Надалі необхідно ліквідувати такий політико-економічний нонсенс, як комерційні відносини між НБУ й державою. Щомісяця Мінфін сплачує на рахунок НБУ мільйонні суми коштів у вигляді відсотків за борги, які утворилися ще протягом 1992—1994 років внаслідок прямого емісійного фінансування уряду Національним банком для поповнення бюджету. Свого часу Верховна Рада України своїм рішенням ліквідувала цей борг, однак НБУ не визнав цього рішення, конвертував борг в особливого виду державні облігації, стягує за них відсотки за рахунок платників податків і навіть продає ці облігації на фінансовому ринку. Натомість НБУ лобіював прийняття закону «Про реструктуризацію боргових зобов’язань Кабінету Міністрів України перед Національним банком України» (від 20 квітня 2000 року № 1697-ПІ), в якому, зокрема, сказано:
«Стаття 1. Реструктуризується заборгованість Кабінету Міністрів України перед Національним банком України за кредитами Національного банку України, отриманими для фінансування дефіциту Державного бюджету України у 1994—1996 роках, а саме:
заборгованість за відстроченими кредитами, наданими за рахунок кредитної емісії Національного банку України у національній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становила 3 438 565 585 гривень, віднести на внутрішній державний борг України та передбачити погашення її починаючи з 2010 року до 2035 року щоквартально рівними частками із здійсненням плати на рівні 5 відсотків річних за її обслуговування;
заборгованість за відстроченими кредитами, одержаними для фінансування дефіциту Державного бюджету України в іноземній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становила 1 183 911 897 доларів США, віднести на внутрішній державний борг України та передбачити погашення її щоквартально рівними частками починаючи з 2002 року до 2009 року, тобто в межах кінцевого строку погашення Україною кредитів, наданих міжнародними фінансовими організаціями.
Нараховані відсотки за користування кредитом, які за станом на 1 січня 1999 року становили 133 209 171 доларів США, підлягають віднесенню на внутрішній державний борг України та погашенню разом з погашенням основної суми боргу.
Стаття 2. Дозволити Національному банку України нараховані та несплачені проценти за кредитами, наданими Міністерству фінансів України в національній валюті, що за станом на 1 січня 1999 року становили 6 300 181 986 гривень та обліковуються поза балансом, списати із позабалансового рахунку Національного банку України».
Борг держави перед власним центральним банком з економічно-правової точки зору є вельми сумнівним. За своєю суттю, первинна грошова емісія є абсолютною власністю держави й аж ніяк не НБУ. Незважаючи на це, національні гроші в обігу та валюта фіксуються на рахунках НБУ (в пасиві балансу) як власні кошти. Повністю ігнорується правова очевидність: вся емісія має відображатися на балансі НБУ як його зобов’язання перед державою. Тоді придбана за емісійні кошти валюта теж, зрештою, залишатиметься недоторканною власністю держави. І тоді це буде не «валютний резерв НБУ», а «валютні резерви держави». Якщо НБУ займається прибутковою діяльністю (а на сьогодні Центральний банк держави — фактично найпотужніша комерційна структура), то і прибуток має належати державі.
Якби НБУ перебував під справжнім контролем з боку обраної народом влади, подібні випадки були б неможливими. Не може бути в демократичній державі жодної державної установи, повністю «незалежної» від волі народу, який довірив вирішення всіх загальнодержавних справ обраному виборцями парламенту, який несе перед виборцями повну відповідальність за стан справ у країні.
Не випадково стаття 100 Конституції України міститься в тому ж розділі, в якому містяться положення, що встановлюють статус, права і відповідальність Верховної Ради України. В Конституції жодним словом не сказано, що Національний банк України є повністю незалежним від вищого законодавчого органу держави. У цій статті вказано, що «Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням». Однак Конституція, як видно з цієї статті, не передбачає, що ці основні засади затверджуються Радою НБУ.
Закон України «Про Національний банк України» потребує змін, спрямованих на те, щоб усунути очевидну законодавчу колізію, в самому законі встановити чіткий механізм парламентського контролю за діяльністю НБУ в грошово-кредитній сфері. Водночас вказаними змінами ніяким чином не обмежується оперативна самостійність Національного банку у виконанні встановлених законодавством його функцій.
Так, пропозиція доповнити статтю про статутний капітал НБУ вказівкою щодо можливості ініціації його збільшення з боку Верховної Ради України є слушною з тих міркувань, що Національний банк України поступово став чи не найменшим з українських банків, його статутний капітал не відповідає вимогам, встановленим самим НБУ для інших комерційних банків. При цьому лише нагромаджені резерви Національного банку України на сьогодні в 10 тисяч разів перевищують його ж статутний фонд. Вартість належного НБУ нерухомого майна при тому, що він щороку здійснює масштабні капітальні вкладення (в окремі роки більші за весь обсяг вкладень у капітальне будівництво всієї української держави), також на декілька порядків перевищує зафіксований законом розмір статутного фонду.
Пропозиція щодо автоматичного внесення позитивної різниці між доходами та витратами до державного бюджету пояснюється тим, що досі ця сума розраховувалася наперед і фіксувалася в Законі про державний бюджет. За всі роки незалежності НБУ лічені рази дійсно вносив пристойний внесок до бюджету. До того ж економічна ситуація протягом року коливається, і фактична сума позитивного балансу за фактом майже кожного року не співпадає з прогнозованою.
Ми маємо встановити чіткий механізм підзвітності Національного банку України Верховній Раді. До нинішнього часу Національний банк просто надає Верховній Раді інформацію про свою діяльність, а Рахункова палата України робить доповідь на засіданні парламенту лише на основі аналізу власної інформації НБУ про виконання свого кошторису (який, до речі, затверджується Радою НБУ без будь-якого погодження з урядом чи парламентом).
Після внесення вказаних змін до закону про НБУ можна буде здійснити подальші кроки у формування державних інституцій, які зможуть формувати грошово-кредитну політику як складову загальної економічної стратегії. Такою інституцією може стати Національна координаційна рада з грошово-фінансових питань, що репрезентуватиме узгоджені фінансово-економічні інтереси Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Є необхідність створення також Урядової ради з питань фінансово-кредитної політики, яка узгоджуватиме взаємодію Кабінету Міністрів, Національного банку та фінансових органів в регіонах і на місцях щодо дотримання ними заявленої урядом грошово-кредитної політики та платіжної дисципліни.
В Україні необхідно терміново вжити заходів щодо подолання негативних інфляційних тенденцій. Зокрема, сформувати державні запаси бензину, цукру та інших товарів для оперативної реакції та тимчасові коливання цін; здійснити стерилізацію надлишку грошей через інструменти Нацбанку та уряду; перейти до монетарної політики під заплановану інфляцію (таргетування); обмежити зовнішні запозичення уряду та надати перевагу внутрішньому ринку; провести адекватну тарифну політику; створити систему оптової торгівлі в аграрному секторі.
2 Поняття грошового обороту: економічна основа і структура
У національній економіці відбувається безперервний кругообіг, який опосередковується відповідним обігом грошей.
Грошовий обіг – це рух грошей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання національного продукту, який здійснюється шляхом безготівкових розрахунків та через обіг готівки.
Грошовий обіг – це сукупність всіх грошових платежів і розрахунків, що відбуваються в народному господарстві.
Гроші не існують самі по собі, вони обслуговують потреби економіки і тому повинні за своєю кількісною масою і структурою бути адекватні їм. В сучасних умовах грошовий обіг в Україні визначається реаліями економічної кризи, неплатоспроможністю і збитковістю багатьох підприємств і низьким рівнем життя більшої частини населення.
У процесі руху товарів і послуг виникають взаємозв’язані, але протилежні за напрямком товарні і грошові потоки.
У розвинутому ринковому господарстві грошовий обіг не може здійснюватися без участі і активної ролі банків. Банки стають необхідними посередниками у взаємних виплатах і розрахунках між підприємствами, організаціями, установами та окремими фізичними особами. Банки цілеспрямовано регулюють грошові потоки у народногосподарському обігу.
Грошова маса - це сукупність купівельних, платіжних і нагромаджених коштів, які обслуговують економічні зв'язки і належать фізичнім та юридичним особам і державі. Слід наголосити, що розвиток товарного обміну і платіжно-розрахункових відносин відобразились у постійних змінах складу і структури грошової маси.
Категорія «грошова маса» нині відображає кількісну і структурну сторони. Кількісна сторона грошового обігу і у своїй сукупності охоплює:
по-перше, всю масу готівки і депозитні гроші коротко— та довготермінового характеру;
по-друге, певний кількісний вираз;
по-третє, грошова маса має надзвичайно складну структуру і динаміку руху, тому на неї впливають два фактори кількість грошей і швидкість їх обігу.
Структурний аспект грошової маси можна аналізувати за такими напрямами:
1. за ступенем готовності окремих елементів до ліквідності, тобто до обіговості;
2. за формою грошових засобів (готівкові, депозитні);