На Заході радників Комінтерну розглядали як "червону аристократію", як армію "світової революції", що прагнула встановити в Іспанії "сталінський режим", як агентуру НКВС, яка контролювала кожен крок "напівграмотної іспанської компартії", що перетворилася у слухняне знаряддя радянської зовнішньої політики. Багато посланців Комінтерну не знали і не хотіли знати іспанської дійсності, їх традицій, звичаїв, недостатньо орієнтувалися у співвідношенні політичних сил, автоматично переносили власний досвід на іспанський грунт, часто підміняли КПІ, місцеві парторганізації, діяли автономно і самостійно приймали рішення. Мало що змінилося з прибуттям в Іспанію у 1937 р. Пальміро Тольятті (Ерколі). Правда, більшість радників була відкликана, але Тольятті був введений до політбюро ЦК КПІ і отримав надзвичайні повноваження [9, с. 20-21].
Вплив, роль та чисельність КПІ зростала. Так, якщо у 1931 р. вона нараховувала 810 чол., то у 1937 р. - вже 380 тис. Це відбулося передовсім тому, що іспанська компартія залишалася єдиною партією порядку і дисципліни на фоні неконтрольованих дій анархістів та інших військових з'єднань республіки. Це привертало на ЇЇ бік чимало симпатиків: через страх, кар'єрні амбіції, через переконання, що лише компартія здатна виграти війну з франкізмом. Але найголовнішим чинником росту впливу КПІ у республіканській зоні ставала радянська військова допомога. Уряд республіки фактично цілковито залежав від поставок військової техніки, матеріалів з СРСР, а, отже, повністю ним контролювався через радянських спеціалістів, радників та комінтернівців.
Сам Сталін не уникнув спокуси безпосереднього керівництва урядами іспанської республіки. Уряд Л. Кабальєро був створений відповідно до прямої інструкції кремлівського вождя "з республіканців за участю соціалістів і двох комуністів, а також представників каталонців і басків". Так само сталій санкціонував навесні 1937 р. заміну Л. Кабальєро, що виявився надто самостійним, Х. Негріном, теж соціалістом, але абсолютно покірним волі Москви. Уряд Х. Негріна розглядався Сталіним як продовження радянського уряду. Урядові "друзів", як називався кабінет Негріна у постановах Політбюро ЦК ВКГТБ, віддавалися накази щодо прийняття законів про націоналізацію у промисловості, у сфері аграрних перетворень, методів ведення пропаганди на території, зайнятій "білими" тощо. Дивує не перелік, а тональність постанов: "рішуче вигнати", "вжити остаточних заходів", "вказати", "звернути увагу". Складається враження, що йшлося не про уряд суверенної держави, а якийсь заштатний обком партії чи наркомат, який має виконувати спущені зверху директиви [7, с. 90-93].
Можна, не сумніваючись, сказати, що, починаючи з середини 1937 р. і до завершення війни, страхіття "совєтизації" Іспанії, про яке так часто говорила франкістська пропаганда, матеріалізувалося повною мірою.
Після перебирання Х. Негріном функцій голови республіканського уряду втручання Сталіна в іспанські справи стало переходити будь-які межі. Розгорнувши запеклу боротьбу проти своїх внутрішніх опонентів і зробивши винними в усьому троцькістів, він переніс її на міжнародну арену, передовсім в Іспанію, де склалась для цього унікальна ситуація. Адже у народний фронт входила ліворадикальна партія - Поум, яка сповідувала деякі погляди Л. Троцького і критикувала теоретичні і політичні погляди Сталіна.
Серед радянських військових, технічних та інших спеціалістів, направлених в Іспанію, була група працівників наркомату внутрішніх справ СРСР на чолі з чекістом І.О. Орловим. Ще у липні 1936 р., задовго до появи в Іспанії О.Орлова, Комінтерн поставив перед іспанськими комуністами завдання: "...незалежно ні від чого добитися остаточного розгрому троцькістів шляхом зображення їх в очах мас як фашистської секретної служби, яка хоче розколоти народний фронт і яка проводить наклепницьку кампанію проти Радянського Союзу, як секретну службу, що активно допомагає фашизмові в Іспанії О. Орлов та його команда допомогли республіканцям створити власну службу безпеки (СІМ). В республіканській зоні з'явилися спеціальні в'язниці, підконтрольні СІМ та НКВС. Виконуючи вказівки Сталіна, Комінтерну і КПІ, іспанські і радянські агенти безпеки стали вбивати, викрадати і кидати людей у тюрми. Скориставшись виступом навесні 1937 р. анархістів та поумістів у Барселоні проти репресивних дій уряду народного фронту, що фактично означало розв'язання громадянської війни у середині 1 республіканського табору, радянські та іспанські майстри "заплічних справ" почали І методично за радянським сценарієм розправлятися з повсталими поумістами і анархістами і та іншими незалежними іспанцями. Лідер ПОУМ О.Нін помер у спецтюрмі від тортурів. Безслідно зникли тисячі його однодумців [2, с. 294-300].
"Сталінського меча" не уникли сотні інтербригадівців. Для широкого читацького загалу на пострадянських теренах інтербригади в Іспанії є винятково добровільною справою багатьох людей світу, виявом їх високого духу, солідарності та підтримки демократії в ході іспанської громадянської війни. Безперечно, чимало іноземців направлялись в Іспанію доброхіть, за покликом серця. Проте, ідея інтербригад не є новою, а старою, але призабутою. Варто згадати інтернаціональні легіони червоної армії в роки російської громадянської війни, які складалися з угорців, французів, поляків, словаків, чехів тощо. Ідея іспанських інтербригад належить морісу терезу - генсеку фкп, а втілення у життя - Комінтерну за вказівкою Сталіна. З їх допомогою Сталін хотів з самого початку контролювати іспанські події, оскільки СРСР приєднався на перших порах до "політики невтручання" щодо іспанського конфлікту, яку запропонували західні держави [10, с. 1013]. 26 липня 1936 р. у Празі відбулося засідання виконкому Комінтерну, на якому було прийнято рішення про виділення 1 млрд. доларів для формування добровільних бригад на допомогу іспанській республіці [6, с. 32].
Головне вербувальне бюро знаходилось у Парижі, яке очолював Йосип Броз Тіто, майбутній югославський "Сталін". Він організував "підпільну залізницю", використовуючи фальшиві паспорти, щоб посилати рекрутів до іспанського кордону, а звідти до головної бази бригад у Альбасете в горах Ла-Манчі [13, с. 27]. В Європі часів "великої депресії"" було досить незайнятих людей для набору бригад - безробітних робітників, втікачів з фашистських держав, бунтівних інтелігентів. Кожен з цих людей перебував під пильною увагою спецслужб і агентів НКВС. У всіх центрах по набору були емісари НКВС, які вивчали біографії рекрутів, відсіювали неблагонадійних. Інтербригади не підпорядковувалися командуванню регулярної армії іспанської республіки, а політуправлінню Комінтерну на чолі з Андре Марті, каталонським моряком з Перпіньяка, який у 1919 р. очолював бунт на французькому флоті, що стояв в Одесі. Весь старший військово-політичний штат інтербригад складався з комуністичних вихованців. Головний військовий радник, полковник Кароль Сверчевський, він же Вальтер, був польським офіцером з радянської служби безпеки і професором військової академії у Москві. Генеральний інспектор Луїджі Лонго і головний комісар Джузеппе Ді Вітторіо були італійськими комуністами. Єдиним комісаром, який справді мав військовий талант, був Лазар Штерн, або ж генерал Клебер - австрійський єврей з Буковини, який як військовополонений перейшов в Росії до більшовиків [2, с. 298].
Інтербригадами скористалися для брутальної розправи з колишніми соціалістичними, анархістськими та поумістськими спільниками іспанських комуністів під час повстання у Барселоні в травні 1937 р. Інтербригадівці жили за жахливих умов під гнітом лютої дисципліни; за найменший відступ винного страчували. Андре Марті, ревно виконуючи наказ Комінтерну, вишукував троцькістів серед інтербригадівців. За його наказом було страчено 500 членів інтернаціональних бригад. Загалом кількість страчених у республіканській зоні своїх же республіканців за так звану троцькістську діяльність складає, за іспанськими даними, 80 тис. чол. [3, с. 22].
Загалом же, після поразки республіканців у березні 1939 р. влада Франко була поширена на всю територію країни. Єдиною політичною партією Іспанії стала Іспанська фаланга традиціоналістів. Франкісти оголосили недійсними всі законодавчі акти республіки. 25 березня та 7 вересня 1939 р. було видано накази про скасування аграрної реформи й повернення землі поміщикам. Автономні права Каталонії та Басконії було ліквідовано. Диктатура фактично закрила профспілки. Замість них було створено примусові т.з. «вертикальні профспілки». Страйки оголосили «злочином проти батьківщини». Основні закони, видані під час диктатури Франко, закріпили за ним величезні повноваження. Десятки тисяч республіканців було кинуто до концентраційних таборів. Біля 500 тис. іспанців після поразки республіки емігрували. Довгі роки фашистський режим визначав суспільно-політичний та економічний розвиток Іспанії [1, с. 321].
Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв’язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
іспанія війна негрін республіканець
1. Данилов С.Ю. Гражданская война в Испании 1936-1939 г. - М., 2004. - 352 с.
2. Камшуков А.А. Сталинские репрессии против участников испанской войны 1936-1939 гг // Тоталитаризм и антитоталитарные движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20-е-80-е годы XX века). В 2-х томах. Т.1. - Харьков, 1994. - С.294-300.
3. Кобо Хуан. Мифы и аналогии. Заметки о гражданской войне в Испании // ЛГ - 1992.- №5. - С. 20 - 26.
4. Листер Энрике. Наша война // Из истории национально-революционной войны испанского народа. 1936-1939 гг. -М, 1969. –С. 26 – 48.
5. Майский И.М. Испанские тетради. - М., 1962. – 202 с.
6. Медведенко А. Интербригады в Испании. Новый взгляд // Эхо планеты.- 1999.- №13. - С. 30 – 36.
7. Мещеряков M.T. СССР и гражданская война в Испании // Отечественная история. - 1993.- №3. - С. 83-94.
8. Мещеряков M.T. Судьба интербригад в Испании: по новым документам // Новая и новейшая история.-1993.- №5. - С.18-41.
9. Мещеряков М.Т. Коммунистическая партия Испании и Коминтерн // Новая и новейшая история.- 1991.- №5. - С. 17 – 23.
10. Норман Дейвіс. Європа. Історія. - К., 2000. – 1464 с.
11. Полянський П. Насилля у роки громадянської війни в Іспанії 1936 – 1939 рр.: витоки, жертви, уроки // Пам'ять століть. – 2004. - № 1. – С. 143 - 156.
12. Сагомонян А.А. Партизанская борьба в Испании в 1940-е годы. Новые архивные материалы // Новая и новейшая история.- 1996.- №1. - С.230-234.
13. Тоталитаризм в Европе XX века: Из истории идеологий, движений, режимов и их преодоления. - М., 1996. - С.155-156.