Якщо ж виходити з іншого розуміння, то це контроль. У будь-якому разі треба мати на увазі, що контроль у міжнародному праві — це спостерігання, дослідження з метою "звернути увагу" заінтересованих держав на явище, яке вивчається. Ніяких інших заходів щодо об'єкта контролю вживати не можна. Спроба поставити знак рівності між контролем і гарантіями позбавлена, на перший погляд, підстав [34]. Мабуть, таке розуміння контролю і нагляду міститься в ст. 15 Закону України "Про міжнародні договори України", яка має назву "Загальний нагляд за додержанням міжнародних договорів України", хоча у ній ідеться про їх виконання лише українською стороною. Щодо іноземних учасників таких договорів, то відповідно до ст. 16 Закону передбачене вжиття "необхідних заходів відповідно до норм міжнародного права", яке не припускає будь-якого владного впливу.
Викладене дозволяє сформулювати визначення міжнародного права. Передчасно зазначимо, що такі визначення можна зустріти, мабуть, у всіх підручниках і навчальних посібниках, і важко докоряти їхнім авторам у будь-яких огріхах. Інакше кажучи, всі вони не страждають на недоліки і немає підстав їх заперечувати. На цьому фоні давати нове, яке чим-небудь відрізняється від попередніх визначень, — складне завдання. Проте, на нашу думку, міжнародне право — це сукупність правил поведінки учасників міжнародного спілкування, обов'язковість яких визнається ними добровільно, з метою запобігання міжнародним конфліктам, забезпечення всебічного міжнародного співробітництва і дружніх відносин між ними.
Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. — M.: БЕК,1997. — С. 3—4.
Див. про це, наприклад: Игнатенко Г.В. Международное и советское право:проблемы взаимодействия правовых систем // Сов. государство и право. —1985.— № 1. — С. 73—78 і далі.
Див. про це, наприклад: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. — M.:Прогресе, 1977. — Кн. 2. — С. 81 і далі; Lukic R. Uvod u prawo. — Beograd,1966.— S. 353 та ін.
Essays in International Law in Honour of Judge M. Lachs. — The Hague,1984. — P. 121.
Професор Мадридського університету М. Дієз де Веласко, вважаючи основними суб'єктами міжнародного права держави, решту відносить або до історичних(як Мальтійський орден), або до функціональних (як міжнародні організації). Див.:Сов. государство и право. — 1979. — № 8. — С. 153.
Ушаков H.A. Суверенитет в современном международном праве. — М.:Наука, 1963. — С. 23. Ця формула у вітчизняній літературі отримала широке визнання.
Оппенгейм Л. Международное право. — М.: Госиздат иностр. лит., 1948. —Т. 1, полутом 1: Мир. — С. 130.
Действующее международное право: В 3 т. — М.: Изд-во Московскогонезависимого ин-та международного права, 1997. — Т. 3. — С. 736—740.
Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. — М.: Юрид.лит., 1982. — С. 82. Автори цього розділу підручника Г.В. Ігнатенко та Д.І. Фельдман.
У літературі було висловлено більш категоричне судження: "Категоріянедієздатних суб'єктів міжнародному праву невідома". Див.: Ушаков М. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. — М.: Юрид. лит., 1987. — С. 71.
Усенко Е.Т. Соотношение категорий международного и национального(внутригосударственного) права // Сов. государство и право. -- 1983. -№ 10. — С. 49.
Crawford 1. The creation of states in International Law. — Oxford: Clarendonpress, 1980. — P. 36.
Sprawozd. stenogr. z 11 pos. Senatu RP 16.IV.98. — S. 125—126.
Аречага Э.Х. Современное международное право. — М.: Прогресс, 1983. —С. 256.
Див., наприклад: Международное право: Учебник. — М.: Междунар. отношения, 1999. — С. 60—61.
Відомості Верховної Ради України. — 1990. — №31. — Ст. 429.
Усенко Е.Т. Указ. соч. — С. 45—47.
Boos Marten. A Methodology of International Law. — Amsterdam; Oxford,1984. — P. 116.
Пунжин СМ. Правовое мировое сообщество — реалии и перспективы //Сов. государство и право. — 1991. — № 12. — С. 101.
Див. його рецензію на кн.: "Rosenne Chabtai. Practice and Methods ofInternational Law" в журналі: Panstwo і Prawo. — 1986. — № 8. — S. 120.
Цит. за: Мюллерсон P.A. Обеспечение мира, мировое общественное мнениеи международное право // Сов. государство и право. — 1986. — № 3. — С. 65.
Блищенко И.П. Некоторые проблемы советской науки международногоправа // Там же. — 1991. — № 3. — С. 139.
Szafarz Renata. Rozwoj prawa miedzinarodowego Europy. — W-wa, 1994.
Советский ежегодник международного права. 1980. — М.: Наука, 1981. —С. 292.
Лунц Л.А. Развитие советской доктрины по международному частномуправу // Сов. государство и право. — 1977. — № 12. — С. 48.
Матвеев Г.К. Международное частное право как отрасль советского права// Там же. — 1980. — № 6. — С. 51,
Про деякі сторони діяльності цієї секції див.: Udzial prawnikow Polskich wdzialalnosci Haskiej Akademii Prawa Miedzinarodowego // Panstwo i Prawo. —1983. — № 5. — S. 130—131.
Оппенгейм Л. Указ. соч. — С. 85.
Бирюков П.Н. Международное право: Учеб. пособие. — М.: Юристъ,1998. — С. 25—26.
Лукашук И.И. Международное право. Часть общая. — М.: БЕК, 1997 —С. 41.
Международное публичное право: Сб. док. — М.: БЕК, 1996. -• Т 2 —С. 5.
Там же. — С. 31—34.
Наприклад, в Польщі. Див.: Starosciak J. Prawo administracyjne. —W-wa, 1966. — S. 66.
Валеев P.M. Понятие международного контроля в международно-правовой литературе // СЕМП. 1980. — М.: Наука, 1981. — С. 283—284.
Основою міжнародного права є його норма. У міжнародному праві це складне і неоднозначне явище, тому що міжнародне право розвивалося зі звичаю і звичай до сьогодні не втратив свого значення.
Норми міжнародного права розпадаються на дві групи: норми звичаєвого права і норми, що виникли із узгодженої волі держав. Звичаєві норми складали основний масив норм міжнародного права. Вимоги стабільності в міжнародних відносинах, необхідність більшої визначеності й точності у встановленні прав і обов'язків привели до витіснення звичаєвого права договірним. Але норми договірного права не рівнозначні. Насамперед, будь-яка правова норма не може охоплювати сукупності всіх можливих фактичних умов, до яких ця норма має застосовуватись, і залишає "вільний простір" для поведінки за розсудом. Тому іноді кажуть про "фактичне право", "живе право", "рамочне право". Це не може оцінюватися негативно і не є недоліком юридичної техніки. Суверенітет держави не допускає створення жорстких конструкцій, в яких державі не залишається місця для вільного розсуду. Але одночасно не ефективні правові норми, котрі взагалі не створюють будь-яких правил поведінки. В останній період таких норм з'являється все більше, вони носять скоріше політичний, ніж нормативний характер. Маються на увазі норми, що проголошують намір, побажання, але ні до чого не зобов'язують. Наведемо декілька прикладів. У рамочній Конвенції ООН від 9 травня 1992 р. "Про зміну клімату" міститься таке положення (її. 1 ст. 3): "Сторонам, котрі є розвинутими сторонами, слід ґрати провідну роль в боротьбі зі зміною клімату та його негативними наслідками". Зрозуміло, що поняття "провідна роль" не створює будь-яких конкретних правових зобов'язань для членів ООН, котрі належать до розвинених" країн. В Основах взаємовідносин між СРСР і США від 29 травня 1972 р. сторони заявили, що "вони будуть виходити із загального переконання про те, що у ядерне століття не існує іншої основи для підтримання відносин між ними, крім мирного співіснування". У тому самому документі "обидва уряди підтримують розвиток продуктивних контактів між представниками законодавчих органів двох країн і будуть сприяти їх розширенню". Такого роду формули носять декларативний характер, не є конкретними і отримали найменування "м'якого права". Ставлення до них неоднакове. Ряд юристів-міжнародників вважають їх корисними і важливими [1]. Інші, навпаки, вважають, що вони підривають концепцію юридичних зобов'язань і послаблюють авторитет права у міжнародному товаристві [2]. Відомий вчений К. Скубишевський, який був деякий час міністром закордонних справ Польщі, якось писав, що термін "м'яке право" та подібні до нього не тільки нічого не пояснюють, але вводять в оману (польською мовою — "баламутять") [3]. Такі норми можуть мати різні зв'язки з правом, але правом не бути.
Норми міжнародного права є об'єктом численних спроб класифікації. Деякі з них є штучними, деякі напрошуються самі собою. Практичні потреби визначають доцільність виділення таких правових норм.
Основні або загальновизнані принципи міжнародного права визнаються всіма членами міжнародного товариства і служать основою сучасного міжнародного права. Існує переконання, що без визнання і дотримання основних принципів міжнародний правопорядок не може існувати. Посилання держав на основні принципи як виправдання своєї поведінки є підтвердженням цього переконання. Основні принципи з'явилися у міжнародному спілкуванні як норми звичаєвого права, їх кодифікація почалася з прийняттям Статуту ООН, в ст. 2 якого були сформульовані такі основні принципи: суверенна рівність всіх держав; сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань; вирішення міжнародних спорів мирними засобами, щоб не наражати на небезпеку міжнародний мир, безпеку і справедливість; відмова від застосування сили або загрози силою; територіальна недоторканність і політична незалежність; рівноправність і самовизначення народів; повага прав людини і основних свобод.
Основні принципи потім були більш повно сформульовані в Декларації про принципи міжнародного права стосовно дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй від 24 жовтня 1970 р. Всього в ній сформульовано сім принципів. У Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, прийнятому 1 серпня 1975 p., де також перелічені основні принципи, котрими держави-учасниці мають керуватись у взаємовідносинах, їх десять: суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; незастосування сили або загрози силою; непорушність кордонів; територіальна цілісність держав; мирне врегулювання спорів; невтручання у внутрішні справи; повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань; рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; співробітництво між державами; сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права.