Ефективність діяльності інвестиційних компаній в Україні (стр. 1 из 3)

Ефективність діяльності інвестиційних компаній в Україні


Вихід з економічної кризи і перспективи розвитку економіки України пов’язані з активізацією і посиленням інвестиційної діяльності. Інвестиції необхідні:

для відновлення і модернізації основних фондів, як виробничого, так і невиробничого призначення;

для створення й освоєння виробництв нових видів продукції і впровадження нових технологій, придбання інших нематеріальних активів;

для заповнення недоліку оборотних коштів.

Однак, масштаби інвестиційної діяльності визначаються як обсягом і реальністю розв'язуваних задач, так і можливістю одержання інвестицій. Діалектична єдність цих двох складових інвестиційного процесу очевидна: від можливості одержання інвестицій залежить обсяг інвестиційної діяльності; від масштабу інвестиційних проектів залежить потреба в інвестиціях.

Прогнози і розрахунки потреб в інвестиціях на перспективу як у цілому по економіці країни, так і по окремих галузях і регіонам значною мірою умовні і суб'єктивні і не завжди пов'язані з оцінкою реальних інвестиційних можливостей. Проте, розвиток економіки країни вимагає й інвестицій, і відновлення основних фондів, і поліпшення їх використання. Реальна інвестиційна політика на всіх рівнях повинна ґрунтуватися на реальних інвестиційних задачах і проектах і достовірних оцінках і розрахунках забезпечення інвестиційними ресурсами. Інвестиційна політика держави повинна забезпечувати умови для залучення і раціонального використання інвестицій, найважливіші пріоритети інвестиційної діяльності в країні.

Інвестиційні ресурси, в першу чергу, й в основному необхідно шукати усередині національної економіки. При цьому першорядне значення має створення умов для формування інвестиційних ресурсів підприємств і організацій за умови забезпечення сприятливого інвестиційного клімату.

При інвестиційному співробітництві на рівні підприємств в поточний час необхідно виходити з того, що при вирішенні своїх завдань більшість українських підприємств практично не мають власної валюти, а вільні кошти для її купівлі на валютному ринку теж обмежені. В цьому випадку перевіреною формою довготривалого співробітництва з іноземними партнерами для залучення передової технології може бути співробітництво саме на підставі договору (контракту). Ці договори передбачають, як правило, передачу в стартовий період більш сильним партнером по кооперації (ліцензіаром) менш сильному (ліцензіату) своїх технологій, технологічного обладнання, що йому не вистачає, своїх прав на використання промислової власності. За все це ліцензіат поставляє ліцензіару вироблену ним проміжну, а потім і готову кооперовану продукцію. Організується співробітництво також в збуті і післяпродажному сервісі продукції.

В світовій практиці використовується декілька форм (моделей) договірної кооперації. Найпростіша з них - підрядна кооперація, за якої підрядник згідно з договором виробляє для замовника і, як правило, за його документацією проміжну або фінальну продукцію. Ця форма кооперування найбільш розповсюджена, але й ризикована. Вона ставить підрядника в залежне від замовника положення. За деяких умов останній може відмовитися від пролонгації замовлень, знайти іншого партнера і тим самим поставити підрядника в скрутне становище.

За формою підрядної кооперації працюють і деякі українські підприємства. Так, наприклад, українській завод "Чернігівавтодеталь" за коопераційними зв'язками з Горьківським автомобільним заводом, що входить до складу російської ТФПГ "Нижегородские автомобили", поставляє російським автомобілебудівникам традиційні карданні вали, поставки яких він здійснював ще за часів СРСР.

Можна зробити висновок, що орієнтація провідних українських підприємств на участь у коопераційних зв'язках з підприємствами країн СНД в ролі постачальника простіших вузлів і деталей або складальника фінальної продукції явище тимчасове, яке викликане загальною економічною кризою в країні, відсутністю у вітчизняних підприємств коштів на розробку і впровадження у виробництво власних перспективних зразків продукції світового рівня, котрі дозволяли б вийти з нею не тільки на традиційний ринок СНД, але й на світовий ринок. Адже участь вітчизняних підприємств в міжнародній кооперації переважно в якості постачальника простіших вузлів і деталей або складальника замість підвищення інноваційної динаміки в українській промисловості призведе лише до подальшої деградації науково-виробничого потенціалу країни.

Необхідно також відмітити, що кооперація в поточний час лежить в основі всієї діяльності корпорацій країн світу та ТНК, їх динамічного розвитку. Наявність в будь-якій країні крупних корпорацій, які є транснаціональними за сферами своєї діяльності і які мають загальнонаціональне значення, багато в чому визначає і економічну потужність країни.

В умовах, що склалися, значення набуває питання щодо сприяння держави українським господарюючим суб'єктам в контексті промислової політики країни. Мається на увазі проведення нормотворчої роботи з питань виробничої кооперації як в середині країни, так і в міжнародних міжфірмових зв'язках, в результаті якої буде розроблено і введено в дію закон про міжнародну кооперацію у виробництві та інформаційно-методичні рекомендації для підприємств та органів державного управління з комплексу питань внутрішньодержавної та міжнародної кооперації.

В сучасних умовах питання щодо вибору форми залучення іноземних інвестицій на рівні підприємства - його особиста справа. Тому рішення керівництва підприємства повинно бути ретельно вивірено і супроводжуватися необхідними розрахунками з ефективності тієї чи іншої форми залучення будь якого іноземного капіталу.

Таким чином, на рівні підприємства однією з найбільш перспективних форм залучення іноземних інвестицій має стати коопераційне співробітництво за умови державної підтримки.

На рівні регіону питання щодо вибору оптимальних форм залучення іноземних інвестицій вирішується дещо в іншому плані: не безпосередньо органами управління, а шляхом проведення відповідної економічної політики та здійснення комплексу адміністративних заходів. Так, надаючи податкові чи інші пільги, органи управління як на державному, так і на регіональному рівнях, можуть тільки сприяти залученню іноземного капіталу до пріоритетних сфер економіки країни в різних формах його існування.

В деяких випадках органи управління на регіональному або на національному рівні повинні самостійно приймати рішення щодо вибору тієї чи іншої форми залучення іноземних ресурсів. Наприклад, коли мова йде про освоєння родовища корисних копалин. Тут можливі наступні варіанти:

по-перше, укласти угоду щодо залучення іноземних коштів на компенсаційній основі, зберігаючи при цьому контроль за виробництвом повністю в руках українських підприємств;

по-друге, створювати для розробки родовищ СП (спільні підприємства), визначивши при цьому оптимальну частку іноземного партнера;

по-третє, надати концесію іноземній фірмі або групі фірм.

Вибір з цих варіантів найбільш ефективного, з точки зору української сторони, припускає урахування різних факторів. І в першому, і в другому випадках необхідні витрати української сторони, правда, в другому - дещо менші. В третьому випадку всі витрати несуть іноземні інвестори. Проте різними будуть і результати використання цих форм. Перш за все це доход, що залишається в Україні при різних варіантах освоєння. Але, крім цього, має значення швидкість освоєння родовища. Чим швидше воно буде освоюватися, тим швидше країна отримає продукцію і розширить свій експортний потенціал, виникне можливість створення нормальних умов для життя населення цього регіону тощо.

Багато факторів необхідно враховувати і при прийнятті рішення про створення вільних економічних зон (ВЕЗ) як територій, на яких за рахунок пільгового режиму господарської і зовнішньоекономічної діяльності та створення необхідної інфраструктури створюється більш сприятливий інвестиційний клімат для вітчизняних і, головним чином, для іноземних інвесторів. Саме такі зони, особливо зони експортного виробництва при відносно невеликих витратах на їх створення дають максимальний ефект у порівняно короткі строки. Зони цього типу створюються, як правило, в безпосередній близькості від крупних міжнародних портів, аеропортів, залізничних вузлів при наявності вільних територій, робочої сили та фахівців.

В Україні у відповідності з Законом України "Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" вже створено експериментальну економічну зону "Сиваш", де відпрацьовані основні принципи створення ВЕЗ, набули досвіду роботи в умовах спеціальних економічних зон у Донецькій, Закарпатській, Львівській, Київській та Луганській областях. Всі розглянуті вище форми залучення іноземного капіталу без винятку можуть бути застосовані при залученні українськими господарюючими суб'єктами іноземного підприємницького капіталу. Проте процес цей з огляду на необхідність забезпечення економічної безпеки України повинен бути керованим з боку держави і мати необхідний комплекс засобів захисту.

Таким чином, можна дійти висновку, що на регіональному рівні серед форм залучення іноземних інвестицій можна назвати створення експортних зон в рамках функціонування вільної економічної зони, а також створення спільного підприємства, заключення договору на компенсаційній основі.

Як свідчить світова практика, країни - імпортери іноземного капіталу зацікавлені в залученні іноземних інвестицій в основному в силу наступних причин:

Загальна нестача коштів для фінансування економічного розвитку країни, подолання дефіциту платіжного балансу. Така аргументація більш за все характерна для найменш розвинутих країн;