За Кантом, покликанням доброчесної людини є прагнення до найвищого блага у світі. Сенс життя, вважав Кант, у самій людині, речі у собі, а тому не виходить за межі сфери намірів, не є змістом її діяльності. Сенс життя не існує окремо як певний атрибут реальності взагалі. Він виникає в процесі усвідомлення індивідом свого буття як власне людського, як суб'єкта морального закону, як абстрактної мети.
Сенс життя є проявом людської особистості. Квінтесенцією людської поведінки виступає добровільне підкорення індивіда моральному закону (категоричному імперативові). Таке підкорення підносить людину над собою. Умовою і духовною формою такого піднесення є усвідомлення людиною свого місця у світі. Таким чином, І. Кант розглядає як форму вираження сенсу життя певний світогляд (у самого Канта — це релігія).
Сократ вважав сутністю людини її внутрішній світ і душу, як форму самопізнання. Дотримання доброчесності, освітлене людським розумом, і є, за Сократом, сенсом життя. Платон визначає сенс людського існування у злитті людини з Богом як творцем світу, підносячи сенс із світу чуттєвого до світу надприродного. Процес злиття світового сенсу з Богом завершив Філон Олександрійський (філософ Стародавнього Риму), котрий вдало поєднав релігійні постулати грецьких філософів з догмами святого письма. Збіг релігійного та філософського вирішення тих чи тих проблем і, зокрема, проблеми людини і сенсу її земного буття, не випадкове: філософія тут виступає методологічним підмурком релігії.
Вихідні позиції існування філософи чітко вказують на її генетичний зв'язок з релігією. Багато філософських проблем, у тому числі й проблема сенсу життя, тепер уже є предметом релігійного осмислення, складовою культової практики. І якщо філософія спочатку виступала у ролі "служниці релігії", то з часом релігія стала предметом філософського дослідження, методологічно незалежного від релігії.
Релігія ґрунтується на положеннях щодо визначального впливу на людину та суспільство надприродного (Божественного прозріння) уявлення про існування душі після смерті тощо. Основоположним принципом релігії є теоцентризм, який пояснює сутність людини актом Божественного творіння. І релігії притаманний відповідно антропоцентризм, оскільки Людина, за святим письмом, вінець творіння.
У сучасній релігії акцентується увага на зв'язках як на вертикальному рівні "Людина — Бог", так і на горизонтальному "Людина — Людина".
Важливо зауважити, що вертикальний та горизонтальний рівні для християнського уявлення (про світ і своє місце в ньому) не відокремлені один від одного. Так, професор богослов'я Н. А. Заблоцький пише: "Християнській свідомості властиво розглядати факти та явища не лише в одній горизонтальній проекції, але й постійно горизонтальне бачити у світлі вертикального, тобто в проекції входження в цей світ царства Божого".
Визначаючи, з одного боку, відносну самостійність дій людини, з іншого — у будь-якому разі дію останньої треба співвіднести з вищим задумом. Тільки така взаємодія вертикального та горизонтального рівнів життя, згідно з висловлюванням того самого професора Н. А. Заблоцького, дає віруючому повноту життя. Якщо повнота життя на вертикальному рівні полягає у прагненні до спасіння, то на горизонтальному — означає солідарність усього людського роду, участь у всіх проявах життя людства, служіння йому, співробітництво з ним. Вертикальний вимір є лише тоді істинно християнським, коли він нерозривно пов'язаний з горизонтальним.
У пошуках сенсу життя людина дістає і взірець моральної особистості — Христа. Саме в його особі люди знаходять ідеал, здатний наповнити сенсом земне життя. Для Ісуса найвищим і єдиним сенсом існування є Бог-Отець, тому па запитання законника, яка найголовніша заповідь, Ісус відповідає: "... возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм: це є перша і найбільша заповідь" (Матв. 22, 36 — 38), оскільки у ближньому і через ближнього людина любить Бога, то й друга заповідь — "возлюби ближнього твого як самого себе", — говорить про найвищий сенс існування християнина, даний з неба і позначений абсолютним характером.
Релігійна філософія людини і питання, які вона вирішує про сенс людського життя, пов'язані з іменем датського протестантського філософа С. К'єркегора. У його оригінальній концепції, де своєрідно відбиваються ідеї філософії А. Шопепгауера й "Філософії одкровення" Ф. Шеллінга, центральним поняттям стає людське існування (екзистенція). Віра інтерпретується К'єркегором як суб'єктивне переживання особистості і не залежить від логіки й соціальної дійсності. Центром філософії він ставить особистість як неповторну унікальність, акцентуючи увагу на її внутрішньому емоційному світі, незалежному від соціальної реальності. Лише незалежність від природних і суспільних зв'язків робить людину вільною, здатною досягти мети етично-особистісного існування і взяти на себе відповідальність за себе і світ. Досягнення стану екзистенції — це "етичний вибір", який є проявом волі "Я через етику". Такий вибір є своєрідним "стрибком в абсурд", зустріччю з невідомим, виявленням людиною себе як суб'єкта власних дій, а не об'єкта чужої волі. На шляху "абсурдного стрибка" до Бога людина проходить три стадії — "естетичну" (переживання певної миті життя), "етичну" (емоційна турбота за майбутнє), "релігійну" (емоційне переживання вічності).
Свою антропологічну систему С. К'єркегор будує за логіко-психологічною схемою, де ставить у центр християнського вчення відсторонену від світу людину, яка споглядає Бога за допомогою своїх переживань. Але щоб уникнути розчинення Бога у переживаннях індивідів, філософ вдається до тези про гріховність людини і можливості вільного вибору особистістю, обмежуючи цю свободу вибору божественною зумовленістю. За допомогою емоційно-вольових актів особистісь стає причетною до Бога, вступає у безпосередній зв'язок з ним. Через усвідомлення своєї гріховності особистість пізнає велич Бога. І тільки в цьому аспекті людина може знайти свою істинну сутність, оскільки ставлення до Бога — це те, що робить людину Людиною.
На традиційних засадах К'єркегора будується і релігійно-філософська система Е. Брунера, який стверджує, що пізнання людини і сенсу її життя можливе тільки через послане згори прозріння. Звертає свою філософську систему до людини і П. Тіллих, який відкрито визнає необхідність філософської основи у релігійному погляді на людину, її сутність і сенс її існування.
Найавторитетнішим напрямом сучасної релігійної (католицької) філософії є неотомізм — сучасна версія церковного вчення богослова Фоми Аквінського (ХІІІ ст.), яка стала офіційною філософською доктриною Ватикану.
Неотомізм поєднує ідеї середньовічного томізму з філософією Канта, Гегеля, Гуссерля, Хайдеггера. Провідні представники неотомізму Ж. Маритен, Е. Жільсон, Й. Бохенський. Вони не заперечують наукові знання про природу і суспільство, їхню реальність, але стверджують їхню залежність від Бога. Людський розум пізнає ідеї, закладені у світ Богом.
У сучасній західній соціокультурній ситуації загострилася проблема обґрунтування істинності християнської ідеології. За цих умов з'являються нові течії і варіанти томістської метафізики, які вбачають розв'язання проблеми в аналізі специфіки людського існування, використанні досягнень екзистенціалізму, зокрема існування, герменевтики Хейдеггера, антропології Шелгера, Гелена, Плескнера. Саме це породжує модерністські ідеї і течії в християнській теології і філософії.
Однією із таких течій, яка має великий вплив на розвиток християнської догми, є християнський еволюціонізм П. Тейяра де Шардона, у якому богослов розробляє ідею еволюційного розвитку Всесвіту.
В основу цієї течії покладено поняття енергії, яка розглядається як якість, властива матерії, невідривна від неї і водночас є її рушійною силою, що надає імпульсу еволюції Космосу, а спрямовує цю силу фізична (тангенціальна) енергія. Вона, у свою чергу, може зменшуватися відповідно до заряду ентропії, тому тангенціальна енергія доповнюється духовною (радіальною) енергією, яка зростає у процесі еволюції. Якщо тангенціальна енергія зв'язує однорідні елементи, то радіальна призводить до ускладнення матеріальних явищ. "Закон складності свідомості" дає пояснення удосконаленню організації матеріальних утворень. За цим законом, у процесі космогенезу збільшується концентрація радіальної енергії, найдосконалішим наслідком природної еволюції є поява людини. З нею необхідною умовою еволюції стає не тільки матеріальний, технічний, а й духовний .прогрес. Справжньою метою космічної еволюції є "пункт Омега" — символічне визначення Христа, який співпричетний до світу й одночасно трансцендентний йому. Отже, космогенез ототожнюється з "христогенезом".
Тейяр де Шарден стверджував, що людина — ланка складної еволюції Космосу, яка вбирає в себе стадії "переджиття", "життя", "думки", "наджиття". Отож послідовно формується літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини). Поява людини на стадії "думки" не завершує еволюцію, а лише е кроком до досконалості світу. Олюднення сина Божого засвідчує виключну роль людини в космічній еволюції. Існуючий світ недосконалий. Людські страждання (символ — Христос) — стимул для активної співпраці людей задля удосконалення буття. Самосвідомість — джерело "персоналізації" — одночасно є умовою переходу до стадії "наджиття", коли єднаються душі людей після завершення історії у Космічному Христі.
Наводимо фрагмент із однойменного твору П. Тейяра де Шардена "Гімн Всесвіту": "... Господи, відкрий для мене в житті іншому сяйво твого обличчя. Це чарівне світло очей Твоїх, засвічене в глибині всіх явищ, уже спонукало мене братись за будь-яку роботу, протистояти будь-яким випробуванням. Дозволь же мені побачити Тебе в найпотаємнішій, у найдовершенішій, у найвіддаленішій частині душі братів моїх.