Смекни!
smekni.com

Олівер Кромвель – полководець та політичний діяч (стр. 4 из 6)

У республіки (а формально Англія, незважаючи на переворот Кромвеля, продовжувала називатися республікою) в зовнішній політиці залишалися дві великі проблеми - відносини з католицькою Іспанією, яка в цей час була найбільшою колоніальною державою, і з Францією, яка дала притулок і неофіційно надавала допомогу Карлу II. Підготовка договорів з цими державами просувалося вкрай повільно.

Як тільки Кромвель проголосив себе Лордом-протектором, Кардену, посол Іспанії в Англії, боячись, що Франція його випередить, запропонував Кромвелю допомогу Іспанії для зміцнення нового режиму. Від імені іспанського короля Кардену обіцяв, що Іспанія не буде підтримувати ніяких зв'язків з сином страченого короля. В обмін на ці поступки Кардену запропонував Англія вступити в союз з Іспанією проти Франції.

Зовнішню політику французької корони в цей період визначав кардинал Мазаріні, який був фактичним правителем Франції. Він теж почав активно шукати союзу з Кромвелем. Франція запропонувала Англії союз і гроші, і більше того, Мазаріні натякнув, що, якщо знадобиться, він готовий випровадити з країни родину страченого короля.

Лорд-протектор давно вирішив питання на користь Франції. Франція була сильна і війна з нею могла спричинити за собою великі неприємності. Іспанія, навпаки, перебувала в стані занепаду і не розглядалася Кромвелем в якості серйозного противника. Крім того, ненависть англійців до цієї великої колоніальної католицької державі була давньою і зрозумілою. Іспанія не дозволяла Англії торгувати зі своїми колоніями, а англійські купці-пуритани, яких в Іспанії вважали єретиками, піддавалися переслідуванням інквізиції.

Кромвель вибрав дуже ефективну тактику: він вислуховував пропозиції обох країн і ставив їм все нові умови, Кромвель зажадав від Іспанії свободи плавання у Вест-Індії та припинення інквізиційного переслідування. Це було занадто навіть для іспанського посла. Кардену з обуренням заявив: «Вимагати звільнення від інквізиції і вільне плавання у Вест-Індії - все одно, що вимагати обох очей мого государя». [1.5,321]

Завжди необхідна в очах Кромвеля війна з Іспанією стала тепер неминучою. У жовтні 1655 року, у розпал введення нової поліцейської влади почалася війна з Іспанією. Війна потребувала значного фінансування, і Кромвель ввів нові податки. Навіть ці, введені так само довільно, як за часів Карла I, податки, не дозволили протекторату забезпечити фінансування бойових дій. У 1655 році в уряду виник дефіцит в 800 тисяч фунтів стерлінгів. За конституцією кредити і нові податки міг дозволити тільки парламент. Лорд-протектор був змушений провести вибори і в вересні 1656 р. скликати новий парламент. 17 вересня 1656 пройшло перше засідання другого парламенту протекторату. Кромвель знову зіткнувся з серйозною опозицією, особливо з боку затятих республіканців,які заперечували проти самої ідеї протекторату. У результаті парламент був підданий "чистці", з нього були вилучені 160 членів, багато з яких відмовилися присягнути на вірність режиму. Ті, хто залишився, в основному співпрацювали з Кромвелем і Державною радою, хоча і виступали проти системи місцевого управління з допомогою генерал-майорів. Тоді ж група цивільних лідерів запропонувала замінити військову диктатуру конституційною монархією (королем повинен був стати Кромвель) і створити державну пуританську церква. Кромвель змушений був відмовитися від пропозиції, оскільки ця ідея зустріла неприйняття його старих армійських друзів і соратників. Тим не менше, парламент розробив і прийняв нову конституцію, за якою відновлювалася палата лордів. У палату громад допускалися всі, крім явних роялістів. Місце Державної ради зайняла Таємна рада, крім того, вводилися деякі обмеження влади лорда-протектора і свободи совісті. Титул лорда-протектора став спадковим. [1.3,239]

Нова конституція, відома під назвою "Найпокірніша петиція і рада" набрала чинності в червні 1657 (прийнята 25 травня 1657 року). Була сформована верхня палата, лояльна Лорду-протектору, який призначив членами палати лордів багатьох своїх прихильників, що засідали раніше в палаті громад. У палату громад повернулися вигнані раніше депутати.

Вже в червні 1658 року палата громад перетворилася в активно опозиційну силу по відношенню до Кромвеля. На цей раз Кромвель не зумів стримати гніву і, переконаний, що за новим конфліктом піде вторгнення роялістів, 4 лютого 1658 року розпустив парламент.

Останні кілька місяців життя Кромвель правив без парламенту. У період протекторату Кромвель намагався боротися з фанатичними пуританами за справжню свободу християнських віросповідань, яка б дозволяла членам єпископальної і Римсько-католицької церкви проводити богослужіння в приватних будинках.

Він призначив багатьох гідних суддів і за допомогою своїх радників-юристів провів реформу законодавства і створив більш дешеву судову систему. Кромвель сприяв розвитку освіти, деякий час був канцлером Оксфордського університету і допоміг заснувати коледж у Дареме. [1.6,176]

Військова кар’єра Олівера Кромвеля розпочалась ще задовго до встановлення протекторату, коли сільський сквайр Оливер Кромвель став історичним Кромвелем не на ниві парламентського красномовства й не в хитруваннях дипломатії, а на полях військових боїв у ході громадянської війни. Отже, 22 серпня 1642 р. Карл І підняв свій штандарт у Ноттінгемі, що означало офіційне оголошення війни парламенту в Лондоні, а 29 серпня Оливер Кромвель приступився до формування загону кавалерії на ринковій площі Гентингдону.[1.3,139]

Чесноти Кромвеля вражали уяву сучасників і пізніших істориків: адже вони належали людині, повністю позбавленому військового досвіду не те що командуючого, а рядового солдата. Тим часом мова повинна йти про успіхи в справі ведення не звичайної, а революційної війни, канони якої формуються насамперед у сфері переконань. І тут Кромвель, як ми бачили, пройшов ґрунтовну школу першого, конституційного етапу революції. Саме цю обставину випустять із уваги військові історики революції середини XVІІ століття. Хоча роль Кромвеля в першій великій битві громадянської війни при Еджхілі (23 жовтня 1642 р.), що закінчилася, як відомо, упущеною парламентським генералом Эссексом перемогою, зате немає сумнівів у тім, що саме він витяг з невдач парламенту в початковий період громадянської війни найбільш глибокі військові й політичні уроки. Якщо у військовому відношенні ці невдачі переконали Кромвеля в тім, що без сильної кавалерії парламент ніколи не здобуде перемоги над роялістами, сила яких полягала насамперед у кавалерії, те, найімовірніше, більше важливими за своїм характером були витягнуті їм політичні уроки. Парламенту потрібні не солдати-найманці, байдужі до справи, за яку боролися, що виходили з підпорядкування й перетворювалися в банди грабіжників, а солдати, що билися по переконанню, що надає їм сміливість і стійкість .

Разом з тим було б помилково думати, що Кромвель, як це навіч розкрилося на іншому етапі революції, не усвідомлював погрозу, що виходила від народних низів, що узялися за зброю, і насамперед непорушності того "розподілу власності й волі", на якому ґрунтувалося панування його класу. Але як людина, що послідовно вирішувала кожне завдання тільки в міру її назрівання, він й у цьому випадку ставив на перше місце погрозу військової перемоги короля й тому доти, доки саме ця погроза існувала як пряма й безпосередня, він повністю зневажав погрозою більше віддаленою. Саме тому він широко відкрив доступ у свою кавалерію тим, від кого вона потенційно виходила, якщо тільки вони в цей момент по переконанню прагнули до військової перемоги над "кавалерами", причому доступ не тільки в рядовий склад, але й на офіцерські пости. [1.3,204]

Погодимося, Кромвель досяг широти поглядів, просто немислимих для ординарних представників його соціального прошарку в ординарний час того століття. І хоча, це була широта лише тактичними, тимчасовими, обумовленими вимогами моменту й в остаточному підсумку, що відображала військові інтереси все того ж буржуазно-дворянського блоку, проте погодимося, що навіть для цього був потрібний і розум незвичайний, і воля незламна. Що ж дивного в тім, що за рік з невеликим відкритих воєнних дій між королем і парламентом Кромвель, що не мав до цього поняття про мистецтво ведення регулярної війни, проробив шлях від капітана кавалерійського загону до генерал-лейтенанта армії Східної асоціації, що формально воювала під початком графа Манчестера. Швидкість, з якої він відкривав для себе й опановував законами ведення революційної війни, вражала уяву сучасників саме тому, що вони не врахували вирішального факту - Кромвель майже із самого початку розгадав її найглибшу таємницю: переможною ця війна могла стати, тільки перетворившись у війну народну.

Конфлікт, що давно назрівав між пресвітеріанами й індепендентами - головними виразниками зазначених військово-політичних тенденцій, що протиборствували, в армії й парламенті - прорвався назовні після битви під Марстон-Муре (2 липня 1644 р.). Однак ця перемога на півночі Англії була майже зведена на нівець поразкою парламенту в інших боях. Карл І ледь не знищив армію Уоллера на півдні й погнався за Ессексом, що йшов на захід. Це була тактика "війни без перемоги!". Нескінченне затягування громадянської війни й пов'язаних з нею нещасть (важкі податки, солдатські постої, реквізиції й грабежі) повинне було настроїти проти парламенту його опору - народні низи. Це добре розумів Кромвель. [1.6,247]