Тема
Гетьманська республіка - як нова форма державності
Зміст
Вступ
1. Україна - самостійна держава
2. Початок Гетьманату
Висновок
Література
Вступ
Під час української революції й боротьби за державність 1917 – 1920 рр. і під їх безпосереднім впливом відбулося відродження національного за змістом організованого українського консерватизму. Це відродження відбулося у державно-політичній (Українська Держава П.Скоропадського) і в ідеологічній площині (роботи В.Липинського).
Проти політики Центральної Ради були налаштовані всі верстви українського суспільства навесні 1918 року. У Києві був скликаний хліборобський конгрес,учасники якого вимагали встановлення в Україні гетьманату. Отож 29 квітня 1918 року гетьманом нового державного утворення був проголошений нащадок давнього гетьманського роду, авторитетний воєначальник, колишній царський генерал П. Скоропадський.
У період Гетьмаенату (квітень-грудень 1918р.) вища державна влада зосереджувалася в руках гетьмана П. Скоропадського.
1.Україна - самостійна держава
В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.
Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.
Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.
2.Початок Гетьманату
29 квітня 1918 р. У Києві зібрався Хліборобський Конгрес з понад 8 тисяч учасників від 8-ми українських губерній. В промовах вони рішуче висловлювали незадоволення політикою Центральної Ради з притаманними їй соціалістичними експериментами і вимагали поновлення приватної власності на землю та утворення міцної влади. Із домовленістю з німецькою окупаційною владою, розчарованою неефктивністю заходів Центральної Ради, про дотримання нею нейтралітету здійснити державний переворот виявилося неважко. Так було розпочато новий етап розвою української державності –доба гетьманату, що тривала понад семи місяців.
На відміну від Центральної Ради, яка спиралася на демократичне право самовизначення народу як засіб легітимізації влади, гетьманський режим дійсно надавав великої ваги історичній традиції. Уособленням цієї традиції стала фігура самого гетьмана. Павло Скоропадський (1873 - 1945) походив зі знаного козацького роду, який дав Україні багато високих козацьких старшин і гетьмана Івана Скоропадського (1646-1722), що обіймав гетьманство після полтавської трагедії. Успішний військовий, колишній флігель-ад’ютант Миколи ІІ та кавалер ордена Святого Георгія, Павло Скоропадський доволі негативно поставився до революції та до соціалістичних ідей українських революційних партій, проте як досвідчений офіцер, що опікувався боєздатністю ввіреного йому корпусу, виявився дуже корисним новій влади. Він став творцем Першого українського корпусу, був обраний почесним військовим отаманом Вільного козацтва і здобув значну популярність розробкою концепції організації української армії. Проте незгода із загальним курсом Центральної Ради дозволила П.Скоропадському знайти однодумців для поширення власної ідеї побудови державної влади в Україні.
Характер державної системи, до якої прямував гетьман, тяжко визначити однозначно. Її характер мав визначатися українською історичною традицією – йшлося про відтворення системи гетьманської влади минулих століть. Зміст основних документів, виданих у зв’язку іх встановленням гетьманського режиму (тобто грамоти “До всього українського народу” і Законів про тимчасовий державний устрій України) є суперечливим щодо устрою: гетьман тимчасово перебирає на себе “усю повноту влади” і підпорядковує собі усі гілки влади, проте в майбутньому не виключеним є створення представницького органу. Щодо самого Павла Скоропадського, то, на думку Я. Пеленського, його концепція державного устрою може бути визначена як бюрократично-військова диктатура. Після захоплення влади Скоропадський неодноразово стверджував, що він бажав би правити у спосіб, що відповідає “ідеї диктатора”, оскільки “не мав парламенту або іншої аналогічної установи”; як він зауважував у “Споминах” - документі, що найбільш повно розкриває політичні погляди і сподівання автора- “Страна, по-моему, может быть спасена только диктаторской властью, только волей одного человека можно возвратить нам порядок, разрешить аграрный вопрос и провести те демократические реформы, которые так необходимы стране». Попри поширеність уявлень про гетьманське державне утворення як про державу за проектом монархічну, у “Споминах” П.Скоропадського немає згадки про монархічні наміри роду Скоропадських або про наміри гетьмана встановити в Україні гетьманську монархію. Знання цього факту дозволяє слідом за Я.Пеленським охарактеризувати устрій Української держави за урядування Скоропадського як виборний гетьманат з диктаторськими повноваженнями правителя.
Носіями помірковано-консервативної ідеології були сформовані і владні інституції нової держави. Оточення новообраного гетьмана складалося із чиновників, військових і громадських діячів, пов’язаних з державними інституціями дореволюційної Російської імперії та носіїв загальноросійської лояльності. Українські соціалістичні партії відмовилися брати участь у будуванні гетьманської держави, вважаючи її пріоритети неприйнятними і не будучи готові стати вище партійних переконань заради державної стабільності. Сучасники подій поспішили охрестити новосформовану Раду Міністрів “неукраїнською” (за зауваженням Н.Полонської-Василенко, значною мірою через те, що окрім Д.Дорошенка, до неї не увійшов жодний соціаліст).
Кроки гетьманської влади засвідчили орієнтацію на послідовне втілення консервативних ідеалів у життя. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення її, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного законопроекту передбачалося наділити частину селян (“справжніх хліборобів”, які повинні були стати опорою влади) землею з державних фондів та викупленою у приватних власників. Такій поміркованій аграрній програмі у дусі земельної реформи Столипіна, проте, не судилося реалізуватися, а тим більше знайти співчуття селянства Останнє зіткнулося в першу чергу із карними експедиціями, здійснюваними за допомогою німецьких і австрійських військ на прохання поміщиків, які прагнули відшкодування селянством заподіяної їхнім господарствам шкоди.
У галузі промисловості також провадилася політика в інтересах власників: запроваджувалася денаціоналізація, обмежувалася діяльність профспілок, заборонялися страйки. Встановлення тривалості робочого дня і розмірів заробітної платні покладалося на власників підприємств.
Політика у військовій галузі була спрямована на розбудову збройних сил держави. Передбачалося переформування військових частин, створених за часів УНР, збільшення їхньої кількості, формування українського військово-морського флоту. Окремий проект передбачав відновлення українського козацтва та ополчення на випадок військових дій.
Усвідомлення виключної значущості ефективного адміністративного апарату та вправної роботи усієї державної інфраструктури спричинило значну увагу до сфер, ігнорованих Центральною радою: формуванню бюрократичного апарату, впорядкуванню судочинства, банківської справи, залізничного руху.
Значних успіхів Гетьманат досяг і у сфері міжнародних відносин: були встановлені дипломатичні контакти з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Польщею, скандинавськими країнами, Кримом, а з осені 1918 р. Англією та Францією. Окремої уваги заслуговує питання стосунків Української Держави з Центральними державами (особливо Німеччиною і Австро-Угорщиною). Від мемуарів унерівських емігрантів до історіографії потрапив міф про те, що П.Скоропадський був беззастережним прихильником пронімецької політики, а сам його уряд – це маріонеткове утворення німецьких урядових і військових кіл; при цьому досить часто забувають, що німці були запрошені на українську територію не гетьманом, а урядом Української Центральної Ради у лютому 1918 р.). Як засвідчують Спомини П.Скоропадського, він вважав альянс з Німеччиною, особливо до падіння кайзерівського Рейху, тимчасовим заходом для збереження Української Держави під наступом більшовицької Росії. Водночас гетьман був політично зорієнтованим не на Центральні держави, а на Антанту і не вірив у військову перемогу Німеччини. П.Скоропадський сподівався, що його професійний уряд матиме більше шансів по-діловому співпрацювати з німецькими і австрійськими колами і дозволить захистити українське населення від зловживань окупації. Такі сподівання виявилися марними –гетьман мусив зіткнутися з вкрай негативною реакцією значної частини населення, особливо селянства, на дії окупаційних військ.