Озброєння Візантії (стр. 1 из 5)

Міністерство освіти та науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Історичний факультет

Кафедра історії середніх віків та візантиністики

ОЗБРОЄННЯ ВІЗАНТІЇ

Львів - 2010


Завойовницька політика династії

Говорячи про політику «відвоювань» династії Комнінів варто було б зазначити, що самих її представників багато хто з дослідників називає справжніми воїнами. Зокрема Діль порівнює Комнінів з представниками великого феодального роду Капетінгів у Франції[1] . І робить це не даремно, тому що й справді Комніни походили з великої аристократичної і військової сім’ї[2] . Засновник цієї династії Олексій І (1081-1118) був хорошим правителем, чудовим адміністратором і дипломатом, талановитим полководцем. Саме він краще за інших відчував неминучість військових реформ в імперії.

Із його приходом до влади у 1081 році на Балканах розпочинаються активні заворушення. Багато народностей болгари, серби прагнуть звільнитися від візантійського ярма. Єресь богомолів, яка тут швидко поширюється, призводить до повстання у Фракії (1084). А вже в 1086 та 1088 роках візантійське військо терпить нищівні поразки від печенігів та куманів[3] (половців). В цей час становище Константинополя було вкрай важким і потрібно було терміново шукати десь допомоги.

На сьогоднішній день широкого значення набула дискусія навколо листа-послання графу Роберту Фландрському про допомогу[4] . У перекладі на українську воно звучало приблизно так: “Поспішайте зі всім народом вашим, прикладіть всі сили на те, щоб такі скарби не потрапили в руки турків і печенігів… Дійте поки маєте час, щоби християнське царство і, що найважливіше, Гріб Господній не були для вас втрачені і щоби ви отримали не засудження, а нагороду на небесах. Амінь!”[5] Дехто з дослідників вважає, що це фальсифікат, і просто заклик західноєвропейських правителів до хрестового походу. Та все ж більшість дослідників схиляється до думки про візантійське походження листа[6] .

В працях А. Васильєва протистояння між герцогом Апулії Робертом Гвіскардом та Олексієм І постає під назвою «норманська війна»[7] . Саме цей герцог закінчивши завоювання південно-італійських колишніх візантійських територій, хотів разом із свої сином під час І Хрестового походу нанести удар в саме серце Візантії, та для нападу на Константинополь сили були надто слабкими. Для початку було здійснено похід на прибереже місто Іллірії – Дірахій (тепер Дурацо)[8] . Відчувши загрозу Олексій попросив допомоги у німецького короля Генріха ІV, який через своє важке державне становище відмовив у допомозі. Та все ж Візантії вдалося заручитися підтримкою Венеції.

Надана підтримка венеційським флотом та епідемія серед ворогів допомогла візантійцям у 1085 році перемогти. За свою допомогу Венеція отримала значні торгівельні привілеї в Середземному морі. Починаючи з цього періоду, венеційське купецтво почало завойовувати візантійські ринки, зменшуючи надходження до скарбниці імператорів.

Окрім проблем в Середземному та Адріатичному морях, з часів поразки при Манцикерті (1071) імперія перебувала під постійною загрозою з боку турків-сельджуків. Підкоривши значну частину міст західного узбережжя Малої Азії та островів Егейського моря за допомогою новоствореного флоту, емір Чаха задумав нанести удар по Константинополю з моря. Тут Олексій І вдався до звичної тактики «настроїти одних варварів проти інших», і запросивши половецьких ханів до себе і влаштувавши їм пишний бенкет імператору вдалося переконати половців надати Візантії допомогу. 29 квітня 1091 року поблизу міста Еноса відбулася кровопролитна битва, що закінчилася перемогою Візантії, яка на цей час виснажена безперервними війнами почала потроху виходити з кризи.

Не меншу вигоду отримав Олексій І Комнін з І Хрестового походу. Виступивши з ініціативою цього походу імператор прагнув залучити всі сили християнських держав для боротьби з «невірними». Захоплення Нікеї хрестоносцями (1097) дозволило йому відвоювати важливу частину побережжя Анатолії, Смірну, Ефес і т.д. І хоча імператор досить швидко «посварився» з хрестоносцями, він вельми вправно зумів отримати користь з цього походу. До того ж смерть Килідж-Арслана I сильно ослабила Іконійській султанат. В 1116 р. імператор після перемоги при Філомелії зумів примусити турків укласти мир. Страждаючи від хвороби серця Олексій І помер 15 серпня 1118 року, за словами його дочки, яка доглядала батька вся імперія оплакувала цю трагедію[9] .

Після смерті першого із Комнінів, імперія володіла в Анатолії Трапезундом і всім побережжям Чорного моря до Антіохії, всією областю, розташованою на схід від лінії, що проходить через Синоп, Гангр, Анкір, Аморій і Філомелії. Таким чином, в Азії, як і на Балканах, Олексій блискуче відновив присутність Візантії. А його син Іоанн ІІ (1118-1143), відчувши могутність імперії у протистоянні із загарбниками, розпочав великі наступальні кампанії.

Політика найстаршого сина Олексія[10] була практично ідентичною батькові, головним завданням було розширення територій в Малій Азії та на Близькому Сході. Європейські володіння імперії повинні бути збереженні і захищені, хоча серби створивши певну коаліцію на Балканах, знову прагнули незалежності. Ситуацію вдалось на деякий час взяти під контроль з допомогою династичного шлюбу між Іоанном та угорською принцесою.

За словами А. Васильєва, військові експедиції Іоанна проти балканських, слов’янських народів були вельми успішні, але не мали реального результату[11] . Анонімний панегірист Іоанна, проте, вихваляє його військові успіхи на Балканах в наступних словах: “Скільки славні наші військові походи проти європейських народів. Він [Іоанн] розбив далматинців, вселив жах скіфам і норманнам, всім народам, що живуть, в наметах і неорганізованим. Він офарбував Дунай, як і багато інших швидких поточних річок, кров'ю червоною”[12] .

В останні десять років правління Іоанна абсолютно змінилися відносини з Південною Італією, де після деякого періоду хаосу і роздроблення настав період консолідації. Рожер II з'єднав в своїх руках Сицилію і Південну Італію, і в перший день Різдва 1130 року в урочистій обстановці був вінчаний в Палермо королівською короною. Завдяки такому з'єднанню земель Рожер II відразу став одним з наймогутніших государів Південної Європи. Для Візантії це було важким ударом. Імператор теоретично ще зберігав домагання на південно-італійські землі і заняття їх норманами вважав лише тимчасовим.

Візантійські імператори, реалізовуючи ідею відродження імперії, особливо дорожили рештками своїх володінь в Італії, зокрема на півдні, звідки можна було контролювати значну частину Середземномор’я. Прийняття Рожером королівського титулу здавалося образою імператорській гідності, а визнання цього ж титулу знаменувало б зречення візантійського базилевса від всяких прав на італійські провінції. Але раптове посилення Рожера було небажане не тільки для Візантії, але і для Священної римської імперії, що була також зацікавлена в Італії. Зважаючи на загальну небезпеку між Іоанном II і німецьким господарем Лотарем Саксонським, а після смерті останнього Конрадом III Швабським (Гогенштауфеном), відбулася угода, що вилилася дещо пізніше у форму справжнього союзу двох імперій, що мав на головній меті зламати нормандську могутність в Італії. Але цей союз двох імперій показав себе головним чином вже при наступнику Іоанна, Мануїлі I. Якщо Іоанну не вдалося завдати удару могутності Рожера, то він, принаймні, встиг перешкодити йому напасти на Візантію. А що такий план був у сицилійського короля, це довели дещо пізніше війни Рожера з Мануїлом. Як видно, найважливішими моментами зовнішньої політики Іоанна на Заході є його відношення до утворення Сицилійського королівства і створення союзу двох імперій.

В Малій Азії Іоанн здійснював майже щорічні і переважно успішні для візантійської армії походи, тому в тридцятих роках XII ст. зміг повернути імперії давно вже її загублені території. Після цього Іоанн рахував сили турок настільки надломленими, що вирішив, не порушуючи інтересів держави, перервати військові дії проти них і очолити нову кампанію на південний схід проти вірменської Кілікії і Антіохійського князівства хрестоносців. Кілікійськая Вірменія, або Мала Вірменія, була заснована в кінці XI століття біженцями з власне Вірменії, які покинули свою країну перед просуванням турок. Мала Вірменія, що розширила свої межі саме за рахунок Візантії, вступила у союзні відносини з латинськими князями на Сході, виявивши цим своє вороже відношення до імперії[13] .

Похід Іоанна увінчався повним успіхом. Кілікія була підкорена, і вірменський князь з своїми синами відправлений до Константинополя. Збільшена приєднанням Малої Вірменії візантійська територія досягла меж Антіохійського князівства. В боротьбі з останнім Іоанн також досяг повного успіху. Обложена Антіохія повинна була «просити у нього світу», який був подарований Іоанном на умові визнання антіохійским князем сюзеренітету імперії.

С. Дашков називає часи правління Іоанна ІІ епохою найвищої могутності Візантійської імперії[14] , хоча його наступник Мануїл І (1143-1180) здійснив не менше спроб повернути велику славу Ромейській імперії. Мануїла Комніна багато дослідників називають типовим «західником»[15] , адже його політика була спрямована саме на Європу. За своїм зовнішнім виглядом він нагадував західноєвропейського лицаря, полюбляв проводити, невідомі до того Візантії, лицарські турніри, в яких дуже часто й сам брав участь.