Угорський король БелаIII пообіцяв Володимиру повернути його на престол, проте, прийшовши разом із військом до Галичу, витіснив Романа й проголосив себе “королем Галичини”, залишивши за намічника свого сина Андрія у 1189 р. На початку бояри були задоволені Андрієвим правлінням, оскільки фактично самі правили державою. Проте, скоро населення розчарувалося в ньому. Особливо проти Угорської влади повстало православне духовенство, і київський митрополит почав закликати усіх князів, щоб вони визволили Галицьку землю з-під влади чужоземців. Тим часом Володимир втік від короля Бели, що тримав його в арешті, до імператора Фрідріха Барбаросси прохати по допомогу. Проте Фрідріх був зайнятий приготуванням до хрестоносного походу, а тому доручив своєму васалу - польському королю Казимиру Справедливому, допомогти Володимиру. Коли князь з польським військом з’явився в Галичу, угрів було вигнано й Володимир знову сів на Галицький престол.Угорська окпація тривали всього лише один рік, а після повернення влади Володимиру він правив цими землями аж до своєї смерті у 1199 р., спираючись на протекцію свого дядька Всеволода Суздальського. З його смертю припинилася в Галичині династія Ростиславичів, оскільки два сина Володимира залишились в Угорщині й білше на Україну не повернулись.
Об’єднання Галицької і Волинської земель: правління Романа Мстиславича
Хоч піднесення Галичини переконливо свідчило про зростаюче значення окраїн, її союз із Волинню обіцяв принести ще вагоміші, навіть епохальні наслідки для всієї Східної Європи. Людиною, що здійснила таке об'єднання, був волинський князь Роман Мстиславич (1173—1205). Із самої юності він поринув у політичну боротьбу. В 1168 р., коли його батько, волинський князь Мстислав, змагався із суздальським князем Андрієм Боголюбським за київський стіл на півдні, Роман був запрошений князювати у Новгороді, щоб захистити місто від агресивних зазіхань Суздалі на півночі. У 1173 р., після смерті батька, Роман сів на волинський стіл, відновивши розпорошені й занедбані маєтки свого роду. В 1188 р. галицькі бояри запросили його князювати, але зробити це йому перешкодили суперники й вороже настроєні боярські угруповання. Лише у 1199 р. Він зміг повернутися в Галичину та об'єднати її з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову величну державу на чолі з енергійним, діяльним і талановитим князем.
Син польської княжни, дочки Болеслава Кривоустого, Роман в молодому віці довго жив у Польщі й Рімеччині, що допомогло йому краще розуміти політику середньої Європи. Його батько Мстислав, який був в 1167-1169 рр. Князем київським, посадив Романа князем в Новгороді у 1168 р. По смерті батька Роман повернувся на Україну й став княжити Волинню у Володимирі. Після об’єднання під своєю владою Галичини і Волині він приборкав бояр, переміг свого тестя київського князя Рюрика й посадив там, як намісника, свого далекого родича, князя Інгвара Луцького, після чого пішов на половців і погромив їх кочовища. Але як тільки Роман повернувся до Галичини, Рюрик за допомогою Чернігівських князів і половців захопив Київ й спустошив його. Проте Роман вигнав його знову й постриг у ченці. Тепер Київ остаточно втратив своє політичне значення і потрапив під залежність Галицько-Волинського князя. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. У зовнішній політиці Роман підтримував дружні стосунки з Візантією, Угорщиною та з папою Інокентієм III. В літературі інує навіть такий переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, проте ця пропозиція була відкинутою. На кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу між Вельфами та Гогенштауфами, ставши на стороні останніх. Прагнучи допомогти королю Філіпу Швабському, він пішов війною на сюзника Вельфів – польського корля Лешка і в бою під Завихостом в літку 1205 р. загинув.
Війна за владу
Роману не вдалось закріпити престол за своїми синами оскільки Данилу було лише 3 роки, а Васильку – 1. Чернігівські Ольговичі знов з’явились на Галичині й захопили Галич. Вдова Романа – вольова княгиня Анна разом із дітьми на початку переховувалась у Володимирі на Волині, але згодом потай утікла з міста до Польщі. Польський король Лешко залишив її з Васильком у себе, а малого Данила вислав в Угорщину до короля Андрія.
Натомість вони покликали трьох Ігоровичів, синів героя «Слова о полку Ігоревім», та Євпраксії, дочки Ярослава Осьмомисла. Року 1209 прийшли до Лешка посли з Берестя просити «відпустити на княження Ганну з Васильком». Так почалася реставрація Романовичів на Волині. Ганна діставала місто за містом, і в 1214 році повернула собі Володимир, не зважаючи на спротив деяких волинських князів.
У Галичині точилася запекла боротьба. Партія бояр, прихильних до Угорщини, закликали знов угрів, і Ігоровичі втекли. Але нова угорська окупація породила незадоволення, і прихильники Ігоровичів знову закликали їх. У 1211 році брати повернулися до Галичини. Для багатьох бояр це стало фатальною помилкою. Не бажаючи ділитися владою з олігархією, Ігоровичі знищили близько 500 бояр, поки й їх нарешті не вигнали (пізніше галицька знать помстилася їм, схопивши й повісивши всіх трьох Ігоровичів у 1211 р.).
Коли молодий Данило прибув до Галича, то виявилось, що бояри хочуть самі правити його іменем. Вони вигнали матір Данила, а слід за нею й він сам змушений був покинути його. Тоді провідник боярської партії боярин Володислав Кормильчич проголосив себе князем (1213), проте це скоро викликало багато обурень. У 1214 р. в Спішу з’їхалися Андрій з Лешком й домовилися посадити на престол угорського королевича Коломана, який мав одружитися з польською княжною. За їхньою домовленістю Польша забирала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Романовичі забирали собі Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Проте Андрій скоро посварився з Лешком і спровадив до Галичини для порозуміння з боярами новгородського князя з смоленської династії Мстислава Удатного. У 1219 р. Мстислав вигнав угрів й став князем галицьким.Згодом Данило помирився з Мстиславом і одружився з його дочкою в надії, що після смерті Мстислава він знову зможе стати князем у Галичу.
В цьому тяжкому для Західньої України періоді треба відзначити діяльність кола осіб, які зберегли спадщину Романа для його синів. Це — княгиня «Романовая Ганна», жінка, що мало притягала до себе увагу дослідників. Протягом 14 років вона з незвичайною енергією дбала за збереження синівських прав, укладала союзи з Лешком та Андресм Угорським, вела боротьбу з ворохобним боярством Галичини, рятувала синів, тікаючи з ними з Володимира і Галича. В історії України багато видатних, героїчних жінок, але серед них одне з перших місць належить «Романовій Ганні». Походження її невідоме; одні вважали її родичкою Візантійського цісаря, інші — родичкою Андрея II, бо літопис називає її його «ятров'ю». Але треба гадати, що вона походила з волинського боярства або дрібних князів; вона почувала себе «вдома» серед розбурханого боярського моря й мала серед волинських бояр відданих їй та її синам людей.
Друга дуже важлива риса цієї доби — це непохитна відданість волинського боярства княжатам; тільки завдяки їй, завдяки саможертовній діяльності значного кола бояр вдалося зберегти для них Волинь. Протягом 40 років Волинь залишалася постійною базою Романовичів: там перебував під доглядом бояр найменший з княжат, Василько, там рятувався Данило після катастроф у Галичі, волинське військо ходило рятувати ситуацію в Галичині й накладало головами за визволення Галича від угрів. Літопис пояснює успіхи Данилові тим, що його підтримували «бояре велиции отця его». Характеристичний такий факт. Лапко віддав князеві Олександрові Белз, яким чотири роки володів Василько. Тоді всі белзькі бояри перейшли з Васильком до Кам'янця (Волинського), коли з цілої спадщини Романа залишилася йому ця маленька волость.
Тим часом Данило відібрав у поляків Берестейщину й Забужжя. Поляки й угри пішли війною на Мстислава, і він мусив разом із Данилом втікати на галицьке Пониззя. Проте прийшла допомога від половців і литовців і Мстислав з Данилом здобули назад Галич, взявши в полон королевича Коломана. При укладанні миру з уграми, Мстислав домовився, що віддасть свою другу дочку за наймолодшого угорського королевича Андрія й зробить його своїм наслідником у Галичині. Лише після смерті Мстислава у 1228 р. Данило знову зміг вільно діяти. Його брат Василько знаходився у Бересті й був йому вірним другом та помічником. Тепер Данило зосередився на звільненні від угрів галичин й здобув у 1229 р. Галич. Проте дуже скоро знову через бояр угри опанували ці землі й повернути їх Данило зміг у 1233 р. І знову бояри висунули йому нового конкурента в особі чернігівського князя Ростислава Михайловича. Кілька років тривала боротьба за владу і у 1237 р. Данилові вдалося остаточно заволодіти Галичем. В 1240 р. він заволодів Києвом і посадив там свого намісника. Проте свого ворога Ростислава, якого підтримували угри, йому вдалося остаточно зломити лише у 1245 р. в битві під Ярославом, після чого з Угорщиною настав мир. Таким чином 40 років знадобилося князеві Данилу, щоб повернути володіння батька.
Галицько-Волинське князівство за часів Данила та Василька