Смекни!
smekni.com

Взаємовідносини підприємств з податковими органами (стр. 2 из 4)

· соціальна справедливість;

· стабільність;

· економічна обґрунтованість;

· рівномірність сплати;

· компетентність;

· єдиний підхід;

· доступність.

У системі оподаткування можна виділити дві підсистеми: оподаткування юридичних осіб (підприємств) та оподаткування фізичних осіб.

Підприємства – суб'єкти господарювання повинні сплачувати загальнодержавні, а також місцеві податки і збори. Загальнодержавні податки і збори включають:

· прямі податки [податок на прибуток, плата (податок) за землю, податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість)];

· непрямі податки [податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, мито];

· збори (на обов'язкове державне пенсійне страхування, на обов'язкове соціальне страхування, до державного інноваційного фонду; за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; за забруднення навколишнього середовища; рентні збори; гербовий збір);

· державне мито, плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності.

Місцеві податки і збори включають:

· два податки (комунальний податок і податок з реклами);

· різні збори (за право використання місцевої символіки; за парковку автотранспорту; за проїзд територією прикордонних областей транспортом, що вирушає за кордон; за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; ринковий збір; готельний збір; за проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей; за право проведення кіно- і телезйомок та ін.).

Аналіз системи оподаткування в Україні, її становлення й розвитку дає змогу зробити висновок про серйозні недоліки, що їй притаманні. По-перше, це нестабільність податкової системи. Часті зміни в законодавчих актах щодо окремих податків негативно впливають на розвиток підприємницької діяльності. По-друге, основним є фіскальне спрямування податкової системи, недостатнє виявлення регулюючої функції основних податків. По-третє, система в цілому надто громіздка, розрахунки окремих податків невиправдано ускладнено.

3. Прямі податки

3.1 Оподаткування прибутку підприємств

Господарюючі суб'єкти у процесі здійснення виробничої і фінансової діяльності вступають у взаємовідносини з різними ланками фінансово-кредитної системи і передусім з бюджетом. Основним видом прямих податків, що сплачуються господарюючими суб'єктами до бюджету, є податок на прибуток.

Згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22 травня 1997 р., зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 24 грудня 2002 р. №349-ІУ, податок на прибуток сплачують суб'єкти підприємницької діяльності й інші підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку. У цьому зв'язку платниками податку на прибуток є:

· з числа резидентів – суб'єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи і організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами;

· з числа нерезидентів – фізичні і юридичні особи, створені у будь-якій організаційно-правовій формі, які отримують доходи з джерелом їх походження в Україні;

· філіали, відділення та інші відокремлені підрозділи платників податку, що не мають статусу юридичної особи та розташовані на іншій території, ніж платник податку.

Об'єктом оподаткування є прибуток, який визначається шляхом вирахування зі скоригованого валового доходу (виручки) сум валових витрат і амортизаційних відрахувань. При цьому валовий дохід є загальною сумою доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) за звітний період у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як в Україні, так і за її межами, без сум акцизного збору, податку на додану вартість й інших надходжень, що не є доходом платника податку.

Прибуток платників податку, включаючи підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи, оподатковується за ставкою 25 відсотків до об'єкта оподаткування.

3.2 Плата за землю

Плату за землю введено з метою формування ресурсів для фінансування:

· заходів з раціонального використання й охорони землі, підвищення родючості ґрунтів;

· відшкодування власникам землі і землекористувачам витрат, які пов'язані з веденням господарства на землях гіршої якості;

· розвитку інфраструктури населених пунктів.

Плата за землю надходить на рахунок місцевих бюджетів. Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка (пай), яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.

Юридичні особи самостійно обчислюють суму земельного податку щорічно за станом на 1 січня і до 1 лютого надають відповідні дані податковій адміністрації. Податок нараховується з дня виникнення права власності або права користування землею.

Суб'єкти підприємницької діяльності сплачують земельний податок за рахунок собівартості. Одночасно земельний податок включається до складу валових витрат.

3.3 Плата за воду

Плата за воду є одним з платежів за спеціальне використання природних водних ресурсів. Водні ресурси – це об’єми поверхневих, підземних та морських вод, розміщених на відповідній території.

Плату за воду здійснюють усі суб’єкти підприємницької діяльності (незалежно від форм власності), які мають самостійний баланс і поточний рахунок у банку. При цьому плата стягується за воду, яка використовується для задоволення власних потреб, незалежно від того, звідки вона потрапляє з водогосподарської мережі, підземних джерел, підприємств комунального господарства та інших підприємств. Проте якщо підприємство-водокористувач отримує воду з підприємств комунального господарства або інших підприємств, то воно крім плати за отриману воду сплачує постачальникам вартість послуг, пов’язаних з постачанням води.

Розмір плати за забір води з водних об’єктів визначається на основі нормативів плати за 1 м3 забраної води, фактичних об’ємів її забору і встановлених мінімумів на забір води. При цьому нормативи плати за спеціальне водокористування встановлюються Кабінетом Міністрів України. Вони диференційовані залежно від джерела забору води, водогосподарської мережі або підземних джерел.

3.4 Фіксований сільськогосподарський податок

Фіксований сільськогосподарський податок – це податок, який не змінюється протягом визначеного законодавством терміну і справляється з одиниці земельної площі.

Платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства передбачених законами України організаційно-правових форм, селянські та інші господарства, що займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської та рибної продукції, у яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за попередній звітний (податковий) рік перевищує 75% загальної суми валового доходу підприємства. Платники фіксованого сільськогосподарського податку здійснюють сплату цього податку у грошовій формі.

Об’єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, переданих сільськогосподарському товаровиробнику у власність або наданих йому в користування, у тому числі на умовах оренди, а також земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках, водосховищах).

Ставка фіксованого сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогосподарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, проведеної за станом на 1 липня 1995 року, відповідно до Методики, затвердженої Кабінетом Міністрів України, в таких розмірах:

· для ріллі, сіножатей та пасовищ – 0,15;

· для багаторічних насаджень – 0,09;

· для земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибальськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощування та вилову риби у внутрішніх водоймах, – 0,45 відсотка грошової оцінки одиниці площі ріллі по областях та Автономній Республіці Крим.

3.5 Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів

Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів – це прямий майновий податок, який нараховується і сплачується безпосередньо його платником відповідно до чинного законодавства України.

Платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є підприємства, установи та організації – юридичні особи, іноземні юридичні особи, а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають

зареєстровані в Україні відповідно до чинного законодавства власні транспортні засоби, які належать до об’єктів оподаткування.

До складу об’єкта оподаткування входять:

· трактори (колісні), крім тих, що на гусеничному ході;

· автомобілі, призначені для перевезення не менше 10 осіб, включаючи водія;

· автомобілі легкові;

· автомобілі вантажні;

· автомобілі спеціального призначення, крім тих, які використовуються для перевезення пасажирів і вантажу (крім автомобілів спеціального призначення швидкої допомоги та пожежних);

· мотоцикли (включаючи мопеди) і веломашини зі встановленим двигуном, крім тих, які мають об’єм циліндрів двигуна до 50 см3, та ін.

Податок нараховується виходячи з об’єму циліндрів двигуна, вимірюваного в кубічних сантиметрах, за ставками у гривнях з кожних 100 см3 об’єму циліндрів двигуна. При цьому розмір ставок диференційований за видами транспортних засобів (трактор, автомобіль та ін.) залежно від їх призначення (автомобіль вантажний або легковий), об’єму циліндрів двигуна та інших показників. Для визначення суми податку за видами транспортних засобів і його загальної суми підприємства – юридичні особи складають спеціальний затверджений податковим органом розрахунок у трьох примірниках, форма якого наведена в табл. 4.10.