Смекни!
smekni.com

Політика і наслідки радянської влади щодо українського селянства в період колективізації (стр. 2 из 3)

Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", у якій у "перегинах" процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Вимушене переміщення акцентів у селянському питанні одразу призвело до серйозних наслідків — почався масовий вихід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Реакцією офіційних властей на такий перебіг подій став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства, і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна тривав недовго — вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа "Про колективізацію". Зокрема, Україна, відповідно до директив, мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. — 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація "куркулів" з України набула величезних масштабів. Що їх чекало?

У книзі Р. Конквеста "Жнива скорботи" є згадка про такий досить типовий факт. Проминувши Надєждинськ (Сибір), колона "куркулів" протягом чотирьох днів ішла маршем майже 70 км. до місця свого нового перебування. Ставши на пень, один депеушник закричав: "Маєте свою Україну ось тут", — і показав довкола. Й попередив: "Тих, хто спробує втекти звідси, постріляємо".

На жаль, не кращою була доля тих українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено "внутрішній паспорт", що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Характерно, що саме в цей час ВКП(б) у народі почали розшифровувати як "второе крепостное право большевиков", а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР "воєнно-феодальною".

Такі обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в сумнозвісному 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 30-х років визрівала трагедія — спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Я вважаю, що колективізація здійснювалася надзвичайно жорстокими методами, не враховуючи власного бажання того чи іншого селянина вступати у колгоспи.

Мені здаеться що постанова про розкуркулення мае подвійне дно, так як по суті "куркулі" були найпрацьовитішими представниками селянства. Навіщо їх було знищувати? Не дивно що бідне населення підтримало ідею "розкуркулення", так як не маючи нормальних умов до існування, в силу своеї ліні чи неспроможності добре заробляти та розширювати свое господарство, воно було охоче "розділити по чесному" куркульське майно. Мені здаеться, що "бидло" просто заздрило тим успішним і працьовитим селянам, які змогли нажити собі добрий статок. Тому з легкістю "проковтнуло" більшовицькі призиви "розкулькулити" своїх багатих сусідів. Можливо це була просто помста из заздрості. Більшовики "зіграли на душевній ноті" бідного населення щоб добитися власних цілей.

Наслідки колективізації

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків — дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років. За період 1929—1932 pp. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3%, овець — на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 p.).

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло 1933 р. 317 млн. пудів хліба, 1935 р. — 462 млн., а 1937 р. — 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х років сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить серйозними: 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг. зерна, 1927 р. — 615 кг., а 1940 р. — 639 кг. Про що свідчать ці цифри? По-перше, за цим показником навіть на початку 40-х років республіка не досягла дореволюційного рівня. По-друге, зберігалося відставання від західних країн. За даними 1934—1938 pp., на одного жителя вироблялося в Австралії — 702 кг., у США — 719 кг., в Аргентині — 1233 кг., у Канаді — 1298 кг. зерна. По-третє, виробництво зерна в республіці у 20—30-х роках відставало від раціональної норми — 1000 кг. на рік на людину.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в "обслуговуванні" процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

У СРСР правду про жахливий голод 1932 - 1933 рокiв, що мав мiсце в Українi, багато рокiв приховували.Чому? А тому, що голод був не через нестачу продуктiв. Урожай 1932 року був не нижчий, нiж у попереднi роки, отже, нiби не iснувало причин для голоду. Однак Сталiн прагнув прискорити iндустрiалiзацiю-будувати заводiв бiльше i швидше. На це потрiбнi були кошти. Отож i вирiшено було збiльшити продаж зерна за кордон, узяти його за будь-яку цiну в українського селянства. Одночасно Сталiн тим самим розраховував притиснути селян України,якi опиралися колективiзацiї сильнiше, нiж, наприклад, росiйськi. А оскiльки селяни становили значну частину населення України, то голодомор , спрямований проти них, фактично означав голодомор українського народу.

Починаючи з 1 листопада 1932 року до 1 лютого 1933 року державна комiсiя на чолi з Молотовим додатково "заготовила" в Українi 104.6млн. пудiв зерна. Загальна кiлькiсть хлiба, вилученого державою з урожаю 1932 року, становила 260.7млн. Пудiв. Отже, Молотов не справився з виконанням хлiбозаготiвельного плану, хоч вивiз з республiки майже всi наявнi запаси. На початку 1933 року практично всюди в Українi хлiбних запасiв не залишалося, а треба було ще дожити до нового врожаю. А хлiбозаготiвлi практично вiдривали останнiй шматок хлiба в голодуючих.

Отже, в рiк, коли урожай був непоганий, з Москви прийшло розпорядження збiльшити здачу хлiба державi. З колгоспiв вивозилося все зерно, навiть посiвне. Забирали не лише колгоспне, а й те, що знаходили в хатах у людей. Одночасно за кордон продавалося зерна бiльше, нiж у минулi роки, а на цi кошти купували устаткування для промислових новобудов. У мiстах було введено картки на продукти, зокрема на хлiб, у крамницях нiчого вiльно не продавалось.

Вже взимку 1933 року селяни почали гинути вiд голоду. Рятуючись, вони втiкали в мiста, але i там часто вмирали просто на вулицях. Намагаючись зберегти дiтей, селяни залишали їх бiля лiкарень, на вокзалах. Щоб припинити втечу селян, навколо сiл, на дорогах до мiст виставлялися вiйськовi загони.

Селяни, не маючи чого їсти, пекли хлiб iз висiвок, здомiшками трави, варили юшку з бур’яну, їли бруньки. У селах зникли конi, вiвцi та iнша худоба. Доходило навiть до людоїдства. Трошки легше було тим, хто працював у колгоспi: для них iнодi варили поганеньку юшку, пекли сякий-такий хлiб, але того не вистачало.

Українське село перетворилося на пустку. Вiд голоду та страху перед голодною смертю люди дичавiли, забувалися добрi звичаї, їх заступала жорстокiсть.

У продиктованiй Молотовим постановi Раднаркому УСРР "Про заходи до посилення хлiбозаготiвель" вiд 20 листопада 1932 року мiстився пункт про застосування "натуральних штрафiв". Йшлося про штрафування м’ясом тих колгоспiв, якi "заборгували" по хлiбозаготiвлi, але не мали хлiба, щоб розрахуватися з державою. Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспiльненої худоби, так i худоби колгоспникiв. Санкцiю на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Пункт про "натуральнi штрафи" властi поширили на всi продовольчi запаси селян.