· розвиток міжнародних стандартів публічного розкриття економічної інформації (Special Data Dissemination Standard);
· створення міжнародних стандартів банківського нагляду (Basle Core Principles for Banking Supervision);
· розширення фінансових можливостей МВФ в рамках New Arrangement to Borrow (NAB)[1];
· створення в МВФ нового механізму кредитування, Supplemental Reserve Facility (SRF), покликаного допомогти членам фонду справлятися з несподіваним і руйнівним впливом втрати довір'я інвесторів. Умови надання засобів по лінії SRF повинні забезпечувати їх переважне (первинне) повернення при зниженні можливих конфліктів інтересів [59].
В листопаді 1997 р. на зустрічі лідерів країн азіатсько-тихоокеанського регіону, що проводилася у Ванкувері було піднято питання про більш детальне обговорення причин кризи на ринках, що розвиваються. В квітні 1998 р. з країн, що грали системну роль в світовій фінансовій системі, була утворена група G-22. Представники країн, що входили в неї сформували три робочі групи для вироблення пропозицій по наступних напрямах: підвищення прозорості і ступеня відповідальності; зміцнення національних фінансових систем; стимулювання розподілу тягаря витрат по виходу з кризи між державним і приватним сектором. Доклади робочих груп були представлені на щорічному 53-у зборі Ради управляючих МВФ і Всесвітнього банку, що відбувся в жовтні 1998 р. За підсумками обговорення представлених докладів державні діячі країн G-7 30.10.98 р. випустили сумісну заяву. В дискусії, що почалася, найактивнішу участь беруть представники розвинутих країн і міжнародних організацій [59]. Зараз аналіз різних підходів до реформи МФС утруднений через відсутність цілісних програм, які б містили пропозиції по побудові єдиної архітектури світової системи. Враховуючи це, доцільно класифікувати основні напрями передбачуваної реформи, що намітилися. Розглянемо основні причини реформування міжнародної фінансової системи [42, c.516]:
1. Глобалізація світової економіки, що сприяла виникненню нового класу міжнародних інвесторів, одночасно діючих на декількох ринках, що розвиваються, і здатних дестабілізувати фінансову ситуацію в країнах, де здійснюються інвестиції. Різка невідповідність між високим рівнем розвитку міжнародного фінансового ринку і відсутністю належної інституційної структури його регулювання.
2. Збільшені побоювання поглиблення світового спаду, що загрожують серйозними наслідками у разі неадекватного регулювання міжнародної фінансової системи.
3. Стійка повторюваність фінансових і валютних криз в останні роки, підвищення їх глибини і інтенсивності. Масове зростання негативних соціальних наслідків криз, що виявляється в збільшенні безробіття і рівня бідності.
4. Збільшення чисельності офшорних фінансових центрів, що знижують ефективність державного регулювання фінансових ринків країн, які розвиваються.
5. Слабкість фінансового сектора в країнах з ринками, що розвиваються, яскраво виявилася в ході останніх криз. Непропорційне використовування державних засобів при вирішенні проблем приватного сектора.
6. Обмежені можливості міжнародних інститутів в наданні фінансової підтримки країнам, що розвиваються, в порівнянні з розмірами потоку приватного капіталу. Нездатність міжнародних організацій протистояти кризам, що повторюються, і обмежувати сферу їх розповсюдження. Неефективна процедура надання засобів міжнародними інститутами в умовах кризи, що швидко розвивається.
7. Поглиблення конфліктів інтересів (moral hazard), що виникають в результаті втілення програм фінансування МВФ і інших міжнародних інститутів, і негативно впливаючих на поведінку приватних інвесторів і позичальників в ході фінансових криз.
8. Різке збільшення кількості інвестиційних інститутів, фінансових інструментів і об'єму операцій на фінансових ринках, особливо на ринку боргових зобов'язань, утрудняюча взаємодія інвесторів в ході подолання криз. Масштаби і диверсифікованість інвестиційних вкладень в країнах з ринками, що розвиваються, що зумовили прискорення розповсюдження криз. Масовий розвиток операцій, у тому числі спекулятивних, з похідними цінними паперами (дериватами), відбиваних на позабалансових рахунках і утрудняючих оцінку фінансовими інститутами ризиків [42, c.517].
Розглянемо основні напрями реформування і розвитку міжнародної фінансової системи.
1. Регулювання фінансових ринків і інвестиційних інститутів [42, c.518]:
· зміцнення фінансової системи і реформування місцевих фінансових інститутів шляхом вироблення і розповсюдження міжнародних принципів і стандартів регулювання і нагляду за банківською системою, фондовим ринком і різними фінансовими інститутами. Зміцнення фінансової інфраструктури через ухвалення більш універсальних стандартів аудиту, бухобліку, процедур банкрутства, платіжних систем. Вдосконалення Базельськіх стандартів розрахунку достатності банківського капіталу;
· визначення шляхів зміцнення пруденциального нагляду як в країнах, що розвиваються, так і в розвинутих країнах;
· створення механізмів ринкового регулювання ринку деривативов і інвестиційної діяльності з активним використовуванням позикових ресурсів (ефект leverage);
· стимулювання введення міжнародних стандартів діяльності в офшорних фінансових центрах.
2. Економічна політика:
· визначення умов лібералізації внутрішнього ринку і введення адекватного валютного режиму в країнах з ринками, що розвиваються, вироблення способів контролю за рухом міжнародного капіталу;
· підвищення ефективності механізмів державної підтримки приватного сектора і розподілу соціальних виплат;
· пошук шляхів мінімізації втрат населення в результаті криз і розробка політики, яка б краще захищала найуразливіші верстви населення;
· розширення прозорості в приватному і державному секторі і в діяльності міжнародних фінансових інститутів.
3. Діяльність міжнародних фінансових інститутів
· реформування системи міжнародного фінансування;
· поліпшення механізмів вирішення криз і розробка шляхів залучення приватного сектора в прогнозування фінансових криз і їх подолання;
· посилення нагляду з боку МВФ за політикою, що проводиться країнами-учасницями, особливо у фінансовому секторі і в області руху капіталу;
· підвищення ефективності макроекономічної політики на міжнаціональному рівні [42, c.519].
Визначальною рисою світового фінансового середовища на сучасному етапі розвитку є глобалізація. Глобалізація стає постійно діючим фактором як міжнародного економічного середовища, так і внутрідержавного економічного життя. Однією з найяскравіших форм прояву процесу глобалізації є вибухоподібне зростання, в останні роки, світового фінансового ринку, фінансових трансакцій, що здійснюються між різними суб’єктами світогосподарських зв’язків. Якщо у 1978 р. щоденний обсяг операцій із купівлі продажу іноземних валют становив 15 млрд.дол. США, у 1992р. – 880 млрд. дол., то у 2006 р. цей показник збільшився до 7,4 трл.дол.США.. За даними Міжнародного валютного фонду приріст сукупного обсягу ВВП у 178 країнах світу в постійних цінах склав у 2006 р. 3,3% (супроти 2,5% у 2005 р., але це значно нижче останнього піку економічного підйому у 1997 р. – 4,1%); приріст обсягу світової торгівлі товарами та послугами збільшився у постійних цінах з 4,2 у 2005 р. до 4,6% у 2006 р. [29]
На рубежі ХХІ століття внесок сфери послуг у міжнародний поділ праці приблизно у 3,5 рази менший, ніж у світовий валовий продукт, у той час як внесок сектора товарного виробництва економіки (добувної і обробної промисловості, сільського господарства) в експорт більш ніж у 2,5 рази перевищує його внесок в економіку в цілому. Цей “автаркічний” феномен третинної сфери відомий уже досить давно. У міжвоєнні роки у зростанні сектору послуг вбачали одну із причин занепаду міжнародної торгівлі. Згідно “закону спадного значення зовнішньої торгівлі”, по мірі того, як економіка “обростає” сферою послуг, частка зовнішньої торгівлі у національному доході знижується [29].
Хоча існує певна пропорція між промисловим, торговим і позичковим капіталом, в останні десятиліття спостерігається негативна тенденція відриву фінансового, позичкового капіталу від матеріально-речової основи товарів, послуг і капіталів. Так, із щоденного обсягу валютних угод, який перевищує 1трлн.150 млрд. доларів, лише 10% справді опосередковують рух реальних товарів і капіталів. Щорічна різниця між брутто і нетто обсягами міжбанківських операцій у 1980-хроках становила понад 880 млрд. дол. США. Річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10-15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн. дол. Зростання фіктивного капіталу і спекулятивні дії в цій сфері істотно ускладнюють дотримання рівноваги між найважливішими сферами світового господарства. Зазначені тенденції та диспропорції, можна зобразити схематично (див. Рис.2.6). Свідченням є ланцюг взаємопов’язаних вогнищ фінансово-економічної кризи у Південно-Східній Азії (1997 р.), Росії та Бразилії (1998 р.).