підприємств, що підлягають приватизації, виявилась обмеженою. Головна причина полягає у відсутності сприятливого інвестиційного клімату, привабливих інвестиційних проектів тощо. На вкладений у будівництво заводу капітал, за оцінками фахівців, норма прибутку становить у Західній Європі 38,6%, а термін окупності – 6 років. В Україні ця норма становить 21%, а для окупності будівництва заводу потрібно 11 років. [33, с. 128]

На першому етапі приватизації основну увагу було зосереджено на окремих високорентабельних підприємствах та їх структурних підрозділах. Внаслідок цього створилися передумови для поділу єдиних виробничо-технологічних комплексів на окремі структури, значна частина яких не зможе налагодити власне виробництво і самостійно вижити в сучасних економічних умовах. Стає очевидним, що політика приватизації має тісно пов’язуватись з політикою реструктуризації. Дослідження показують, що багато підприємств підтримують ідею створення фінансово-промислових груп, холдингових компаній, великих концернів. У цьому зв’язку процес приватизації вимагає подальшого удосконалення й розвитку організаційно-структурних форм виробництва озброєнь і військової техніки.

На даний час значна частина підприємств і організацій ОПК пройшли етап акціонування, створення перших державних холдингових компаній, промислово-фінансових груп, міжнародних промислово-фінансових груп, лізингових компаній, консорціумів. Однак результати виробничої діяльності цих структур показують, що більшість з них ще не досягла основної мети – забезпечення прибуткового виробництва. Основні причини пов’язані з відсутністю коштів для оновлення чи модернізації виробництва, поповнення оборотного капіталу, ліквідації боргів державі та підприємствам-суміжникам, відсутністю ефективної нормативно-правової бази тощо.[37, c. 122]

Успішне проведення реструктуризації підприємств і організацій ОПК вимагає створення сприятливих умов для товаровиробника, надійних гарантій іноземним і вітчизняним інвесторам, вибіркової державної підтримки підприємств і наукових організацій, найбільш вагомих для оборонної галузі. Без вирішення цих проблем важко розраховувати на успіх. Необгрунтована і поспішна реструктуризація ОПК може призвести до втрати значної частини його науково-технічного потенціалу.

Створення в Україні на основі поєднання промислового і фінансового капіталу виробничих структур може бути одним з основних шляхів реформування ОПК. Як свідчить світовий досвід, саме таким шляхом можливе ефективне вирішення ключових проблем, пов’язаних з налагодженням коопераційних і виробничо-технологічних зв’язків, надійного інвестування підприємств-виробників, підвищення конкуренто-спроможності продукції, забезпечення її на-дійного постачання і збуту. Слід зауважити, що процес інтеграції промислового і фінансового капіталу в межах фінансово-промислових груп у Російській Федерації розглядається як один із важливих елементів структурної перебудови ОПК.

Сьогодні в Україні ще немає основних документів, які визначали б оптимальний склад та чисельність Збройних Сил, вигляд систем та комплексів озброєнь і військової техніки на найближчий час та на перспективу. Спроби розробити такі документи для наявної чисельності Збройних Сил з урахуванням реального фінансового забезпечення заздалегідь приречені на невдачу. Відсутні також науково обгрунтовані державні програми, які визначали б основні напрями розвитку та виробництва озброєнь і військової техніки. [17, c. 4]

В умовах, що склалися, Україна неспроможна утримувати армію, яка є в даний час. У неї немає для цього відповідних засобів і ресурсів. У цивілізованих країнах на утримання збройних сил виділяється від 4 до 5% валового національного прибутку. У Російській Федерації сума досягає близько 6%, а в Україні 1,5-2,0%. Маючи таку ж практично чисельність населення, що й Україна, такі країни, як Франція і Велика Британія у 1993 р. витратили на оборону понад 40 млрд дол. США (понад 700 дол. на душу), Італія – 25 млрд дол. США (430 дол. на душу), Туреччина – 6 млрд дол. США (100 дол. на душу). Військовий бюджет України становив близько 250 млн дол. США (5 дол. на душу). Це значно менше витрат таких країн, як Польща (69 дол. на душу), Чехія (74 дол. на душу), Росія (157 дол. на душу). Цього бюджету не вистачає навіть на покриття видатків, пов’язаних з грошовим утриманням, речовим та продовольчим забезпеченням особового складу армії.[44, с.25]