Розробка програми підвищення показників виробничо-господарської діяльності підприємства (стр. 6 из 18)

Для досягнення максимального прибутку потрібно визначити необхідний розмір випуску продукції. Інструментом економічного аналізу служить категорія граничних витрат. Граничні витрати являють собою додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції в порівнянні з даним обсягом випуску. Вони розраховуються вирахуванням сусідніх значень валових витрат. У конкретній практиці застосування розрахунку витрат для аналізу діяльності підприємств в Україні й у західних країнах маються як подібності, так і розходження. В Україні широко використовується категорія собівартість, що представляє собою сумарні витрати на виробництво і реалізацію продукції. Теоретично в собівартість повинні входити нормативні виробничі витрати, але на практиці до неї відносять наднормативна витрата сировини, матеріалів і т.д. Собівартість визначають на основі додавання економічних елементів (однорідних по економічному призначенню витрат) чи шляхом підсумовування статей калькуляції, що характеризують безпосередні напрямки тих чи інших витрат для калькулювання собівартості, застосовується класифікація прямих і непрямих витрат (витрат). Прямі витрати- це витрати, безпосередньо зв'язані зі створенням одиниці товару. Непрямі витрати необхідні для загального здійснення виробничого процесу даного виду продукції на підприємстві. Загальний підхід не виключає розходжень по конкретній класифікації деяких статей.

У сучасному економічному аналізі використовується вищеописаний розподіл витрат (витрат) на постійні і перемінні, причому прямі і частина непрямих витрат відносяться до перемінних, а частина непрямих витрат, що залишилася, (не залежних від обсягу виробництва) - до постійних. Нерідко перша з вищевказаних частин непрямих витрат виділяється в окрему групу - частково перемінні витрати, оскільки ці витрати змінюються по своїй величині не в прямо пропорційній залежності від зміни обсягу виробленої продукції. Розподіл витрат на прямі і перемінні дозволяє одержати показник - додану вартість, обумовлену вирахуванням із загального доходу (виторгу) підприємства перемінних витрат. Додана вартість складається, таким чином, з постійних витрат і чистого прибутку. Цей показник дозволяє оцінити загальну ефективність виробництва і реалізації поза залежністю від прямо залежних від величини обсягу виробництва перемінних витрат .

Керування витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію по місцях і центрам відповідальності. Місце витрат – це місце їхнього формування ( робоче місце, ділянка, цех). Під центром відповідальності – розуміють організаційна єдність місць витрат з центром відповідальності за їхній рівень [9].

По центрах відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції(послуг). При цьому важливе значення має розподіл витрат щодо кожного центра відповідальності на прямі і непрямі , перемінні і постійні. Перший розподіл має важливе значення для визначення собівартості окремих виробів(калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносяться на продукцію центрів відповідальності(місць витрат), а непрямі – формуються в цих центрах , а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на перемінні і постійні щодо центрів відповідальності( місць витрат) важливий для розрахунку так званих гнучких кошторисів і оцінки діяльності.

Собівартість продукції - один з найважливіших економічних показників діяльності промислових підприємств і об'єднань, що виражає в грошовій формі усі витрати підприємства, зв'язані з виробництвом і реалізацією продукції. Собівартість показує, у що обходиться підприємству продукція, що випускається їм. У собівартість включаються перенесені на продукцію витрати минулої праці (амортизація основних фондів, вартість сировини, матеріалів, палива й інших матеріальних ресурсів) і витрати на оплату праці працівників підприємства (заробітна плата).

Розрізняють три види собівартості продукції. Цехова собівартість включає витрати даного цеху на виробництво продукції. Загальнозаводська (загальнофабрична) собівартість показує усі витрати підприємства на виробництво продукції. Повна собівартість характеризує витрати підприємства не тільки на виробництво, але і на реалізацію продукції. Витрати на виробництво промислової продукції плануються і враховуються по первинних економічних елементах і статтям витрат.

Угруповання по первинних економічних елементах дозволяє розробити кошторис витрат на виробництво, у якому визначаються загальна потреба підприємства в матеріальних ресурсах, сума амортизації основних фондів, витрати на оплату праці та інші грошові витрати підприємства. Це угруповання використовується також для узгодження плану по собівартості з іншими розділами техпромфінплану, для планування оборотних коштів і контролю за їхнім використанням. У промисловості прийняте наступне угруповання витрат по їхніх економічних елементах:

- сировина й основні матеріали,

- допоміжні матеріали,

- паливо (з боку),

- енергія (з боку),

- амортизація основних фондів,

- заробітна плата,

- відрахування на соціальне страхування,

- інші витрати, не розподілені по елементах.

Співвідношення окремих економічних елементів у загальних витратах визначає структуру витрат на виробництво. У різних галузях промисловості структура витрат на виробництво неоднакова; вона залежить від специфічних умов кожної галузі.

Угруповання витрат по економічних елементах показує матеріальні і грошові витрати підприємства без розподілу їх на окремі види продукції й інші господарські нестатки. По економічних елементах не можна, як правило, визначити собівартість одиниці продукції. Тому поряд з угрупованням витрат по економічних елементах витрати на виробництво плануються і враховуються по статтях витрат (статтям калькуляції).

Угруповання витрат по статтях витрат дає можливість бачити витрати по їх місцеві і призначенню, знати, у що обходиться підприємству виробництво і реалізація окремих видів продукції. Планування й облік собівартості по статтях витрат необхідні для того, щоб визначити, під впливом яких факторів сформувався даний рівень собівартості, у яких напрямках потрібно вести боротьбу за її зниження.

У промисловості застосовується наступна номенклатура основних калькуляційних статей:

1) сировина і матеріали

2) паливо й енергія на технологічні нестатки

3) основна заробітна плата виробничих робітників

4) витрати на утримання і експлуатацію устаткування

5) цехові витрати

6) загальнозаводські (загальнофабричні) витрати

7) втрати від браку

8) невиробничі витрати.

Перші сім статей витрат створюють фабрично-заводську собівартість. Повна собівартість складається з фабрично-заводської собівартості і позавиробничих витрат.

Таблиця 1.1 - Класифікація витрат по економічних елементах і калькуляційних статтях

Угруповання витрат на виробництво по економічних елементах	Угруповання витрат на виробництво по калькуляційних статтях витрат
1. Сировина й основні матеріали (за винятком поворотних відходів)	1. Сировина і матеріали
2. Покупні комплектуючі вироби і матеріали	2. Покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати і послуги кооперованих підприємств
3. Допоміжні матеріали	3. Поворотні відходи (віднімаються)
4. Паливо з боку	4. Паливо для технологічних цілей
5. Електроенергія з боку	5. Енергія для технологічних цілей
6. Заробітна плата основна і додаткова	6. Основна заробітна плата виробничих робітників
7. Відрахування на соціальне страхування	7. Додаткова заробітна плата виробничих робітників
8. Амортизація основних фондів	8. Відрахування на соціальне страхування
9. Інші грошові витрати	9. Витрати на підготовку й освоєння виробництва
10. Витрати по змісту й експлуатації устаткування
11. Цехові витрати
12. Загальнозаводські витрати
13. Втрати від браку (тільки виробництва, де втрати дозволені в межах установлених норм)
14. Інші виробничі витрати
15. Разом виробнича собівартість
16. Позавиробничі витрати витрати
17. Разом повна собівартість

1.4 Специфіка державного регулювання та розвитку конкуренції на ринку хліба в Дніпропетровській області у 2003 - 2004 роках

Основними особливостями роботи хлібопекарських підприємств є :

- ненадійність ринку зерна, який залежить від реалізації кліматичних умов та щорічного врожаю зерна не тільки на Україні, але і в зернових зонах світу;- необхідність реалізації основного обсягу виробленої продукції на протязі 24 годин, що потребує оперативного керування територіальними ринками збуту продукції та цінами реалізації; табл. 1.2 наведені основні результати роботи ВАТ “ХЛІБ” та його основних конкурентів у Дніпропетровській області (без врахування конкуренції хлібозаводів

Запорізької області).

На рис.1.1 наведена асортиментна структура реалізації хліба по Україні.

Таблиця 1.2 – Основні конкурентні показники діяльності підприємств –

хлібозаводів на ринку Дніпропетровської області станом на

Як показують дані табл.1.2 конкурентне середовище хлібного ринку виробників у Дніпропетровській області за результатами 2003 року характеризується підвищенням монополізації виробництва великими хлібозаводами та банкрутством районних хлібозаводів, які не витримали підвищення цін на борошно у 2003 році, оскільки виробляли сорти хліба, віднесені до “соціальних”, тобто з регульованою державою ціною.