Багато дослідників комічного (3. Фрейд, Фішер, Ліппс) відносять каламбур до нижчого сорту дотепності. Однак для французької придворної знаті XVII-XVIII ст. ст. каламбур був вищою формою гумору. Його легкість, блиск, безтурботна веселість естетично відповідали характеру життя вищих, панівних прошарків нації, визначавших її духовне життя.
Але в кінці XVIII ст., коли почалася велика французька революція, разом з королем, королевським двором і аристократією був зметений і галантний аристократичний гумор. Панування в області гумору цілком захопив гротеск. Його гостре жало зло і їдко кололо аристократію.
В середині XIX ст. невіра і відсутність ясних позитивних ідеалів породили у Франції особливий вид гумору, що отримав назву благга.
Благг - це нещадне знущання над усім святим, насмішка над тим, чому люди звикли підкорятись. Для благга немає нічого забороненого, заповідного, недоторканого.
Нові часи створили і нову форму гумору, що отримала назву гегга. Два машиніста страшно ворогували і повели назустріч один одному свої поїзди, повні пасажирів. В цей момент на полотно вибігає дитина з м’ячем. Поїзди зіштовхуються, але... катастрофи не відбувається, вони розлітаються в різні боки завдяки м’ячу. “Купуйте м’ячі фірми такої-то!" Це типове американське рекламне оповідання, побудоване по принципу гегга. Але на цьому принципі заснована і розкішна комедійна майстерність Макса Ліндера і Чапліна. Знамениті кадри подорожі Чапліна між шестернями величезної машини побудовані на принципі гегга: “чорний" характер сміху, комізм, пофарбований безпечним жахом, що відбиває відчуження людей цивілізації.
Каламбур, гротеск, благг, гегг - епохи французького гумору, зумовлені характером життя нації на різних етапах її розвитку.
Емоційна одухотвореність комічного завжди різноманітна і залежить, зокрема, від національних традицій мислення митця.
Істотні особливості комічного змінювалися від епохи до епохи; мінялася і сама дійсність, і вихідна позиція комедійного аналізу життя.
У древньому комедійному дійстві критика йде з погляду "я". Вихідна позиція - особисте відношення насміхаючогося.
Розвинута державність Риму неминуче викликає нормативність мислення й оцінок, що виражається в чіткому поділі добра і зла, позитивного і негативного. Вихідною точкою сатиричного аналізу життя стають нормативні уявлення про доцільний світоуклад.
В епоху Відродження комедіографія за відправний початок бере людську природу, уявлення про людину як міру стану світу. Так, у "Похвальному слові дурості" Еразма Роттердамського дурість виступає не тільки як об'єкт, але і як суб'єкт осміяння. "Нормальна", "помірна" людська дурість, дурість "у міру" засуджує, страчує й осміює дурість безмірну, нерозумну, нелюдську.
М. Сервантес розкриває реальне протиріччя розвитку цивілізації. З одного боку, неможливо кожній людині починати все спочатку, не спираючись на попередню культуру. З іншого боку, неприйнятний і догматизм культури, її відірваність від практичного досвіду народу, фанатична прихильність ідеям, що скам'яніли і не відповідають сучасній реальності. Це протиріччя може перетворити в трагедію і комедію всяке добре починання, всяку ідею, здійснювану таким мимоволі догматичним способом. Дон Кіхот і Санчо Пансо - два зовсім різні людські типи. Однак при всьому розходженні цих людей їм властива одна дивна людська якість - безкорисливість. І в ім'я цієї якості героям прощаються усі їхні дивацтва і шаленості, недоліки і дурості.
Обоє героїв тому і не від світу цього, що вони менше всього охопленого корисливістю світу. Безумець Дон Кіхот виявляється більш нормальним, ніж "нормальні" люди, сповнені жадібності і властолюбства. Сервантес розкрив художні можливості комічного - здатність досліджувати сам стан світу, зображуючи його у певному розрізі, здатність дати і художню концепцію світу, і гігантську панораму життя.
В епоху класицизму сатира виходила з абстрактних моральних і естетичних норм і об'єктом сатиричного осміяння був персонаж, що концентрує в собі абстрактно-негативні риси, протилежні чесноти. Так виникає сатира на святенництво, неуцтво, мізантропію (Мольер).
Традиція Сервантеса - дослідження стану світу - знаходить продовження в сатирі епохи Освіти. Вістря її критики направляється проти недосконалості світу і людської природи. Вираженням нового етапу розвитку стає створена Д. Свіфтом фігура Гуллівера. Він людина-гора, під стать велетням епохи Відродження.
Однак у Свіфта не весь Гуллівер з його слабкими і сильними сторонами, а лише його здоровий глузд стає мірою сатиричного аналізу епохи. Бичуючи зло, Свіфт відштовхується від здорового глузду, оскільки інші якості людини відносні: велетень у країні ліліпутів, Гуллівер виявляється ліліпутом у країні велетнів. Не виходячи за межі епохи Освіти, англійський сатирик передбачає усвідомлення утопічності її ідей.
Романтизм розкрив неблагополучний стан світу через неблагополучний стан духу, піддавши художньому дослідженню внутрішній світ людини.
Іронія, цей "сміх-айсберг" з подводним змістом, перетворюється в головну форму комізму.
Комедійний аналіз виходить із уявлень про досконалість світу. Вихідна точка критики увесь час переміщується від світу до особистості і від особистості до світу.
Іронія змінюється самоіронією (наприклад, у Г. Гейне), самоіронія переростає у світовий скепсис. Світовий скепсис романтичної іронії - рідний брат світової скорботи романтичної трагедії.
За час існування мистецтва комічне з'явилося, виділилося в окрему категорію, захопило міцні позиції в мистецтві і зв'язало себе з безліччю явищ дійсності. Також відбулася істотна диференціація усередині категорії.
Більшість дослідників природи комічного пов'язують його з протиріччям. Істинну комедійність надають сміху обставини, загострюючі протиріччя і допомагаючі розкрити їхню соціальну природу.
Конкретні форми комічного протиріччя дуже різноманітні. Тому жодне визначення не може бути всеохоплюючим. Комічне - це суспільно відчутне, суспільно значуще об'єктивне протиріччя, невідповідність (мети - засобам, форми - змісту, дії - обставинам, сутності - її прояву, причини - наслідку, дії - результатам, старого - новому, і т.д.), в якому або саме це протиріччя, або одна з його сторін протистоїть високим естетичним ідеалам.
З усіх мистецтв найсприятливіше для комічного - театр, кіно, цирк. Єдиний вид мистецтва, неспроможний відобразити комічне в дійсності, - архітектура. Комічний будинок або спорудження було б лихом і для глядача, і для жителя, і для відвідувача.
Творча, життєдайна сила сміху була підмічена людьми дуже давно.
Сміх не лише засуджує недосконалість світу, але і, обдавши світ, свіжою емоційною хвилею радощів і розваг, перетворює і оновлює його.
1. Борев Ю. Б Эстетика. Учебное пособие. - М.: Политиздат, 1988. - 496 с.
2. Левчук Л.Т. Західноєвропейська естетика ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1991. - 224 с.
3. Левчук Л.Т., Оніщенко О.І. Основи естетики, - К.: Вища школа, 2000. - 271с.
4. Эстетика. Под ред. А.А. Радугина. - М.: Издат-во "Центр", 1998. - 237.
5. Эстетика: Учебное пособие / Л.Т. Левчук, Д.Ю. Кучерюк, В.И. Панченко, М.Ю. Русин. - К.: Высшая школа, 1991. - 302 с.
6. Эстетика: Учебное пособие / Под ред. проф. В.А. Лозового. - Сумы: Издательство "Универсальная книга", 1999. - 299с.