І ось з’являється ідея відкрити вебсайт школи і підключитись до Інтернету.
„ Ви що? - мене запитували. - Дійсно збираєтеся взятися за цю хворобливу ідею? Нам хоч би телефон провести.” Та недивлячись на скептичні посмішки деяких колег, нашому колективу все таки вдалося це зробити. Комп’ютер позичали на день, на два, на тиждень у різних організаціях. Коли з’явився перший комп’ютер в райвідділі освіти, стало легше. Нам зажди давали зелене світло, дозволяли брати в школу. Для виходу в Інтернет доводилось їздити в Талалаївку. Оплата – позабюджетні кошти. Важко. Дуже важко. Але результат вартий зусиль. Який простір відкрився для педагогічної та дитячої творчості! Тепер вірші, казочки, які складають діти, можна виставити для всього світу на показ, отримувати листи з далекого зарубіжжя, шукати і знаходити потрібну інформацію.
Що для цього було потрібно? Віра у власні сили.
Візьмемо інше, на що Василь Олександрович звертає увагу: книгу, додаткове читання! „Повсякденна, на все життя дружба з книжкою. Дзюрчання струмочка, яке не припиняється ні на один день і поповнює річку думки. Читання не для завтрашнього уроку, а з органічної потреби, жадоби знань. Якщо хочете, щоб у вас було більше вільного часу, щоб підготовка до уроку не виливалася в одноманітне, нудне сидіння над підручником, читайте наукову літературу. Треба, щоб шкільний підручник з основ науки, яку ви викладаєте, був для вас азбукою. Щоб у морі ваших наукових знань, основи яких ви даєте школярам, підручник був краплею. Тоді на підготовку до уроків не йтиме кілька годин”. Через декілька сторінок знову: „Інтерес до знань неможливий без повсякчасного читання наукової та науково-популярної літератури. Не може бути і мови про непохитний інтерес до знань, якщо учень не виходить за межі підручника”. І знову: „ Не додаткові заняття, не нескінченні „підтягування”, а читання, читання і ще раз читання – ось що відіграє вирішальну роль у розумовій праці тих, кому важко вчитися.” „В кожному класі, де працює вчитель математики з Богданівської середньої школи Кіровоградської області І.Г.Ткаченко немає невстигаючих. Окремі учні Івана Гуревича ніколи б не були встигаючими, якби не його чудова бібліотека: у ній не одна сотня книжок, які в яскравій, захоплюючій формі розповідають про найцікавішу в світі, за його переконанням, науку – математику.
Хто сміє заперечити цю істину Василя Олександровича? Але як бути нам у сільській школі, яка зводилась в період перебудови, а матеріальна база поповнювалась в період безгрошів’я та тотального дефіциту? Де брати нам книжки? Сухомлинський був щасливий тим, що в його часи цього добра вистачало. Цитую: ”У шкільній чи особистій бібліотеці учителеві треба мати книжки, які розвивають знання програмового матеріалу. Таких книжок видано й видається багато.”
Загляньте тепер в книжковий магазин, якщо його знайдете. Що стоїть на полицях? Яка ціна книжок? В яких достатках живуть мої односельці? Яка зарплата вчителя?
В Сухомлинського кожен учень на кінець навчання мав багатшу бібліотеку, ніж наша шкільна. Як бути? Де брати книжки? За що їх купувати? І вихід був знайдений. Крім того що ми врятували сільську бібліотеку і перенесли її в школу, підвезли книги з інших сільських бібліотек, що залишились без вікон і дверей, ми створили ще й шкільну електронну бібліотеку. Віднаходимо потрібні книги в Інтернеті, копіюємо їх і поміщаємо в свою електронну бібліотеку. Знаходимо не лише додаткову літературу, а й ті програмові книги, яких вдень з вогнем не знайдеш у нашому селі. Перш за все, це стосується уроків зарубіжної літератури. Але на цьому ми не зупинилися і зробили подальший крок. Ми не лише беремо книги з Інтернету, а й самі їх туди вміщуємо. Нещодавно світова спільнота на моніторах своїх комп’ютерів змогла побачити нову книгу „З далекого краю” розміром на 250 друкованих сторінок. Все зробили діти самі. Разом написали лише звернення до читача, де можна прочитати наступне: „ Шановний читачу! Книга, яку ти бачиш на моніторі свого комп’ютера, є спробою двох сільських хлопчаків, Андрія та Владислава Киричків, донести до широкого загалу творчість нашого славного земляка Григорія Вишневого.
Наше невеличке село Червоний Плугатар розташоване за десять кілометрів від Займища, села, в якому народився та виріс поет, яке він любить і пам’ятає до нині, хоча доля і закинула його багато років тому до далекої Австралії.
Думається, що земля, яку так любить Григорій Вишневий, якій віддає жар свого таланту, теж повинна пишатися ним, підтримувати його, пропагувати творчість.
Нам випадково потрапила до рук книга „З далекого краю” і стало шкода, що мало хто з українців має можливість її прочитати. Тож з допомогою комп’ютера та Інтернету збільшуємо цей невеличкий тираж. Самі заново зробили комп’ютерний набір книги, самі її упорядкували в такий варіант, який Ви зараз бачите. Той, хто хоч трішки знає сувору дійсність українського села, серйозно здивується: „Як може таке трапитись?” Як бачите, трапилось. І цим ми завдячуємо двом нашим іншим землякам Анатолію та Геннадію Ярмошам, громадянам іншої далекої країни – Канади, а також дистанційно-керованій самоосвіті.
Таким чином, електронний варіант цієї книги може стати символом єдності молодої України зі своїми синами, розвіяними по чужині, вірою в її майбутнє, успіх і процвітання.
Ми будемо дуже раді, якщо Ви отримаєте задоволення від цієї книги.
З повагою Володимир Киричок, директор Червоноплугатарської ЗОШ І-ІІІ ступенів.
Як бачите, тут ми згадали дистанційно керовану самоосвіту, як показує практика, ефективну форму навчання, яку ми заснували, розвиваємо та описуємо. Базується вона теж на ідеях Василя Олександровича Сухомлинського. Чому саме самоосвіта? Та тому, що як писав Сухомлинський: „...тут набуває особливого значення ефективність самостійної розумової праці..” Самостійна розумова праця, самовиховання, самоосвіта заслуговують на першочергову увагу вже тому, що тут закладена активна, а не пасивна роль того, хто навчається . „Само” – значить: працюю сам. А це вже великий плюс. В умовах суворих реалій українського села творча людина відчуває інформаційний голод. Чому вчитися? Як? В кого? В кожної людини, в директора школи і навіть в першокласника є свої запити, свої інтереси. Хто допоможе вгамувати спрагу до знань? Тобто, для самоосвіти потрібен керівник, вчитель, той хто навчає, керує самостійною роботою. Я сам навчаюся і одночасно навчаю інших.. Мої вчителі знаходяться далеко за межами України, в Канаді. Ми жодного разу з ними не бачились, але засобами електронної пошти активно спілкуємося, до спілкування підключаємо й учнів. Відстань в декілька тисяч кілометрів не завадила нам разом написати книгу: „В Канаду прийшов лист”, в якій описуються наші педагогічні пошуки, що базуються на ідеях Сухомлинського.
Сухомлинський допоміг нам по іншому глянути на вивчення деяких предметів. Літератури наприклад. Уявіть собі, що „Завуч школи водив нас по класах і з гордістю розповідав про те, як чудово побудований навчальний процес і як багато чому вчаться в їхній школі вихованці.
-А це клас фізкультури, - сказав він, відчиняючи ще одні двері і пропускаючи нас у звичайного розміру класну кімнату, єдиною відмінністю якої було, мабуть, наявність телевізора з відеомагнітофоном.
-- О, значить крім спортзалу учні займаються і тут? –поцікавились ми.
-- Ні-ні, -- посміхнувся завуч нетямущості гостей. -- Саме тут, -- він зробив широкий жест рукою, -- ми і проводимо уроки фізкультури. А спортзалу в нас немає взагалі. Навіщо їм спортмайданчики? Дивіться, це ж так просто: спортом займаються спортсмени, а діти значить що? Повинні сидіти і вчитися у них. Що ми тут і робимо. Учимо дітей спорту. Тут у класі вони дивляться і розбирають відеозапис кращих футбольних і хокейних матчів, баскетбольних, тенісних і інших змагань. Вони вивчають правила ігор, аналізують типові тактичні прийоми, вчаться помічати помилки суддівства...
-Зачекайте-зачекайте, - напевно переб'є будь-який читач. - Що це за школа така? Де ви її взяли? Не може бути, щоб такі взагалі існували».
Визнаємо, придумали. І персонаж, і школу. Таких уроків фізкультури, напевно, не буває.
У відношенні уроків фізкультури чи музики - так. Але варто поставити замість «фізкультура» слово «література» - і зі страхом виявляєш, що ситуація з вивченням у школах цього предмета точно така ж, як у нашого вигаданого завуча з фізичною підготовкою школярів.
Насмілимося висловити думку, що багато тем уроків літератури мають до неї приблизно таке ж відношення, як кросворди на спортивну тему до уроків фізкультури.
Як художник починається з виставки, виконавець з виступу, так мова, література починається з публікацій. Результатом літературних зусиль можна вважати лише те, що опубліковано чи іншими словами знайшло свою читацьку аудиторію.
Звичайно, для того, щоб щось було дійсно написане, кожному учню треба допомогти вибрати жанр, тему. Це може бути вірш, новела, коротка історія, сценарій, письмова бесіда для передачі по радіо чи телебаченню, стаття в газету, журнал, дитяча розповідь.
На які теми можуть бути публікації, покажемо на прикладах.
У Канаді, як і на Україні, багато людей користується пасажирським транспортом. Однак є і різниця. В українських містах і селах автобуси, трамваї на зупинках пасажири беруть штурмом. У країні кленового листа нікому й у голову не прийде заскочити в транспорт перед тими, хто раніше прийшов. Немає автобуса - люди стоять, чекають. Часом не розбереш хто, коли і за ким прийшов. В автобус чи трамвай, який підійшов, заходять спокійно, дотримуючись черги і тільки через передні двері, часто при відкритих задніх, платячи водію за проїзд. На зупинках немає будок із продавцями проїзних квитків, у вагонах немає кондукторів, контролерів, як у стольному граді.