Більшість ЕЖД корпорацій розташовано в штаті Нью-Йорк, хоча багато батьківських банків знаходяться в інших штатах. Використовуючи такі корпорації, на нашу думку, банк може пропонувати міжнародним клієнтам і кореспондентським банкам послуги офісу в Нью-Йорку додатково до послуг, доступним у його «домашньому» штаті, тобто комбінацію послуг, що не дозволена при звичайному філіальному бенкингу в цій країні. ЕЖД одержали широке поширення в Чикаго, Майамі, Сан-Франциско і Лос- Анжелесі.
За законом ЕЖД корпорація повинна мати мінімальний власний капітал у 2 млн. доларів, крім того, національний банк не може інвестувати більш 10 % свого капіталу в ЕЖД корпорацію.[6] Дані вимоги говорять про те, що подібні корпорації можуть створюватися лише великими транснаціональними банками з активами, що перевищують 200-300 млн. доларів.
ЕЖД корпорації можуть мати як нечисленний персонал, так і великий, що нараховує більш 500 службовців. ЕДЖ банк організується як повноцінний банк, що надає всі послуги великого іноземного департаменту. Також ЕЖД банк може організувати філії в інших штатах.
З 1981 року банкам США дозволено підтримувати спеціальні рахунки у вітчизняних офісах для здійснення євро-доларових операцій, що одержали назву міжнародних банківських одиниць (далі МБО). МБО має риси закордонної шелл-філії, фізично розташованої в США, вона може приймати євро-доларові депозити від нерезидентів, але підлягаючі регулюванню Федеральної резервної системи, а також надавати євро-доларові кредити. МБО можуть бути створені будь-яким американським банком, ЕЖД корпорацією, американською філією чи агентством іноземного банку. Різні штати звільняють МБО від податку штату, щоб залучити їх на свою територію.[7] Але МБО підлягають і ряду обмежень. Вони можуть здійснювати операції лише з іноземними резидентами, іншими МБО чи з одиницями, заснованими самими МБО. Кредити, надані іноземним банківським клієнтам, можуть бути використані лише поза США. Метою цих обмежень є ізолювання ринку США, для операцій в яких застосовуються резервні вимоги й інші регулятори. Депозити, розташовані в МБО корпораціями, мають мінімальний термін у 2 дні, тоді як банки в іноземних державах можуть приймати одноденні депозити. Мінімальний рівень депозиту законодавчо визначений у 100 000 доларів. Крім того, МБО не може емітувати такі інструменти, як депозитні сертифікати.
Транснаціональний банк, що створив одну чи декілька МБО, знижує свої витрати шляхом розподілу їх на всі операції банку в цілому (тобто використовує ефект економії на масштабах). Так, той самий працівник може протягом дня здійснювати міжнародні операції для МБО і виконувати вітчизняні операції для батьківського банку. Але все-таки багато іноземних клієнтів воліють здійснювати угоди в оффшорних банківських центрах.
Крім філій за кордоном великі банки можуть створювати підрозділи іншого типу дочірні банки чи спільні банки. Закордонний дочірній банк являє собою іноземну компанію, у якій вітчизняний батьківський банк володіє контрольним пакетом акцій чи має інший контроль. Спільний банк - це іноземна компанія, у якій батьківський вітчизняний банк не володіє контрольним пакетом акцій. Транснаціональні банки створюють дочірні банки насамперед для поліпшення своєї міжнародної конкурентної позиції, мінімізації іноземних податкових зобов'язань, а також використовують можливості, що представляє дана організаційна форма. Більшість же великих банків воліють оперувати через власні філії. Але дочірні банки можуть бути використані в тих країнах, де заборонені іноземні філії. Дочірні банки одночасно обслуговують місцевих клієнтів і працюють в інтересах батьківського банку, виконуючи, зокрема, операції, заборонені для головного офісу в батьківській країні.
Спільний банк засновується декількома різними банками, що поділяють власність і в деяких випадках керування банком. Така форма дозволяє банкам з різних країн мати операційну одиницю в країні, у якій не дозволені філії, що належать нерезидентам, чи в який обмежена діяльність іноземних банків. Кожен акціонер інвестує визначену частку капіталу в спільний банк і одержує відповідне представництво в Раді директорів. Спільний банк функціонує як незалежний банк, одержуючи загальні директиви, нормативи, ліміти від акціонерів через Раду директорів. Більшість спільних банків є власністю ведучих міжнародних банків, однак, у спільних банках беруть участь і малі банки, що бажають бути присутнім на окремих іноземних ринках. Тенденція злиттів і поглинень у світовому господарстві не могла пройти і повз транснаціональних банків.
Кожна з приведених вище організаційних форм має свої переваги і недоліки. Транснаціональний банк повинен прагнути раціоналізувати свою міжнародну фінансову мережу, що складається з того чи іншого набору раніше перерахованих організаційних підрозділів, з метою ефективного виконання заявок корпоративних, урядових , банківських чи індивідуальних клієнтів, а також для ефективного здійснення валютно-фінансових операцій за свій власний рахунок.
Отже, транснаціональний банк. Який має намір розширити свою міжнародну діяльність, має можливість вибору організаційно-інституціональної форми, кожна з який має свої визначені переваги і витрати. Так, організація міжнародного департаменту (чи валютного керування) у головному офісі банку і встановлення кореспондентських відносин із закордонними банками є першим логічним кроком. Установа закордонних філій, дочірніх і спільних банків буде виправданим лише у випадку, якщо існує достатнє поле діяльності, здатне принести прибуток для покриття дуже істотних витрат.
Останнім часом розвивається тенденція, що полягає в тому, що транснаціональні банки стають усе більш складними організаціями. Одночасно з ростом ТНБ звичайно розширюють перелік пропонованих послуг, операцій, представляють усе більш складні схеми кредитування. Паралельно з цим процесом з'являються нові підрозділи, що допомагають керівництву банку більш ефективно розподіляти і контролювати ресурси.
Розділ 2. Аналіз зовнішніх факторів як основна частина маркетингових досліджень транснаціональних банків.
2.1. Основні напрямки конкурентної стратегії транснаціональних банків.
При визначенні банком своєї ділової стратегії звичайно використовуються вже розроблені світовою економічною наукою і практикою підходи.
Найбільш загальними стратегічними альтернативами для ділової сфери є ріст і скорочення. Оскільки більшість банківських галузей в Україні розвиваються в даний час достатньо швидко, основна маса російських банків дотримує стратегії росту, для якої характерно насамперед систематичне підвищення рівня короткострокових і довгострокових цілей над рівнем показників попередніх періодів. Саме тому вивчення стратегій транснаціональних банків становить великий інтерес. Існують різні варіанти стратегії росту. Найбільш відомим і застосовної для банківської справи є матриця «ринок-товари-ринки» американського економіста І. Ансоффа.[8]
МАТРИЦЯ І . АНСОФФА
| Товар-Ринок-товар | Старий | Новий |
| Старий | Проникнення на ринок | Розвиток ринку |
| Новий | Розробка товару | Диверсифікованість |
Матриця Ансоффа припускає використання чотирьох альтернативних стратегій для збільшення збуту:
Проникнення на ринок
Розвиток ринку
Розробка товару
Диверсифікованість
Стратегія проникнення на ринок припускає, що банк проникає на вже сформований ринок і пропонує на ньому той же самий продукт (послугу), що і конкуренти. Така стратегія краща, якщо цільовий ринок росте чи ще не насичений. Вона широко поширена в Україні, по-перше, у зв'язку з процесом утворення нових банків і їхнього укрупнення, що проникають на вже зайняті ринки, а, по-друге, у зв'язку з поступовим освоєнням існуючими банками видів операцій, що для них є новими, але вже маються на ринку(наприклад, застосування пластикових карт).
Можливі три варіанти даної стратегії проникнення на ринок:
Збільшення існуючих масштабів використання продукту
Переманювання клієнтів у конкурентів
Залучення нових клієнтів
Стратегія розвитку ринку означає, що транснаціональний банк прагне розширити ринок збуту послуг, що робляться, але не за рахунок проникнення на вже існуючі ринки, а за рахунок створення нових ринків чи ринкових сегментів. У застосуванні цієї стратегії можна виділити наступні елементи:
1. виявлення нових областей застосування банківських продуктів
2. просування існуючих продуктів у нові сегменти
3. географічна експансія
Насамперед, ця стратегія використовується в тих випадках, коли для добре відомого продукту (послуги) виявляються нові області застосування і неї починають здобувати нові групи споживачів. У вітчизняній банківській справі такий процес особливо бурхливо протікав в другій половині 80-х років, коли в ході комерціалізації банки почали пропонувати населенню послуги, що колись надавалися тільки підприємствам. Так роблять західні банки, вводячи й активно рекламуючи нові напрямки споживчого кредиту - кредит на придбання житла, автомобіля, туристичної путівки. Тим самим банк впливає на попит і залучає нових клієнтів. Що ж стосується просування продуктів у нові сегменти, то така стратегія застосовується у випадку, коли знову введений продукт був успішно прийнятий на спочатку намічених цільових ринках. Так, послуги, орієнтовані спочатку тільки на заможних споживачів (наприклад, пластикові картки), банки поступово починають пропонувати і цільовим групам з більш низьким рівнем доходів. Щодо проникнення фінансового інституту на нові географічні ринки можна відзначити, що в минулому географічна експансія здійснювалася засобами відкриття нових філій, представництв, дочірніх компаній. В даний час по цілому ряду традиційних послуг існує можливість проникати на нові ринки шляхом установки банківських автоматів і налагодження зв'язків за допомогою сучасної техніки телекомунікацій.