Ця ж причина змушує не вносити до інкорпорованого збірника й інші локальні акти банків – банківські ліцензії, акти, що встановлюють правила обслуговування клієнтів, положення про окремі служби всередині самої банківської установи (про юридичну службу, про відділ кредитування, про ревізійну комісію, відділ внутрішнього аудиту тощо), а також нормативні акти, які визначають правовий статус філій та представництв банківських установ, межі їхньої компетенції та питання взаємовідносин між самим банком та відокремленим підрозділом [9; с. 40].
Якщо локальні акти банків регламентують діяльність конкретного банку, і тому не можуть бути включені до інкорпорованого збірника, то окремі, специфічні, банківські акти не включаються в силу свого загально засадного характеру. Серед таких актів – рішення та висновки Конституційного суду України.
На нашу думку, не потрібно применшувати роль актів Конституційного суду України. У силу свого впливу, який вони здійснюють на всі фінансові, у тому числі банківські відносини, змінюються і наукові погляди на їх природу.
Під час дискусії, зазначає Р.Гаврилюк, усе частіше пропонується законодавчо закріпити нормативний характер рішень Конституційного Суду України, як це має місце, наприклад, у деяких країнах Заходу. До речі, саме таким шляхом пішли і частина пострадянських держав – Азербайджан, Вірменія, Республіка Білорусь, Казахстан, Литва [1; с. 41-42]. На підтвердження такої пропозиції, Е. Дмитренко пише, що особлива юридична сила рішень органів конституційної юрисдикції відрізняє їх від актів судів загальної юрисдикції та інших судових органів і водночас зближує з актами законодавства, оскільки рішенням цих органів з конкретних справ надається характер юридичного прецеденту [6; с. 133].
Згідно Закону України „Про Конституційний Суд України” [11] Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки у справах щодо:
1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення президента України з поста у порядку імпічменту;
4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Власне вплив на банківські відносини Конституційний Суд України реалізовує, виконуючи перше та четверте із перелічених повноважень. Рішення Конституційного Суду України по таких справах не має підстав відносити до новостворених нормативних документів, що займуть певне місце серед підзаконних актів. Адже специфіка нормативних приписів рішень Конституційного Суду України полягає в тому, що такі приписи не створюють нових різновидів фінансово-правового регулювання, а дають тлумачення існуючих фінансово-правових норм [8; с. 132], у тому числі і банківських. Іншими словами, пише Т. Латковська, основне завдання органу конституційної юрисдикції – не створення правових норм, а розкриття їх реального змісту, не зміна конституційних приписів, а їх тлумачення [9; с. 74].
Підсумовуючи, зазначимо, що прийняті рішення не є правостворюючими актами, в їх складі немає нових банківських юридичних норм; ці акти характеризуються як інтерпретаційні, тобто вони пояснюють існуючі норми та обумовлюють їх правильне застосування. Беручи це до уваги, рішення Конституційного суду України не повинні входити до інкорпорованого збірника. Однак акти Конституційного Суду України необхідно враховувати при проведенні подальших етапів систематизації банківського законодавства, оскільки вони все ж таки є джерелами банківського права.
Неоднозначним є погляд на інше джерело банківського права – судову практику. Її важко назвати джерелом права у його традиційному розумінні. З іншого боку, судова практика не зосереджується тільки на безпосередньому застосуванні норм; до її змісту входять також узагальнення висновків правозастосовної діяльності всіх ланок судової системи та офіційне нормативне тлумачення права. На думку Е.Дмитренко, судова практика, яка закріплюється в окремих рішеннях з фінансових (у тому числі, банківських) питань, на відміну від керівних роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, не має обов’язкового значення, але вона є необхідною:
а) для з’ясування змісту фінансового законодавства та його правильного застосування;
б) для врахування у процесі вдосконалення чинного законодавства і видання нормативно-правових актів [6; с. 132].
Розглядаючи судову практику на предмет можливого включення до інкорпорованого збірника, можна з упевненістю сказати, що в такому включенні немає потреби, оскільки подібні акти, реалізовуючи норми права, не створюють нові, і крім цього можуть бути актами інтерпретаційного характеру, подібно до актів Конституційного Суду України.
Окремого розгляду потребує питання можливості внесення до інкорпорованого збірника актів Верховного Суду України.
Теорія фінансового права обґрунтовує, що при розв’язанні спорів за участю суб’єктів фінансових правовідносин судовими органами різних інстанцій не тільки здійснюється контроль за правильністю застосування фінансового законодавства, а й узагальнюється відповідна практика розв’язання таких спорів. Вивчення цієї практики дає можливість Верховному Суду України давати керівні роз’яснення щодо застосування фінансового законодавства. Значення таких керівних роз’яснень полягає в тому, що вони:
а) містять багато положень, вироблених судовою практикою, які впливають на процес створення нових норм і удосконалення чинного законодавства, оскільки вони у подальшому сприймаються законодавцем і формулюються у вигляді норм права;
б) свідчать про ефективність законодавства, відповідність (невідповідність) окремих норм новим потребам життя;
в) конкретизують норми права, виражені в абстрактній формі, наближують їх до конкретних ситуацій;
г) містять тлумачення норм права, орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства [6; с.130-131].
Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України мають обов’язковий характер. Але такий характер не є загальним для всіх суб’єктів банківських відносин, а лише для учасників судочинства. З іншого боку, для суб’єкта банківських відносин права, які реалізуються у процесі судового розгляду конкретної справи, є лише складовою частиною усіх прав зазначеного суб’єкта. Тобто, коли суб’єкт банківських відносин не виступає учасником судового розгляду, дія актів Верховного Суду України на нього не поширюється.
Із вищезазначеного випливає, що акти Верховного Суду України не можуть бути включені до інкорпорованого збірника банківського законодавства в силу наступних причин:
1) акти носять, в основному, інтерпретаційний (пояснювальний) характер;
2) положення з актів хоча і мають загальний характер та розраховані на багаторазове застосування, не є нормами права, оскільки прийняті невідповідним суб’єктом правотворчості;
3) акти дещо покращують регулювання розгляду судової справи. Але таке регулювання носить одиничний та додатковий характер.
Одиничний характер проявляється у тому, що покращення регулювання відносин спостерігається тільки у сфері судочинства, а додатковий – у тому, що основне регулювання здійснюється законодавчими нормами.
Визначивши, які нормативно-правові акти входять до змісту інкорпорованого збірника банківського законодавства, можна стверджувати, що структура цього інкорпорованого збірника складається з двох частин. У першій частині збірника будуть зібрані закони України і міжнародні акти, а у другій – підзаконні нормативно-правові акти України. Інкорпорований збірник із такою структурою стане підґрунтям для проведення консолідації банківського законодавства.
Консолідація є складнішою формою систематизації законодавства, ніж інкорпорація. Її роль у систематизаційних процесах незаперечна. Як свідчить практика, вона виступає як вища форма систематизації у тих галузях, де немає потреби прийняття кодексів, і як обов’язкова передумова прийняття кодексів там, де у цьому є потреба. Таке виділення вимагає глибшого усвідомлення ролі правового інституту у правовій системі, способи його формалізації у законодавстві і нагальним завданням є дослідження цього явища, що відкриє перспективи розробки теоретичних і методологічних проблем систематизації законодавства, сприятиме усвідомленню здійсненню правової реформи [11; с. 21]. Рятуючи законодавство від надмірної роздробленості, консолідація тим самим сприяє об’єднанню поточної правотворчості у спорідненні (однотипні) групи і формуванню на цій основі єдиних, уніфікованих положень [7; с. 177].
Проте науковий погляд, в основі якого лежить твердження, що консолідація є завершальним етапом у процесах систематизації, у певних галузях та підгалузях права, не повною мірою відображає сутність і мету консолідації як такої. Ми цілком погоджуємося з тими ученими, які підкреслюють значення консолідації, як проміжної форми систематизації законодавства. Так, ще на початку ХІХ століття відомий державний діяч та юрист Михайло Сперанський вважав консолідацію проміжним, передуючим етапом кодифікації законодавства. За його баченням цієї проблеми, без консолідації неможливий процес кодифікації нормативного матеріалу. Вчений надає їй особливого звучання як безумовній логічній складовій цього процесу упорядкування [122; с. 138.]. У кінці того ж століття відомий німецький юрист К. Бергбом писав, що кодифікація законодавства базується на консолідації, що є принципом здорового глузду в праві [6; с. 191]. Тому починаючи з ХVІІІ століття в Україні починає використовуватися консолідаційна практика. Серед консолідаційних актів можна назвати „Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській” (1734), „Екстракт малоросійських прав” (1767), консолідаційні акти на теренах Закарпаття, яке входило до Чехословацької республіки. Щодо сучасних консолідованих актів, то як приклад, можна навести Консолідований акт про рівну оплату праці чоловіків і жінок.