Епідемія тифу в 1919—1920 роках, що досяг небувалого раніше показника — 500 захворювань на 100 тисяч населення, не тільки забрала десятки тисяч жителів України, але і стала причиною втрати боєздатності і внаслідок цього поразок цілих армій (наприклад, в Українській Галицькій Армії епідемія вразила 90% рядового складу і старшин, 25 тисяч з який умерли, що привело до катастрофи УГА; пізніше така ж доля осягла діючу армію Української Народної Республіки).
Черевний тиф у 1920 році вразив і Червону Армію, у якій постраждало близько 11% особового складу. Але в даному випадку поліпшила ситуацію масова вакцинація, після якої захворюваність знизилася на 40%.
У цілому в 1920 році сипним і поворотним тифом в Україні перехворіло 4,3 млн чоловік.
Не меншу погрозу представляла епідемія холери, смертність від який, особливо в молодших вікових групах, була надзвичайно високою. Тільки в Одесі в 1918 році вмирало 56% хворих холерою, у 1919 році — 47%, у 1920 — 65%.
У 1917—1920 р. значно зросла захворюваність і смертність від туберкульозу.
Зараження венеричними захворюваннями в цей період виросло до 300 чоловік на 10 тисяч жителів, відповідно в 1913 році на таке ж количество населення приходилося 37 хворих сифілісом.
У цей період Україна була практично позбавлена джерел поповнення медикаментами і використовувала винятково старі запаси, що в умовах війни і голоду дуже швидко вичерпалися.
Уряд Української Центральної Ради, Української Держави гетьмана П. Скоропадського і Директорії УНР неодноразово намагалися налагодити нормальну мережу охорони здоров'я, у тому числі й аптечних установах. Але внаслідок обмежених можливостей національної влади, а потім і поразки українських визвольних рухів ці спроби не принесли відчутних результатів.
У той же час, радянська влада в Україні починала власні підходи до системи охорони здоров'я, що цілком були в руслі політики «воєнного комунізму», проголошеної більшовиками в 1918 році.
Так, спочатку 1918 року всі аптечні установи з їхнім устаткуванням, запасами, лабораторіями, засобами в захоплених «червоними» містах були конфісковані в їхніх хазяїнів. Тільки постфактум, 28 грудня 1918 року Радою Народних комісарів РСФСР був обнародуваний декрет про націоналізацію (хоча Україна в той час формально не входила до складу РСФСР), що як би узаконювало одержавлення аптечних установ. У цей період аптеки із самостійних державних одиниць перетворюються в придатки військових лікувально-санітарних установ.
Декларовані більшовиками принципи приступності, безкоштовності і кваліфікованості медичної, у тому числі лікарської допомоги, не відповідали дійсності. Зокрема, один з перших декретів радянського уряду України, прийнятий у 1919 році, ставив за обов'язок органам охорони здоров'я в першу чергу робити допомога учасникам Жовтневого перевороту в 1917 році в Петрограді і їх родинах.
Перший радянський уряд України, створений у грудні 1917 року, а розпущене в квітні 1918 року, у своєму складі взагалі не мало органа по керуванню системою охорони здоров'я — і аптечною справою в тому числі. В умовах війни ці функції виповнювалися апаратом місцевих чи Рад покладалися на призначуваних на місцях спеціальних комісарів.
Тільки в січні 1919 року з поверненням Червоної Армії при тимчасовому робочо-селянському уряді України був організований відділ народної охорони здоров'я, що згодом був реорганізований у Народний комісаріат охорони здоров'я (НКЗ). Аптечний відділ був створений вже в складі Лікувального керування НКЗ УРСР.
У травні 1919 року була обнародувана спільна постанова наркомату охорони здоров'я і внутрішніх справ УРСР про ліквідацію союзу власників аптек і аптечних підприємств і націоналізації їхнього майна «в інтересах забезпечення населення доступною лікарською допомогою і з метою правильної постановки аптечної справи в Україні».
Таким чином, уряд більшовиків цими програмними гаслами ще раз проголошував виняткову місію нової влади і брало на себе відповідальність за «правильне» розвиток фармацевтичної галузі.
14 березня 1920 року СНК УРСР видав декрет «Про націоналізацію аптечної справи», у якому йшла мова не тільки про передачу всіх аптек у ведення держави, але також заборонялася яка-небудь торгівля медикаментами, дозвіл на відпустку яких давався винятково націоналізованим аптечним установам. Крім того, замість торгівлі медикаментами вводилася система їхній централізованого розподілу. З цією метою при НКЗ УРСР був організований центральний аптечний склад, куди повинні були надходити ліки, медичне устаткування й інструментарій. На жаль, надходжень не було, тому для поповнення запасів уряд багаторазовий прибігало до реквизициям і конфіскацій. Періодично Центральний аптечний склад розподіляв заготовлені в такий спосіб медикаменти між губернськими відділами охорони здоров'я, а ті у свою чергу,— між повітовими підвідділами охорони здоров'я.
Медичне майно, отримане по розверстках з Наркомздрава, практично цілком витрачалося губернським гордому. Тільки незначна його частина попадала в повітові міста. Сіло ж узагалі не одержувало нічого.
Таким чином, 1920—1921 р., без сумніву, можна охарактеризувати як період практично стовідсоткового упадка фармації в Україні.
Число аптек значно скоротилося. У 1920 році в Україні працювало тільки 660 аптек — 61,86% від рівня 1913 року, тобто в середньому одна аптека на 41 тисячу жителів (у 1913 році відповідно — 1 аптека на 24 тисячі жителів).
Таким чином, медикаментозне обслуговування населення України протягом 1917—1920 р. значно погіршилося як у кількісному, так і в якісному вираженні. Саме в ці роки в лексиконі фармацевтів і споживачів аптекарських послуг з'явилося і закріпилося на довгі десятиліття виразне слово — «дефіцит».
У такий спосіб революції і війни зруйнували систему охорони здоров'я, що існувала в Україні, і аптечної справи і процес їхнього відродження з настанням мирного часу обіцяв бути нелегким. У чергов раз республіка і її жителі стали заручниками політичних цілей і утопічних проектів кремлівського керівництва, що навесні 1921 року оголосило програму переходу до нової економічної політики, тобто повернення до ринкових відносин. Але на території УРСР продовжувалася практика широкого застосування терору, реквизиций і конфіскацій під час вилучення продовольства (так називана «продразверстка») у селян, що разом з посухою і неврожаєм в економічно виснаженій країні стало причиною небувалого голоду.
Як неминучий наслідок голоду і повної занедбаності санітарно-гігієнічних умов життя стали блискавично поширюватися епідемії. Наприклад, у січні 1922 року в Одесі щодня реєструвалося по 200, а в Полтаві — до 100 випадків захворювання тифом. У Києві тільки 9 січня було зафіксовано 3030 випадків захворювання тифом, 109 з який завершилися летальним результатом.
Навесні 1922 року активізувалася холера. Жахливих розмірів (до 50%) досягла дитяча смертність. Так, умирало близько 46% відсотків хворих кором. Серед міських дітей 70—80% відсотків хворіли на туберкульоз. Але це тільки статистика хворих, що перебували в лікарнях, тобто в основному по міському населенню, у той же час дані про хворих у селах залишилися невідомими. На жаль, нерідко через недолік медикаментів, продуктів, ліжок, білизни госпіталі були тільки місцем, куди зносили умираючих від голоду і хвороб.
Спробою налагодити в УРСР розробку і производство медикаментів стала підстава в Харкові Українського інституту експериментальної фармації в 1920 р. Але інститут не мав необхідного матеріально-технічного і кадрового забезпечення. Весь штат новоствореної організації складався з одного професора, засновника інституту А. Д. Розенфельда — і 4-х лаборантів. Не було приміщення, лабораторного і виробничого устаткування.
Таким чином, Україна в 1921—1923 р. перетворилася в розсадник разнообразнейших інфекцій, що загрожували перекинутися в сусідні держави, що вчасно догадалися про потенційну небезпеку.
І перші партії медикаментів від міжнародних організацій почали надходити в Україну в другій половині 1921 року. Так, Американська адміністрація допомоги зі США видала, крім продовольства, амбулаторіям, лікарням і дитячим будинкам медикаментів протягом одного року на загальну суму 4 млн руб. золотом; Міжнародна комісія Червоного Хреста — «Місія Нансена» під керівництвом видатного норвезького мандрівника, океанографа, суспільного діяча, лауреата Нобелівської премії Світу 1922 року Фритьофа Нансена, що поєднувала зусилля більш десятка дрібних закордонних благодійних організацій, за рік своєї роботи в Україні зробила допомога населенню медикаментами загальною вартістю в 140 тисяч американських доларів; Німецький Червоний Хрест в Україні займався організацією лікарень, лабораторій, санітарних відділів і забезпеченням їхніми медичними кадрами і необхідними лікарськими засобами і принадлежностями, а також роздачею населенню продовольства, одягу, лік — усього було розподілено медикаментів на 2696 карбованців золотом; Всесвітній союз допомоги дітям «Верелиф» на свої засоби містив 27 їдалень, у яких харчувалося понад 8,5 тисяч голодуючих дітей, на нестатки медико-санітарної допомоги «Верелиф» мав фонд у 500 тисяч американських доларів; Міжнародний робочий комітет допомоги, створений восени 1921 року, для допомоги голодуючому населенню «першого у світі пролетарської держави» поставив 100 пудів медикаментів, що врятувало від хвороби і голодної смерті сотні тисяч громадян України.
Але влітку 1923 року постачання медикаментів від міжнародних філантропічних організацій були припинені. У той же час аптечна мережа УРСР продовжувала занепадати і за станом на 1924 рік на території республіки нараховувалося всего 591 аптека. Лікарська допомога стала ще більш недоступної, особливо для сільських жителів (на одну аптеку по УРСР приходилося 44,5 тисячі жителів, у той час як 1913 року — 24 тисячі жителів).