Великі обшири держави Володимира свідчать, що важливу роль з-поміж заходів князя відігравали військові походи. Літопис насправді наводить їх чимало, датуючи переважно першими роками Володимирового князювання[67].
Наприкінці Х ст. відбулися корінні зміни ідеологічної системи – вона була приведена у відповідність до соціально-економічної структури феодалізованого суспільства[68]. Писемні джерела свідчать, що у 80-х роках Х ст. Володимир починає «релігійні експерименти». Спочатку створює в Києві пантеон популярних у різних землях Східної Європи язичницьких богів і ставить на чолі цього пантеону Перуна – головного бога великокнязівської дружини.
Однак специфіка феодалізму (вертикальна стратифікація суспільства) вимагала мати над усім народом тільки одного володаря, а в релігійно-ідеологічній сфері – відповідно тільки одного бога[69]. До того ж, впровадження однієї релігії для всіх племен Русі сприяло б централізації держави і підтримувала б її територіальну єдність.
Літописи вказують на знайомство Володимира з догмами ісламу, іудаїзму та християнства[70]. Після детального вивчення всіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів князь у 988 році прийняв християнство і почав поширювати його на Русі. Цю подію літописець пов’язав із візантійським походом Володимира на Херсонес[71]. Володимир звернувся до володарів Візантії з вимогою віддати йому за дружину їхню сестру. Шлюбові перешкоджало язичництво князя. Охрестившись, Володимир одружився з візантійською принцесою Анною та повернувся до Києва, де вдався до рішучих заходів щодо хрещення киян.
Навернення до християнства киян започаткувало охрещення всієї держави. Однак не всі давньоруські землі були християнізовані за правління Володимира Святославича. Впровадження нової віри потребувало часу[72].
Існує думка, що широкомасштабна християнізація давньоруського суспільства, розпочата Володимиром, була поспішною і поверховою[73]. Люди не розуміли засад і сенсу нової релігії, тому виконували її приписи і обряди суто формально.
М. Котляр вважає, що християнська віра і православна церква на Русі виконувала насамперед комунікативні функції, передаючи досягнення як візантійської, так і взагалі світової цивілізації[74]. В галузі соціально-економічних відносин християнська ідеологія та її церковна організація освячували класові антагоністичні відносини і закріплювали владу феодалів. Діяльність православної церкви також сприяла утвердженню провідного для давньоруських часів феодального способу виробництва, зміцненню державності. Вступ Київської Русі до числа країн з християнською ідеологією сприяв зміцненню її міжнародного авторитета і пожвавленню відносин з ними. Досить значними були також наслідки насадження нової релігії також в культурній сфері – воно стимулювало поширення грамотності, книжності, розвиток літератури, мистецтва. Однак М, Котляр зазначає, що не варто перебільшувати роль релігії та церкви в загальному культурному піднесенні суспільства ХІ-ХІІІ ст. На думку вченого, культурний розвиток ярусі спирався насамперед на багаті традиції східнослов’янської цивілізації дохристиянської пори, творче засвоєння досягнень світової культури, зокрема спільної для всього людства спадщини античної цивілізації[75].
Зазначені вище наслідки фігурують у творах більшості дослідників. В. Власов додає, що могутня Київська держава, прилучена до християнства, за задумом Володимира мусила мати й відповідну столицю, через що він і розгорнув у Києві небачене будівництво, звівши церкву Пресвятої Богородиці (Десятинну) і розкішні князівські палаци[76].
Про далекоглядні державотворчі наміри князя Володимира свідчить також те, що він почав карбувати перші руські монети[77].
Внутрішньо- і зовнішньополітичні заходи князя були сплетені між собою. До таких заходів належать і його походи, що мали на меті розширення кордонів держави, і впровадження християнства на Русі. Розвитку взаємин із Заходом сприяли шлюби дітей Володимира з представниками королівських династій окремих європейських країн. Отже, великий князь прилучив Русь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід’ємною складовою процесу формування європейської цивілізації[78].
3. Розквіт Київської держави. Ярослав Мудрий. Державний лад,
господарство, торгівля
Київська Русь розвивалася як могутній державний організм, який активно впливав на всі сфери життя середньовічної Європи. По смерті свого батька Володимира Святославина Ярослав Мудрий розпочав боротьбу зі своїм братом Святополком за київський стіл[79].
Після тривалого збройного конфлікту він досяг, нарешті, мети і правив Руссю з 1019 по 1054 р[80]. Ярослав успішно продовжив політику Володимира. Були налагоджені дипломатичні стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби. Зрослий економічний потенціал країни дав змогу ще більше стабілізувати кордони. На міжнародній арені послідовно проводився курс на піднесення пріоритету Русі. Зокрема, це відбилося у спробі вивести руську церкву з-під надмірної залежності від Візантії, коли на її чолі без узгодження з константинопольським патріархом було поставлено не грека, а русина Іларіона[81]. Ярослав також великою мірою турбувався про продовження справи батька – охрещення Русі.
Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальної цілісності та єдності Руської держави. Він, зокрема, повернув під свою владу червленські міста, відвойовані під час князівських усобиць Болеславом Хоробрим[82]. Ходив також на північ, на узбережжя Балтійського моря, де в чудській землі заклав місто Юр’їв. Ярослав не полишав будівництва, розпочатого Володимиром, на південному кордоні країни. Він, як свідчить літописець, «почав ставити городи по Росі» й остаточно здолав печенігів. Звістка про останню битву з печенігами, що відбулася під мурами Києва, вміщена в літописі під 1034 р., однак сучасні дослідники відносять її до 1017-го[83]. На честь перемоги Ярослав наказав закласти на місці битви величний храм – Софію Київську, яка стала символом поєднання божественного начала і державної влади. Тут відбувалися урочисті державні церемонії: сходження на великокнязівський стіл, прийняття іноземних послів тощо.
Одним із провідних напрямків політики Ярослава на Русі було поширення книжності й ученості. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії- книжкові майстерні, в яких переписувалися книжки[84]. Саме за Ярослава у Києві 1037-1037 рр. було створено перший літописний звід. На Руських землях виникло багато шкіл при церквах і монастирях, які були осередками освіти. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, а також було створене спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися і творилися оригінальні твори давньоруської літератури.
Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердження християнства. Зокрема, було засновано Київську митрополію, що підпорядковувалася константинопольському патріарху. У 1051 р. собор єпископів Київської держави обрав митрополитом Іларіона[85]. Під тим самим роком літопис оповів про започаткування головного монастиря на Русі – Печерського, який уже від кінця ХІ ст. став головним ідеологічним і культурно-освітнім центром Київської Русі. За Ярослава було засновано й інші монастирі, наприклад, монастирі св. Георгія і св. Ірини[86].
Налагодження внутрішнього життя було неможливим без впорядкування законів. Слава справжнього реформатора законодавства належить саме Ярославові, адже він першим уклав писаний збірник руських законів. Той документ дослідники називають «Правдою Ярослава», або «Найдавнішою правдою»[87]. Він складався з 18 статей, які поклали початок славнозвісному збірникові законів «Руській правді», що складався впродовж багатьох поколінь.
Культурно-освітня діяльність Ярослава, його заходи, спрямовані на стабілізацію внутрішнього життя, вважаються надзвичайно вдалими, оскільки вони сприяли нечуваному культурному піднесенню Руської держави і посилили її міжнародний авторитет[88].
Не менш вдалою була й зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь уникав воєн, загалом підтримуючи з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоча йому довелося вести окремі збройні сутички, проте з жодною Європейською країною Київська Русь часів за його князювання не мала тривалого протистояння[89]. Перевага у вирішенні міжнародних питань надавалася не зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці Ярослав використовував усі можливі дипломатичні ходи, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.
Що стосується господарства Русі, то провідне місце в ньому протягом всього існування держави займав «аграрний сектор», а найбільше – землеробство. Селяни використовували різноманітні (досконалі на той час, як каже П. Толочко) знаряддя праці та застосовували кілька агротехнічних систем – парову, підсічну й перелогову. За ствердженням вченого, продуктивність праці була настільки високою, що валовий збір зерна набагато перевищував потреби населення[90]. Тваринництву також приділялася постійна увага; крім того, важливою допоміжною галуззю господарства були промисли: полювання, рибальство, бджільництво. Мед і віск становили не останню статтю в зовнішній торгівлі.