Смекни!
smekni.com

Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми (стр. 2 из 7)

У районі с. Військове, що розташоване на південь від Дніпропетровська, частинами 6 та 12-ї армій було здобуто ще один правобережний плацдарм. Брак засобів заважав протягом трьох днів переправити на захоплені плацдарми всю артилерію дивізій, а також частину корпусної, армійської та артилерії підсилення. У смузі 12-ї армії на плацдарм уже другої ночі повністю переправилися полки винищувально-протитанковий та легкої артилерії, а протягом третьої - майже вся артилерія 66-го стрілецького корпусу. Нині в тих місцях ще тисячі і тисячі не похованих останків наших воїнів.

2. Створення Букринського плацдарму

Втративши надію утримати Лівобережну Україну, гітлерівське командування зосередило основну увагу на зміцненні так званого „Східного валу” – стратегічного оборонного рубежу, наказ про термінове будівництво якого було віддано ще 11 серпня. При цьому найбільше значення надавалося Дніпру як нездоланній перешкоді для Червоної армії. У цілому в битві за Дніпро і Київ Червона Армія у вересні досягла значних успіхів. Центральний, Воронезький, Степовий і Південно-Західний фронти вийшли до Дніпра протягом 750 кілометрів від Лоєва до Запоріжжя.

Ставка, знаючи які надії покладає ворог на рубіж Дніпра, ще на початку вересня вказала на необхідність форсувати його раптово і захопити плацдарм на правому березі. Це мало своє пояснення - треба було випередити ворога. Але це пояснення аж ніяк не могло виправдати майже повну відсутність у наступаючих частин засобів переправи. Досить сказати, що 22 вересня на місці основного форсування ріки, на південь від Києва в районі Букринського вигину ріки, коли переправа була у розпалі, знаходилось всього 16 понтонів. Запізнювалися й артилерійські частини. На час форсування ріки в деяких з’єднаннях 40–50% артилерії відстало на 100 - 150 км. Як і раніше, неякісну підготовку та організацію управління військами змушені були компенсувати самовідданість та мужність бійців, їх військова виучка, винахідливість, ініціатива. Захоплення плацдарму планувалось військами 40-ї і 3-ї гвардійської танкової армії. В ніч на 22 вересня почалося форсування ріки в районі Букрина. Першими її форсували бійці штрафних батальйонів, а потім і останні війська. Ворог кинув проти передових загонів піхоту й танки.

Під страшним вогнем ворога на правий берег пливли наші воїни як хто зумів: тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети напхані соломою, і тонули, тонули тисячами. У журналах архіву Міністерства оборони колишнього СРСР є ряд лаконічних записів з прізвищами загиблих: „Тело утонуло в реке”. Такий запис стоїть навпроти тисяч прізвищ. Холодні води Дніпра стали могилою десятків тисяч воїнів.

З цього приводу візьмемо до уваги спогади колишнього командира штурмового батальйону капітана П. Бажина (40-армія), який долав Дніпро в районі с. Гребенів. Батальйон чисельністю 192 чол. загинув, з них потонуло 80 чоловік. Командирові батальйону присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно, хоча насправді він був тяжко поранений.

Наведений приклад показує, що у воді загинуло понад 40% особового складу батальйону. Якщо припустити, що таке співвідношення було характерним для всього плацдарму, то на етапі форсування Дніпра на Букринському вигині втрати перевищували 15 тис. чоловік.

Цей аналіз, проте, не може дати відображення реального стану справ під час форсування Дніпра. По-перше, підрахунки велися приблизно; по-друге втрати одного батальйону не можна переносити на всі втрати під час цих подій. Адже, форсування Дніпра в цих місцях було надзвичайно кровопролитним. Німці теж підготувалися належним чином до цього, наперед пристріляли свої кулемети і міномети та іншу зброю і нанесли нам великі втрати. Письменник Віктор Астафьєв - очевидець цього форсування Дніпра - писав, що коли в тилу радянських солдатів, із кулеметами спрямованими в їхні спини, зачаїлися загородзагони, німці відкрили по солдатам шалений вогонь із пристріляних кулеметів. „Найстрашнішими виявились кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емгешки зі стрічкою на п'ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, в якій кипіло місиво з людей. Старі і молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни - всі вони кричали одні і ті ж слова: „Мамо! Боженку! Боже!” і „Караул!”, „Допоможіть!”... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в'язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками здригалася від людських судорог, пінилася червоними борунами”. Так радянські полководці, особливо М. Ватутін, форсували Дніпро - ціною десятків тисяч воїнів, тіла яких ще довго плавали біля берега. Деякі з них прибивало аж до берегів Туреччини. В. Астафьев пише: „Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою - надто багато було вбито народу... А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити”

У ніч на 24 вересня на захоплені такою дорогою ціною шматочки землі розпочали переправи головні сили. Надвечір 24 вересня 253-я, 337-а і 38-а стрілецькі дивізії очистили від ворога Великий Букрин, Луківці і з'єднали свої фланги. Так був утворений Букринський плацдарм. Почалася кривава бійня, коли у воронках замість води стояла кров. Не покращив ситуацію і другий ешелон фронту, який М. Ватутін кинув у бій (27-а армія генерала С. Трофименка). На правому фланзі у районі с. Гребені (7 км до Ржищева за течією Дніпра) із такими ж значними втратами форсували ріку 237-а стрілецька та 42-а гвардійська дивізії. На лівому фланзі на південь від Григорівки захопили плацдарм у районі сіл Бучак, Студенець 30-а і 23-а, у районі Канева - 206-а, і 218-а стрілецькі дивізії 47-ї армії генерала П. Жмаченка.

Боротьбу наших військ на Букринському плацдармі можна розділити на два етапи. Перший тривав з 1 до 11 жовтня - це утри-мання і розширення плацдарму, і другий - з 12 жовтня до кінця жовтня, а фактично до початку листопада 1943 р., включаючи взят-тя нашими військами Києва 6 листопада. На першому етапі цієї грандіозної битви за Дніпро ворог перекинув у район Букринського плацдарму 11 дивізій, включаючи 6 танкових під командуванням одного з най-більш талановитих німецьких воєначаль-ників генерала Гота, який своїми танко-вими дивізіями, особливо есесівськими „Райх”, „Адольф Гітлер”, „Мертва голова” та іншими прорвав всі три пояси оборони радянських військ у битві на Курській Дузі, де як відомо радянські війська втратили безповоротно понад 6000 танків і САУ, біля 2000 літаків і понад 500 тис. солдатів, і офіцерів. Німецькі ж війська втратили 245 тис. вояків, 1200 танків і понад 900 літаків. Такі німецькі війська і під таким командуванням протистояли нашим воїнам під час битви за Дніпро, і зокрема, під час боїв на Букринському плацдармі. Ще раз нагадаємо, що колосальні втрати радянських військ їхнє командування поповню-вало з допомогою горезвісних польових військкоматів і серед цієї категорії попов-нення втрати були найбільшими, бо їх Ватутін і Конєв з дозволу Жукова кидали в бій першими і це здебільше необстріляна молодь, без необхідного озброєння і підготовки.

І хоча загальне співвідношення сил згодом було на нашу користь: 35 стрілецьких дивізій проти 19 гітлерівських, 908 танків проти 422, 2960 гармат і мінометів проти 2229, 733 літаки проти 455, перший час через відставання саперних підрозділів, що уповільнило темпи зосередження важкої техніки, на плацдармі станом на 26 вересня знаходилося сім 76-мм гармат, 29 12-мм мінометів, 31 легкий танк і лише один Т-34 лейтенанта Ю. Сагайдачного. Звідси і колосальні втрати. Були вони великими і протягом всього жовтня, особливо 12 - 15 і 21 - 28-го. Противнику вдалося міцно затиснути наші війська в Букринському вигині, цьому сприяли також згадані складні географічні умови місцевості. Про кровопролитний характер боїв свідчить хоча б такий факт: на островах Козачий і Ольжинський від батальйону 342-го стрілецького полку 136-ї дивізії 38-ї армії залишилося всього п'ять воїнів із більш ніж 800. Усього за період з 22 вересня до кінця жовтня 1943 р., коли було прийнято рішення Ставки приступити до підготовки нової операції щодо наступу на Київ з Лютізького плацдарму, загинуло близько 240 тис. радянських воїнів, у тому числі й понад 7,5 тис. киян та жителів Київської області із загальної кількості 11157 загиблих у 1943 році, мобілізованих польовими віиськоматами. Причому - це дані не повні, оскільки і по сьогоднішній день місцеві жителі в районі цього колишнього плацдарму, особливо весною, знаходять десятки і сотні останків наших воїнів. Їх світла пам'ять постає перед сучасниками виключно у героїчному світлі на противагу вищого командування, яке безжально, через свою некомпетентність, жорстокість даремно втрачало тисячі й тисячі солдатів і молодших офіцерів. Особливо таке безжальне ставлення до людського життя було характерним для М. Ватутіна. За свідчен-нями очевидців, дослідженням істориків, робітників спецслужб та інших „Безтурботність М. Ватутіна була достатньо відома. У боях він не рахувався з числом понесених втрат, намагався не розгромити супротивника, а захопити якнайбільше території. І це не наша „архіоригінальна” думка - так вважав Головнокомандуючий Червоною Армією Сталін. Звичайно, тепер складно судити про даремні і не даремні втрати, принесені на вівтар Перемоги. Проте те, що Дніпро при його форсуванні Ватутіним був повен крові радянських солдатів, - це факт”