УКРАЇНСЬКЕ КОНФЕСІЙНЕ ПИТАННЯ В КОНТЕКСТІ ГЕОПОЛІТИКИ РОСІЇКІНЦЯ XVII – ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ XVIII СТ.
Період правління Петра І із характерною для нього зовнішньополітичною активністю започаткував швидкий процес інтеграції Росії до Європи. Кардинальна переорієнтація Москви кінця XVII ст. з азійського напрямку на європейський вимагала зміни підходів щодо форм і методів дипломатії. І якщо до початку XVIII ст. зовнішня політика Московської держави мала регіональний характер, то дипломатія, започаткована молодим царем Петром І, як зауважує М. Молчанов, "мала уже зовсім іншу сферу політичних інтересів, які охоплюють усю Європу".1
Прагнення Росії швидко влитися в ряди провідних держав Європи ставило перед її керівництвом комплекс завдань, вирішення яких потребували як досвіду, так і необхідних матеріальних ресурсів. На кінець XVII століття Росія з її природними багатствами, ресурсами могла забезпечити активність на зовнішньополітичному напрямку. Щодо досвіду, то російська дипломатія переймала його у своїх європейських колег, при цьому активно використовуючи свій власний. Про це свідчить активне задіяння російською дипломатією на міжнародній арені конфесійного чинника в контексті дипломатичних, воєнно-стратегічних, економічних та ідеологічних заходів. Досвід оперування Росією конфесійним питанням у зовнішній політиці тягнеться з періоду боротьби із Великим Князівством Литовським за руські землі (початок XVІ ст.). Обмеження прав православної церкви у Литві Москва використовувала як привід до втручання у внутрішні справи західного сусіда. Це ж гасло захисту православ’я було використане у 1653 р. як привід для оголошення Речі Посполитій війни. Підставою для підняття на міжнародному рівні конфесійного питання була IХ стаття “Вічного миру” 1686 року, за якою Росія отримувала право контролювати становище православної церкви Правобережної України в Речі Посполитій2. Це право підтверджувалось і фактом переходу у 1686 р. під зверхність Московського патріархату Київської митрополії, у тому числі православних єпархій Правобережної України. За таких умов Росія виступала як політичний і релігійний гарант прав і привілеїв православної церкви в Речі Посполитій. Зважаючи на нератифікованість польським сеймом договору 1686 р. та на характерну для католицької Польщі названого періоду релігійну нетерпимість, порушення прав православної церкви в Речі Посполитій набуло масштабного розмаху3. Потік скарг до російської столиці від православного духовенства та мирян Правобережної України був вагомою підставою для московського патріархату і російського уряду для вжиття заходів на захист єдиновірців. Рівень дослідження конфесійного питання у зовнішній політиці Росії кінця XVII- першої чверті XVIII ст. є недостатнім, фрагментарним. До даного питання побіжно дотикалися дослідники: М.Костомаров у праці „Последние годы Речи Посполитой”, (Т.17. СПб., 1886 р.), М.Бантиш-Каменський „Историческое известие о возникшей в Польше унии” (Вильна, 1866 р.), В.Антонович „Очерк состояния православной церкви в юго-западной России по актам (1650-1798)” (Київ, 1871 р.), І.Чистович „Диссидентский вопрос в Польше в первой половине ХVIII ст.” (СПб., 1880 р.), В. Бєднов „Православная церковь в Польше и Литве” (Екатеринослав, 1908 р.), Ф.Тітов „Русская православная церковь в польско-литовском государстве в ХVII – ХVIII вв.” (Київ, 1905 р.), „Западная Русь в борьбе за веру и народность во второй половине ХVII в. и в ХVIII в.” (Київ, 1905 р.). У своїх дослідженнях історики сфокусували увагу лише на конфесійному питанні, оминаючи фактори впливу на нього політичних та ідеологічних чинників, які досить часто визначали політику церковних органів або ж взагалі обмежувалися поверхневою характеристикою. Крім того, праці М.Бантиш-Каменського, В.Антоновича, І.Чистовича, Ф.Тітова є фактично збірками архівних матеріалів (переважно архіву Святого Синоду та Архіву іноземної колегії), систематизованих хронологічно і тематично. Погляди дослідників щодо значення та мети проведення Росією проправославної політики обмежені проросійським ракурсом, у якому і представлено авторами конфесійне питання. Загалом історики вбачають у клопотаннях Москви за православну церкву в Речі Посполитій неабияке уболівання за долю православ’я і прагнення відстояти її права та вольності.
Щоб помітити невідповідність між пропонованою дослідниками думкою і реаліями, достатньо взяти до уваги як загалом характерну для зовнішньої політики держав пізнього середньовіччя та раннього нового часу тенденцію до тісного поєднання релігійного питання з політичними, так і попередні випадки використання Росією конфесійного чинника у міждержавних відносинах. Тому дослідження даного питання виглядає неповним. Залишається нез’ясованим: а) наскільки українське конфесійне питання було політичним засобом Росії на міжнародній арені даного періоду; б) яку роль воно виконувало чи мало виконати в геополітиці імперії; в) який вплив мала продисидентська політика (дисидентами в Речі Посполитій називали усіх осіб, які не сповідували католицької віри, передусім православних і протестантів – В.Ш.) на становище православної церкви Правобережної України. Для відповіді на перші два питання бачимо доцільним розглянути продисидентську політику у контексті міжнародного становища Росії першої чверті XVIII ст., її зовнішньополітичних інтересів, можливих шляхів їх реалізації та міжконфесійної ситуації на Правобережній Україні.
Підписання “Вічного миру” 1686 р. символізувало завершення періоду російсько-польських воєн другої половини XVII ст., після якого Москва зосереджує зусилля на боротьбі за вихід до Чорного моря. Зміна зовнішньополітичних напрямів вплинула на актуальність “польського питання”, питома вага якого в планах російської іноземної колегії зменшується. При цьому послаблюється і продисидентська політика Москви. Проте конфесійне питання у дипломатичних відносинах Москви і Варшави кінця XVII ст. продовжувало займати хоча другорядне, але постійне місце. З 1686 р. російська дипломатія обмежувалася періодичними поданнями польським міністрам вимог (сформульованих на підставі скарг православних Правобережної України) стосовно порушення ІХ статті “Вічного миру”. Загалом вимоги зводилися до наступного: повністю припинити переслідування й утиски православних; відновити право вільно сповідувати православну віру. Вимоги Росії базувалися на умовах “Вічного миру”, який не був ратифікований польським сеймом, і тому сприймалися Варшавою як втручання Москви у її внутрішні справи і категорично відкидалися4.
При збільшенні питомої ваги “польського питання”, активізації зовнішньополітичної діяльності Петра І виникають умови для зміни позиції царя і щодо конфесійного питання. Очевидно, що у період 1700-1721 рр., насичений воєнно-політичними подіями Північної війни, ускладнений участю у ній обох зацікавлених дисидентським питанням сторін - Росії і Речі Посполитої, виникають умови, які могли вплинути на рівень актуальності конфесійного питання. Зважаючи на глобальність планів царя, так чи інакше конфесійне питання потрапляло в залежність від політико-стратегічних умов.
Перед Московською державою на той час стояли три головні завдання: вихід до Балтійського моря, оволодіння причорноморським узбережжям та вирішення спірних територіальних питань із Річчю Посполитою. Петро І віддав пріоритет боротьбі за морське узбережжя, відкладаючи давню суперечку за українські землі до більш сприятливих часів та умов. Однак, при цьому він відводив для Польщі роль плацдарму для просування Москви на Захід у пошуках свого місця в тогочасній політичній системі Європи. Тобто "польське питання" розглядалося як етапне, допоміжне на шляху до вирішення питань першочергового значення. Названі фактори визначили московську політику щодо Речі Посполитої першої чверті XVIII cт. – утримувати її в період Північної війни в статусі нейтральної держави, а з 1704 р. - у ролі союзника5. Така стратегія спонукала Петра І до встановлення дружніх відносин із Варшавою. За таких умов, зважаючи на характерний для Речі Посполитої релігійний фанатизм, стало очевидним, що активізація українського конфесійного питання може загострити двосторонні відносини, отже суперечить на даному етапі стратегії Москви. З іншого боку, надходження до московських властей скарг із Правобережної України на переслідування православної віри нагадувало про зобов’язання щодо захисту православної церкви в Речі Посполитій, прийняте Московською державою у 1686 р. Наскільки Москва могла дозволити собі активно проводити невигідну для неї на даному етапі продисидентську політику і наскільки були реальні можливості вирішення конфесійного питання в умовах Північної війни?
На кінець XVII – початку XVIII ст. воєнно-політична ситуація в Центрально-Східній Європі склалася на користь Росії. Це надавало російській дипломатії реальних можливостей впливати на польський двір. Так, зокрема, у 1696 році у відповідальний момент гострої боротьби за польський престол між французьким принцом Людовіком де-Конті, якого підтримував французький король Людовік XIV, та саксонським курфюрстом Фрідріхом Августом, за яким стояли Відень і Москва, Петро І через свого посла в Речі Посполитій вручив представникам польської партії, яка підтримувала французького принца, царську ноту, в якій погрожував не допустити обрання королем Польщі кандидата Франції. Допомігши Фрідріху Августу отримати польську корону, цар сподівався залучити його до своїх союзників у майбутній Північній кампанії6. Таким чином, використавши політичні обставини, московська сторона досягла поставленої мети - визначила результат виборів у сусідній державі на свою користь.
Необхідно зазначити, що періоди між смертю польських королів та обранням їх наступників були найбільш зручними для скасування існуючих і прийняття нових законів, у тому числі й щодо церкви. Беручи до уваги задеклароване прагнення російської сторони позитивно впливати на становище православної віри на Правобережній Україні та безрезультативність попередніх дипломатичних спроб у цьому напрямку, логічним було б чекати активності Москви за сприятливих умов, що склалися в Речі Посполитій у період безкоролів’я. До того ж, належність Фрідріха Августа до лютеранської церкви, хоча він і був змушений для отримання польської корони прийняти католицьку віру7, та активна участь Москви в обранні його на престол давали підстави сподіватися на поліпшення становища православних.