Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пістолі й люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса на ремінець присиляли ще й порошницю з порохом.
Їли сушену рибу й печене м'ясо та риб'ячу юшку, бо риби в ріках та всякого звіра та птаства в степу було дуже багато. Пекли сухарі з пшеничної муки.
Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Коли козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовиках». Там жив і козак, коли не було війни. Він господарив, вів велику пасіку, полював, а завжди частину з того віддавав на Січ. Там звичайно й зимував. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, приміром, на турка, то козацькі гінці роз'їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені й заперті міцними воротами, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну. Вони під'їздили до воріт і кликали:
— Пугу! Пугу!
Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:
— А хто там?
— Козак з Лугу! — відповідали посланці.
Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.
Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували полковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низового».
Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.
Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слухали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.
Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й варили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чоботи, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обступали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.
Козаки воювали двома способами. Звичайно нападали на ворога кіннотою, а піхота наступала з боків. Ніхто не піддавався, всі билися до останку, кажучи: «Або перемога, або смерть!»
Коли ж несподівано стрічався їм ворог в степу, а козаків було мало, тоді шикували колесом свої вози тай ще обкопувалися валом і оборонялися з-за такої возової фортеці. Ворог не міг здобути тої твердині й відступав. Хіба часом, як не наспіла козакам поміч, то тримав їх облогою, аж гинули зі спраги й голоду, але таки не піддавалися.
Отак жило те славне козацьке запорізьке військо, що від 1500 майже до 1800 року, близько 300 літ, обороняло Україну від усякої напасті. Відвага й хоробрість козаків були відомі в цілій Європі.
3. ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ ЗА КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ
Життя на Україні було тоді зовсім не таке, як нині. Були зовсім інші порядки. Передусім скажемо, що не всі люди мали тоді однакові права. Одні мали їх і панували, а другі не мали жодних людських прав; їх просто вважали за рабів та невільників.
Правда, ще давніше, за княжих часів, селяни-господарі вважалися за вільних людей. Були тільки нечисленні невільники з полонених ворогів, або з тих, що заборгували і мусили борг відслугувати у бояр або й у господаря на селі. А коли після занепаду княжої держави прийшла на Україну литовська, а по ній польська влада, то і завелися на Україні такі самі порядки, які були тоді в Польщі і в цілій Європі.
А в Польщі було так: всі люди ділилися тоді на суспільні верстви. Були такі головні чотири верстви людей: шляхта, духовенство, міщани і селяни.
Найбільші права і привілеї мала шляхта. Шляхтичі ставали урядниками, мали землю і всім орудували. Мали свій окремий суд. Платили дуже малі податки, бо вони самі на сеймиках ті податки ухвалювали. Короля не боялися, бо король був залежний від сейму у Варшаві, а сейм складався з шляхти і духовенства. Польське духовенство мало також усякі права і привілеї, а податків не платило. Міщани мали свою управу в містах, де були купцями або ремісниками та гуртувалися в різних цехах. І хоча вони не мали тих гонорів, що шляхта, і платили великі податки, але були вільні і мали свій суд, який складався з бургомістра і з радних (війта і лавників).
Найгірше жили селяни, або, як їх тоді називали, хлопи. Не мали ніяких прав; не мали своєї землі, не мали суду, бо судив їх дідич; не мали свободи та й не сміли нікуди вийти зо свого села. Земля, на якій працювали, була власністю пана, дідича, шляхтича, а за те, що він відпускав селянам кусень землі на життя, мусили селяни відробляти панщину, спершу по кілька днів на тиждень, а потім і цілий тиждень, так, що не було часу і свого кусника поля управити. А за найменшу провину пан мав право підданого хлопа бити, і за це йому нічого не грозило.
Так робили польські шляхтичі-дідичі з своїми польськими селянами, а певно, що ще гірше поводилися вони з українськими селянами на Україні.
Та треба знати, що не тільки селянство на Україні так тоді бідувало за польських часів. І духовенство терпіло подібно. Жило в темноті і в нужді. Українські міщани також бідували. Їх притісняли з усіх боків і накладали величезні податки. Та й українській шляхті жилося гірко. Лише ті, що змінили свою батьківську віру і народність та перейшли на польське, ставали панами-магнатами, а такі, на жаль, траплялися. Хоча були й такі, хто і своєї віри твердо тримався та ще й народові помагали встояти.
Як же народ український оборонявся перед такою бідою? Оборонявся різними способами, щоб не згинути і не пропасти.
Передусім селяни й інші стани (верстви) почали вже в 15 столітті втікати від лютих панів за Дніпрові пороги і там заломили Січ. А як козаки-січовики жили і обороняли рідний народ і віру не тільки від татар і турків, але й від інших ворогів, ми вже знаємо.
Крім того, що козацтво боронило народ, народ сам почав горнутися до освіти і гуртуватися в церковні братства, а освіта й організація — це також важлива зброя в обороні.
Звідки пішли братства? Почали їх закладати українські міщани при своїх церквах, а робили це тому, що у гурті легше оборонити свою віру від усяких напастей і легше втримати церкву. При братствах закладали шпиталі, де лікували убогих, і закладали школи, де вчилися діти міщан і утверджувалися в своїй вірі. Такі братства були у Львові (найстарше), Вільні, Луцьку, Києві і в інших українських містах. Тим братствам помагали знатні українські шляхтичі, т. зв. «кармазини», нащадки князів, і гетьмани. З нащадків князів найбільше прислужився для освіти на Україні князь Костянтин-Василь Острозький. Він заклав у Острозі славну Острозьку Академію (наприкінці XVI століття), де вчилися діти шляхти, міщан і козаків. З тої школи вийшло дуже багато відомих людей, які потім дуже прислужилися свому народові. З цеї Академії вийшов і гетьман Петро Конашевич-Са-гайдачний, що заснував у Києві Богоявленське Братство і до нього вписався сам з усіма козаками. При братстві відкрив, разом з нововисвяченим митрополитом Йовом Борецьким, школу. В тім дуже йому помогла відома в тих часах українська шляхтянка, Гальшка Гулевичева.
Школа при Київськім братстві розвинулася згодом у вищу школу, найбільшу на Україні. Поширив її пізніший Київський митрополит (від 1632 року) Петро Могила, нащадок молдавського князя (господаря) Симеона, що його турки прогнали з Молдавії.
Київський митрополит Петро Могила
Петро Могила був дуже вчений чоловік, а при тім твердо тримався української віри і народу, бо полюбив його дуже. Він перемінив братську школу в Києві на Академію, наче університет, де вчилося тисячу студентів, а між ними були вже й дуже убогі діти, які жили в бурсі при школі. З учнів тої Академії повиходили освічені люди, зокрема священики, але й багато учителів та козацьких старшин. Одні й другі своїм знанням помагали опісля своєму народові.
Рівночасно з братствами й школами почала на Україні розвиватися друкарська справа.
Перша книжка, надрукована нашим письмом, вийшла 1491 року в Кракові. Була то богослужебна книга, видана князем Костянтином Острозьким, дідом Костянтина-Василя. Потім почали закладати друкарні на Україні і в Галичині. З Москви втік 1573 року друкар Іван Федорів, бо його темні москалі хотіли вбити за те, що друкував книги. Він заснував друкарню при Ставропігійськім братстві у Львові, а потім в Острозі; крім того, виникли тоді друкарні в Києві, в Вільні, в Рогатині і навіть по деяких селах. Ті друкарні (як, наприклад, в Уневі, заснована Варлаамом Шептицьким, і в Угерцях, де відкрив друкарню Олександр Шептицький, прапрадіди нашого митрополита Андрея) друкували спершу богослужебні книги і біблії, а згодом і всякі світські та повчаючі книжки і шкільні підручники. Всі українські міщани, козаки, духовні і шляхта горнулися до книжки; один московський подорожній, який тоді був на Україні, пише, що в неділю всі українці, чоловіки і жінки, ідуть до церкви з молитовниками і всі вміють читати. А в Росії тоді не було ще й друкарень, а навіть між московськими боярами було мало грамотних і письменних.
Це прагнення українського народу до книжки і знання свідчить, що наш народ висококультурний. І це врятувало його від знищення в неволі. Народ наш витримав найгірші часи, а коли згодом і до селянських хат блиснуло світло науки, то вже ніяка ворожа сила не могла народу знищити. Отже, пам'ятаймо про це і всіх заохочуймо до науки і до книжки.
Як ми вже сказали, вищі українські верстви, себто нащадки князів і боярів, духовенство і міщани взялися шукати тоді порятунку в освіті та науці. Але селяни терпіли далі і сподівалися від тих верств (та, головне, від козацтва, що стало тоді окремою верствою і здобуло собі деякі ширші права) порятунку. І, як побачимо далі, той порятунок прийшов, і тоді селяни стали поруч козацтва до оборони своїх прав.
Література:
1. Крип’якевич І.П. Історія України (Відп. редактори Ф.П.Шевченко, Б.З.Якимович - Львів: Світ, 1990..- 520 с.) ("Пам'ятки історичної думки України")
2. Михайло Грушевський "Ілюстрована історія України". Видання "Золоті ворота" філіалом СП "Лісінвест" та журналом "Радуга".
3. В.Ф.Антонович "Українська культура", Київ, 1993.
4. Антін Лотоцький . "Історія України", Івано-Франківськ, "Просвіта", 1991.
[1] Початки козаччини тепер датуються 1490 роком. Величаве святкування 500-літнього ювілею нашогокозацтва відбулося на початку серпня 1990 року.