Смекни!
smekni.com

Гетьманщина в період Руїни (стр. 1 из 2)

Реферат на тему

Гетьманщина в період Руїни


Іван Виговський

За гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня і що до чисельносте, й бойової готовосте, й воєнної експансії. Але як тільки не стало великого організатора й полководця, військова організація відразу почала розстроюватися.

Виговський мав фахове знання військових справ. Поки ще перейшов до повстання, служив у польському квартяному війську й дослужився там ступня поручника. Пізніше повнив якісь функції у козацькому реєстровому війську, в канівськім полку; брав участь, у бою над Жовтими Водами й дістався до татарської неволі, але Хмельницький викупив його і притягнув до української державної служби. При боці старого гетьмана Виговський мав змогу пізнати якнайкраще всі державні справи й увійти в потреби й завдання війська. Він докладно здавав справу, що молода козацька держава має ще слабі й нерозвинені основи; навіть під сильною рукою Богдана прокидалася тут і там анархія і треба було великих зусиль, щоб у свіжо зорганізованому війську утримати лад і порядок. Виговський розумів, яке значіння має авторитет влади і всіма силами старався цей авторитет підтримувати і в громадянстві й у війську.

При організації війська Виговський підносив передусім завсіди потребу суворої дисципліни. Приймаючи гетьманський уряд, він зазначив із притиском:

· Ця булава буде доброму на ласку, поганцеві на кару; нікому в війську підлещуватися не буду; військо запорозьке не може не знати страху«. Змагав він до того, щоб установити точний реєстр козацького війська й виключити з військових рядів гультяїв і неправдивих козаків. У війську бажав мати заможних козаків, а то й шляхту, щоб добути противагу проти черні.

Дуже гостро виступав проти всякої самоволі. Коли полтавський полковник Мартин Пушкар, визначний і заслужений воїн, став на чолі невдоволених »дейнек«, Виговський не завагався вислати на нього реєстрових полків і в потопі крови загасив бунт: у бою під Полтавою 11 червня 1658 р. знищено 15000 пушкарівців. Але у своїй соціальній політиці Виговський не вмів знайти тієї міри й того такту, яким відзначався Хмельницький; це зготовило скорий кінець його гетьманству.

Реєстрове військо у своїй масі не піддавалося гетьманській кермі, тим то Виговський залюбки користувався найманими військовими відділами. Під його прапорами служили серби, волохи, німці, а то й поляки. Вони жили «а гетьманському утриманні, мали своїх окремих полковників і іншу старшину й були залежні тільки від гетьмана. Вони творили часом гетьманську гвардію, то знову їх висилали на небезпечні позиції, де гетьман не дуже міг покладатися на звичайні козацькі війська. Виговський намагався з цих найманих частин утворити постійні військові сили України; у гадяцькій умові 1658 р. воїн перевів постанову, що військо Великого Руського Князівства буде складатися з 30000 козаків і 10000 найманого війська.

Що Виговський дбав про піднесення рівня війська, про те свідчить його договір із Швецією 1657 р. В договорі він застеріг собі, що український уряд має право затягати собі у шведських провінціях військо й офіцерів, спроваджувати ремісників І механіків та купувати зброю й амуніцію. Для лекшої комунікації Україна мала дістати границю з Пруссію на Березині.

Переговори Виговського зі Швецією й Польщею мали за головну мету одне — зірвати зв’язки з Московщиною. У святочному маніфесті до європейських держав він виказав причини війни з Москвою й почав воєнні кроки в серпні 1658 р. Частину війська, 20000 чолові, він, під проводом Данила Виговського, вислав на Київ, щоб прогнати звідтіль московську залогу; знову київський полковник Павло Яненко-Хмельницький мав рівночасно вдарити на москалів із міста. Але цей план не вдався. Передня козацька сторожа необережно зрушила московську залогу. Поки козаки вспіли висипати шанці, москалі вже виступили на них і відперли їх від Києва 3 вересня 1658 р.

Сам Виговський вибрався на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що зі свіжим військом увійшов у границі України і став під Лохвицею. Під охороною Москви повстали проти Виговського невдоволені елементи й обрали собі за гетьмана Івана Безпалого.

Війська Виговського почали з ними боротьбу, але поки що безуспішно. З початком 1659 р. прийшло нове царське військо під воєводою Трубецьким і почало облягати Конотоп. Ніженський полковник Григорій Гуляницький завзято боронив міста, витримавши облогу цілих 70 днів (від 29 квітня до 7 липня 1659 р.). Рятувати Конотоп прийшов сам Виговський, ударив несподівано на московське військо і примусив його відступити від міста.

Але незабаром полки впорядкувалися наново й напали на Виговського над річкою Соснівкою. Прийшло до завзятого бою. Московська кіннота змірилася тут із українською піхотою. Москалі нагально кинулися до атаки, але попали під обстріл козаків, що поперекопували дорогу шанцями. Московська кіннота пішла в розтіч, але на інших місцях наскочила знову на козацькі застави над річкою, яку козаки загатили. Решту доконали татари. День 8 липня 1659 р. кінчився страшною поразкою московського війська. На місці полягло кілька, чи кільканадцять тисяч, решта пішла в полон, навіть воєводи Пожарський і Львов. На Московщину пішов сполох, що козаки підуть аж на царську столицю.

Але Виговський не зміг використати цієї світлої перемоги: народне повстання присилувало його уступити з гетьманства.

Початки Руїни

Коли Виговський зрікся булави, внутрішня криза на Україні ще поширилася. Козацька держава почала ділитися на дві частини, правобічну й лівобічну; з великими труднощами доводилося утримувати єдність. А до того ще Московщина й Польща підсилювали боротьбу козацьких партій, змагаючи до поділу України. У тих відносинах й козацьке військо занепадає.

Молодий Юрій Хмельницький, за першого свого гетьманування (1659—1663. р.) не зміг проявити ні організаційного хисту, ні взагалі ніякого іншого таланту. Коли він мав які успіхи, то тільки тому, що: »тая слава була, що Хмельницький гетьманом«, — а то ще мав добрих співробітників, генеральних старшин і полковників, таких, як Носач, Лісницький, Дорошенко, Лизогуб, Одинець, що жили ще традиціями Богдана.

Становище гетьмана підупало незвичайно через невдачу переяславського договору 1659 р. гетьман не мав права йти в похід без дозволу царя, не міг звільняти з уряду, чи назначати полковників, карати на горло бунтівників і под. Юрій Хмельницький сам не був військової вдачі, в походах його виручали полковники.

В 1660 р. цар почав війну з Польщею і вислав воєводу Шереметьєва у напрямку на Волинь. З москалями пішов переяславський полковник Цицюра з 20000 козаків. Юрій Хмельницький з правобічними полками обсадив південну границю, щоб не пустити татар на поміч полякам. Але татари таки перейшли, й тоді Юрій, рушив за ними на підмогу Шереметьєву, якого під Чудновом облягли поляки. Але польське військо заступило йому дорогу під Слободищем і примусило до бою 7 жовтня 1660 р. Хоч боротьба не дала переваги ні одній, ні другій стороні, Ю. Хмельницький вже не мав сили й охоти до війни, склав із поляками мир, зобов’язуючись виступити проти Московщини.

Але лівобічні полки не хотіли йти в союз із Польщею й почалася домашня війна. Юрій Хмельницький під Каневом 25 липня 1661 р. потерпів значну поразку, але у другій битві, під Бужином, 13 серпня, разом із татарами, так погромив Москву, що на полі залишилося 10.000 трупів; артилерія, табір, прапори дісталися в його руки. Але ж татари почали грабувати й козацькі землі й вивели у Крим велику силу бранців. Юрій Хмельницький утратив усякий авторитет і зрікся булави 1663 р.

Ще меншу повагу в державі й у війську мав Павло Тетеря (1663-1665. р.), наступник Ю. Хмельницького на Правобережжі.

Хоч змолоду був козаком і потім переяславським полковником, то військовими справами займався мало; ні в чому не підняв козацького війська. Не вмів він втихомирити і громадянської війни, а ще заохотив Яна Казимира виправитися на Лівобережжя, влітку 1663 р. Але лівобічні козаки, при допомозі Москви, боронилися завзято і король не міг добути більших міст таких, як Переяслав, Ніжин, Батурин і ін. У цьому поході поляки ув’язнили старого полковника Івана Богуна, підозріваючи його у зраді, й розстріляли його під Новгородом Сіверським 27 лютого 1664 р.

Коли польське військо з невдалого походу верталося в Польщу, на Правобережжі вибухнуло повстання, особливо в полудневих полках. Перед у всьому вів запорозький кошовий Сірко, а при ньому різні ватажки, як Іван Сербин, Василь Дрозд, Остап Гоголь, Семен Височан, галицький повстанець із 1648 р. і інші. »Що козак, то був полковник, що сотник, то гетьман«. Поляки намагалися придушити цей рух, але народні ватажки боронилися завзято. Найбільш уславилося містечко Ставище, що витримало тримісячну польську облогу. Серед підозрюваних в організації повстання був також Іван Виговський; з наказу військового суду його розстріляли під Ольхівцем 16 березня 1664 р. Тетеря втратив тоді всякий вплив і остаточно зрікся гетьманства 1665 р.

Петро Дорошенко

До нової організації держави і водночас, переформування козацького війська забрався Петро Дорошенко (1665-1676 р.). Був він онуком гетьмана Михайла Дорошенка, з гордістю згадував свого лицарського предка і чванився своїм козацьким родом. Військову кар’єру починав у Чигирині, при боці Богдана Хмельницького, як гарматній писар, тут добув собі широкий політичний світогляд і глибоке зрозуміння державних справ України. З повним усвідомленням зазначав він усе, що український народ творить одну цілість на цілій території, від Перемишля і Ярослава по Сівськ та Путивль, що колись на цих землях була одна держава, та що ввесь народ повинен змагати до об’єднання під одною владою. В першу міру старався він злучити разом роз’єднану Придніпрянщину, тим то гостро виступав і проти московського »хлопа« Брюховецького і проти польського ставленика Ханенка і проти »покутного гетьманчика« Многогрішного. Не завагався він прийняти протекторат Туреччини, щоб найти опору проти інших сусідів, що хотіли Україну поділити між себе.