Курсова робота
з журналістики
Типикомунікаторів
ВСТУП
Одним із важливих компонентів системи масової комунікації є комунікатор. На розглянутих раніше моделях комунікації комунікатори представлені переважно як статичні параметри системи спілкування, як конституюючі елементи структури комунікації. Деякі учені намагалися показати комунікаторів у вигляді динамічних підсистем, функції яких зумовлені соціально-психологічними, політичними, культурологічними факторами (див. моделі Малецького, Шрамма та ін.).
Необхідність аналізу комунікаторів як учасників процесу спілкування є беззаперечним. Власне, характер, зміст, спрямування комунікації залежать від постатей комунікаторів.
Перш ніж говорити про типи комунікаторів необхідно розглянути загальнонаукові й методологічні засади аналізу осіб, від яких залежить процес комунікації. Цей аналіз є надзвичайно важливим з огляду на те, що ми постійно перебуваємо в ситуації обговорення питань: хто такий журналіст, хто такий редактор, ким є для нас читач, глядач, слухач. Ми плануємо й здійснюємо свою професійну діяльність, беручи до уваги побажання й потреби цих осіб.
Такою загальнонауковою й методологічною основою розмови про природу комунікатора є теорія діяльності або її варіант теорія мовної діяльності.
Основним концептом теорії мовної діяльності є уявлення про людину як про активного мовця або сприймача повідомлення, які перебувають у стадії породження або сприймання та розуміння висловлювання. Таким чином, можна сказати, що процес комунікації відбувається у формі породження висловлювання, повідомлення, твору, тексту і в формі сприймання та розуміння висловлювання, повідомлення, твору, тексту.
Отже, з погляду форми комунікації, комунікатори поділяються на комуніката й комуніканта (див. лекцію 1).
Ким же є комунікатор на етапі породження або сприймання висловлювання? Яка його природа?
Відповівши на ці запитання, ми зможемо поділити комунікаторів на професійних і непрофесійних.
Професійним комунікатором є той комунікатор, який усвідомлює власні процеси передачі або споживання інформації, керує ними, удосконалює свої уміння й навички, професіонально (тобто майстерно) організовує процес передачі або переробки інформації.
В основі будь-якої професійної діяльності лежить активність людини у вигляді системи умінь та навичок. В цілому, ця система властива людям у звичайних, не виробничих ситуаціях, у яких проявляються прості форми відносин між людьми. Усвідомивши цю активність, на науковій основі оцінивши доцільність і необхідність своїх навичок як автоматично і точно виконуваних дій, спрямованих на досягнення певного результату, удосконаливши систему навичок, людина таким чином перетворила цю активність у програму, а результат — у мету специфічної для неї — виробничої діяльності. Те, що в звичайних ситуаціях людина робить автоматично, майже несвідомо, у виробничій ситуації вона добре усвідомлює. Вона контролює свої дії, керує ними, удосконалює їх структуру. З цього випливає, що психологічною основою формування людини як спеціаліста є обов’язкове усвідомлення своєї активності в звичайних ситуаціях, контроль за нею, можливість удосконалення її структури на науковій основі й перетворення її в предмет особливого виду діяльності, що називається виробничою або професійною. На цій психологічній основі виникає виробничник, ділова людина, професіонал.
Таким чином, оволодіння спеціальністю можливе завдяки вивченню свого “виробництва”, тобто завдяки оволодінню тим процесом, який є суттю “виробництва”. Відповідно, спеціаліст повинен мати систему таких професійних умінь, які формуються на основі знання про своє “виробництво” і являють собою складну систему інтелектуальних та фізичних дій, спрямованих на оволодіння виробничим процесом з метою отримання необхідного результату. До речі, професійні уміння й покладені в їх основу професійні навички називаються професіограмою.
Отже, питання про професійного комунікатора пов’язане з аналізом тієї психологічної основи, на якій і формується його професіоналізм.
До професійних комунікаторів належать професійні мовці та професійні співбесідники (аналітики мовлення).
Професійні мовці формуються на основі усвідомлення процесів породження висловлювання, механізмів виникнення повідомлення, усвідомлення тих факторів (чинників), які впливають на мовця під час виникнення повідомлення.
У теорії мовної діяльності виділяють такі фактори, які впливають на механізм породження висловлювання: мотив, мета, смисл, ситуація.
Мотив. Мотив — це опредмечена потреба людини. Якщо у людини є потреба зробити добро, то ця потреба має бути виражена у конкретних формах бажання і конкретних предметах людської діяльності, які можуть нести добро. Мотив, таким чином, виступає стимулом, поштовхом діяльності людини. Він визначає зону адекватних для задоволення потреби цілей, а також зону адекватних йому дій. Так, зробити добро, наприклад, у формі матеріальної допомоги передбачає ряд фізичних та інтелектуальних дій, що здійснюються, зокрема, у мовній формі, тобто мовлення. Мовлення при цьому є підсистемою дій, які включаються в загальну систему дій, викликаних мотивом. Мовлення, на думку О. О. Леонтьєва, основоположника радянської психолінгвістики, не є самоціллю. Воно по суті не є діяльністю, а є системою дій, які підпорядковані, як і інші, немовні дії, потребам людини та мотивові. Мовлення — це засіб, знаряддя досягнення певних цілей.
Те, які саме дії будуть виконані під упливом мотиву, залежить від інших факторів, зокрема ситуації.
Ситуація. Варто говорити про соціальну ситуацію та її варіанти, наприклад комунікативну ситуацію.
Соціальна ситуація має свої параметри: соціальний час, соціальний простір, соціальні ролі.
Залежність будь-якої дії, і зокрема мовної, від соціального часу очевидна. У народній свідомості відбита ця залежність через можливість/неможливість вибору тієї чи іншої теми, наприклад, від періоду дня чи ночі або іншого часового періоду. Так, перед сном не можна згадувати чорта; коли квочка висиджує курчат, не можна у дворі говорити про смерть і т. п. Якщо ж необхідність сказати є, то вдаються до евфемізмів.
Соціальний простір також впливає на виконання, зокрема, мовних дій. У нас — за кордоном, тут — там, у місті — у селі і т. д. — ось та просторова парадигма, від якої залежить тема, розробки теми і т. п.
Соціальні ролі — це люди, які мають певний соціальний статус, певний вік, певний рівень розвитку, певну психологію, певний спихофізіологічний стан у момент породження висловлювання або його сприймання. Мовець враховує всі ці параметри соціальних ролей, перебуваючи в той же час сам соціальною роллю. І від його параметрів залежить його ж мовлення.
Під упливом мотиву й соціальної ситуації формуються цілі дій, або завдання (мета дана у конкретних умовах називається завданням).
У комунікативній ситуації формуються комунікативні цілі (комунікативні завдання), які мають бути досягнутими мовцем для задоволення потреби.
Ціль — це прогнозований, уявний результат дії, який має бути досягнуто і який зберігається в пам’яті до тих пір, поки реальний результат дії не збіжиться з уявним, тобто поки мети не буде досягнуто. Кожна мета має свій предметний зміст. Предметним змістом комунікативної мети завжди є певна фізична, емоційно-вольова або розумова реакція співбесідника.
У системі означених факторів відбувається процес породження висловлювання. Таким чином, своїми мовними діями мовець ніби відповідає на запитання: що, де, коли, з ким, для чого, під упливом чого. Аналізуючи мовлення людини, важливо збагнути смисл сказаного чи написаного, тобто з’ясувати причину, стимул, мотив мовлення. Смисл мовлення (комунікативний смисл) — це відношення комунікативної мети до мотиву діяльності.
Серед професійних комунікаторів є й професійні співбесідники. Професійними співбесідниками можуть бути читачі, глядачі, слухачі, які виступають у ролі аналітиків та інтерпретаторів мовлення.
Для розуміння того, на якій основі формується читацький професіоналізм, необхідно розібратися в механізмах сприймання й розуміння висловлювання.
Першим i найбiльш аксiоматичним положенням теорiї сприймання й розумiння висловлювань є закон Гумбольдта-Потебнi про об'єктивнiсть суб'єктивiзму читацького розумiння твору. "Здається, нiби думка в мовi переходить повнiстю або частково до того, хто слухає, хоч вiд цього не зменшується розумової власностi мовця, як полум'я свiчки не зменшується вiд того, що вона очевидно дiлиться ним iз сотнею iнших,— писав О.О.Потебня, цитуючи В.Гумбольдта.— Але як в дiйсностi полум'я свiчки не подрiбнюється, тому що в кожнiй iз палаючих свiчок загораються свої гази, так i мова тiльки збуджує розумову дiяльнiсть того, хто розумiє, який, розумiючи, думає своєю власною думкою. "Люди,— говорить Гумбольдт,— розумiють один одного не таким чином, що справдi передають один одному знаки предметiв... i не через те, що взаємно змушують себе створювати одне й те ж поняття, а через те, що зачiпають один в одному ту ж ланку ланцюга чуттєвих уявлень i понять, торкаються до тiєї ж клавiшi свого духовного iнструмента, через що в кожному виникають вiдповiднi, але не тi ж поняття". I далi: "Розумiння iншого вiдбудеться вiд розумiння самого себе".
У цьому визначеннi процесу розумiння криється об'єктивний факт суб'єктивiзму людського розумiння, оскiльки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розумiння не є пасивним вiдтворенням почутого, "це акт конструювання бiльшою мiрою, нiж рецепцiї". Було б неправильним думати про того, кому повiдомлення адресованi, як про пасивно сприймаючий суб'єкт. Мовний вплив стає можливим лише при певнiй творчiй дiяльностi адресата.