Як відповідь через пару місяців Dr. Solomon's запустила свій власний видавничий проект - Virus Fax International, згодом перейменований в Secure Computing. Сьогодні цей журнал є одним з найбільш популярних видань в області захисту інформації, спеціалізуючись на аналізі не тільки антивірусних програм, але також усього спектра програмних й апаратних засобів, застосовуваних для забезпечення комп'ютерної безпеки.
Datacrime (1989) — вірус, що незважаючи на порівняно невелике поширення, викликав повальну істерію у світових засобах масової інформації. Він відрізнявся тим, що з 13 жовтня по 31 грудня ініціював низькорівневе форматування нульового циліндра жорсткого диска, що приводило до знищення таблиці розміщення файлів (FAT) і безповоротній втраті даних.
У відповідь корпорація IBM випустила (4 жовтня 1989 року) комерційний антивірус Virscan для MS-DOS, що дозволяє шукати характерні для ряду відомих вірусів рядка у файловій системі. Вартість програми склала всього 35 доларів США.
Aids Information Diskette (грудень 1989) — перша епідемія троянської програми. Її автор розіслав близько 20000 дискет з вірусом по адресах у Європі, Африці й Австралії, викраденим з баз дані Організації всесвітньої охорони здоров'я й журналу PC Business World. Після запуску шкідлива програма автоматично впроваджувалася в систему, створювала свої власні сховані файли й директорії й модифікувала системні файли. Через 90 завантажень операційної системи всі файли на диску ставали недоступними, крім одного - з повідомленням, що пропонувало надіслати $189 на зазначену адресу. Автор троянца, Джозеф Попп (Joseph Popp), визнаний пізніше несамовитим, був затриманий у момент пред’яви чека й засуджений за вимагання. Фактично, Aids Information Diskette - це перший й єдиний вірус, який для масового розсилання використовував дійсну пошту.
Cascade (1989) — резидентний зашифрований вірус, що викликає характерний відеоефект - опадання букв на екрані. Примітний тим, що послужив поштовхом для професійної переорієнтації Євгенія Касперского на створення програм-антивірусів, будучи виявленим на його робочому комп'ютері. Уже через місяць другий інцидент (вірус Vacsina) був закритий за допомогою першої версії антивірусу — V, що декількома роками пізніше був перейменований в AVP — AntiViral Toolkit Pro.
Eddie (також відомий як Dark Avenger, 1989 рік) — перший вірус, що протидіє антивірусному програмному забезпеченню: він заражає нові файли, поки антивірус перевіряє жорсткий диск комп'ютера. Це досягалося застосуванням особливої технології, що дозволяє заражати не тільки COM/EXE- програми в момент їхнього запуску, але й будь-які файли при спробі прочитання.
Автором ідеї, завдяки якій значно пізніше виникла технологія створення програмних вірусів, прийнято вважати американського програміста Боба Томаса. В 1971 році обчислювальна лабораторія компанії Bolt, Beranek and Newman, у якій працював Томас, одержала замовлення на розробку розподіленого програмного комплексу для авіадиспетчерських служб, керуючих рухом пасажирських літаків. Відповідно до вимог замовників, що входять у комплекс програми повинні були автоматично передавати керування курсом літаків з одного комп'ютера на іншій по обчислювальній мережі, відображаючи на екранах усіх підключених до цієї мережі комп'ютерів постійно змінювану інформацію, про поточне положення авіалайнерів у повітрі. Експериментуючи із системами передачі даних між різними обчислювальними машинами, Томас написав програму, що назвав «Повзуном». «Повзун» самостійно копіював себе з одного комп'ютера на інший, переміщаючись у такий спосіб по мережі, і виводив на екран кожного термінала наступне повідомлення: «Я - Повзун! Якщо зможеш, піймай мене!». Ця невелика програма не розмножувалася, а просто «плазувала» з одного мережного вузла на інший, розважаючи користувачів і системних адміністраторів. Коли інші програмісти довідалися про винахід Томаса, вони прийнялися створювати аналогічні програми, що демонстрували на екранах колег по лабораторії різні забавні фрази. Коли комусь із фахівців Bolt, Beranek and Newman набридло боротися з нескінченно відволікаючими його від роботи «Повзунами», він написав іншу програму, що в точності так само самостійно переміщалася по мережі, але із зовсім іншою метою: вона виловлювала й безжалісно знищувала всіх «Повзунів», які попадалися їй на шляху. Зачеплені за живе розроблювачі «Повзунів» не відставали: удосконаливши вихідний код, вони навчили свої програми ховатися від «убивці» у надрах операційної системи, маскуючись під її компоненти в необхідні для нормальної роботи комп'ютера бібліотеки. Кривава боротьба між «Повзунами» і «Кілерами» тривала кілька місяців, після чого це захоплення втратило свою новизну й було закинуто, так і не одержавши серйозного розвитку.
Однак ідея Боба Томаса не була забута. В 1975 році американський письменник-фантаст Джон Браннер випустив фантастичний роман «Осідлавший Вибухову Хвилю», в основу якого лягла трохи видозмінена історія з «Повзунами». Книга розповідала про комп'ютеризоване суспільство, яким керувало за допомогою глобальної електронної мережі уряд диктаторів і тиранів. Програміст, що вирішив урятувати світ від диктатури, написав програму, що автор роману назвав «глистом»; ця програма копіювала себе з одного комп'ютера на інший, руйнуючи інформацію, що зберігалася в них. Щоб зупинити «глиста», уряд змушений було відключити мережу, позбавившись у такий спосіб влади. Роман швидко став бестселером, зробившись воістину культовою книгою в тільки тоді зароджуваному середовищі комп'ютерних хакерів. Саме завдяки цьому роману в 1980 році двоє співробітників компанії Xerox, що у ті часи випускала дуже популярні персональні комп'ютери, що мають можливість об'єднання в локальні мережі, вирішили створити програму, що за аналогією зі згадуваним у романі Браннера дітищем програміста-бунтаря назвали «Хробаком». Властиво, «Хробак» Іона Хеппа й Джона Шоку повинен був нести позитивну місію: за задумом розроблювачів, переміщаючись між підключеними до мережі комп'ютерами, «Хробак» був покликаний перевіряти операційну систему на наявність прихованих дефектів і по можливості усувати їх. Хепп і Шок задумали ще два варіанти «Хробака»: один з них призначався для поширення оголошень, які адміністратор міг направляти всім користувачам обчислювальної мережі, другий дозволив би гнучко перерозподіляти ресурси між різними об'єднаними в мережу комп'ютерами. Однак на практиці все вийшло зовсім не так, як задумали розроблювачі. Запустивши ввечері експериментальну версію «Хробака», Хепп і Шок відправилися додому. Коли ранком програмісти повернулися на роботу, вони побачили, що всі комп'ютери, встановлені в багатоповерховому будинку дослідницького центра Xerox, розташованого в містечку Паоло-Альто, благополучно зависли. У вихідному коді «Хробака» була допущена незначна помилка, завдяки якій програма почала безконтрольно поширюватися між різними вузлами мережі й блокувати їхню роботу. Перезавантаження машин не допомагало: частина ввімкнених у мережу комп'ютерів були встановлені в закритих кімнатах, до яких Хепп і Шок не мали доступу, і як тільки на перезавантаженій машині запускалася операційна система, «Хробак» відразу копіював себе в її пам'ять з іншого комп'ютера, після чого система миттєво виходила з ладу. Відключивши одну з машин від локальної мережі, програмісти змушені були негайно створити іншу програму, що знищила б «Хробака». На повну ліквідацію наслідків їхньої спільної творчості пішло кілька днів.
Провідний програміст компанії Bell Labs Боб Морріссон по визнаннях колег був кращим фахівцем у своїй області, до нього часто зверталися за всілякими консультаціями, зокрема - у сфері безпеки комп'ютерних систем. Морріссон був небагатослівний, але нерідко доводив опонентам свою правоту на практиці. Один раз співробітники відділу, у якому трудився Боб, кілька місяців підряд працювали над удосконалюванням системи безпеки експлуатованої ним комп'ютерної мережі, винаходячи всі нові й нові програмні модулі. Коли робота була закінчена, вони похвасталися Бобові, що тепер ця мережа захищена від можливих збоїв на всі сто відсотків. Знизавши плечима, Морріссон мовчачи викинув палаючий недокурок у стояче поблизу відро для сміття з паперами, вміст відра миттєво зайнявся, спрацювала протипожежна сигналізація й з вмонтованих у стелю лабораторії труб вода за дві секунди привела всю обчислювальну систему в неробочий стан. Тоді, наприкінці вісімдесятих років, серед програмістів була дуже популярна гра за назвою Core Wars. Гра мала вбудовану мову програмування, від гравця було потрібно написати на цій мові спеціальну «бойову програму». Призначення такої програми було простим: знищити аналогічні програми суперників, відшукуючи слабкі місця в їхньому коді. Перемагав той програміст, чий витвір продовжував працювати, коли всі інші програми були ушкоджені або зруйновані. Віртуальні баталії «бойових програм» на кілька місяців стали «коником» програмістів з Bell Labs; це тривало доти, поки за справу не узявся Боб Морріссон. Його «бойова програма» виявилася непереможною: код складався всього лише з 30 рядків, однак цей малюсінький файл не просто атакував суперників: він аналізував методи їхнього захисту й, відповідним чином видозмінюючись, знищував файл супротивника «зсередини», вибираючи стратегію атаки виходячи з його логічної структури. Після цього гра Core Wars втратила всякий зміст: винайдений Морріссоном «поліморф» не залишав конкурентам жодного шансу. Незабаром Боб Морріссон залишив роботу в Bell і одержав посаду експерта по комп'ютерному захисту в Національному Агентстві Безпеки США - єдиної в Америці організації, що займалася розслідуванням комп'ютерних злочинів.