Смекни!
smekni.com

Державна політика у правоохоронній сфері: історико-правовий аналіз та шляхи удосконалення (стр. 1 из 6)

адміністративний реформа правоохоронний судовий

Реферат з теми:

Державна політика у правоохоронній сфері: історико-правовий аналіз та шляхи удосконалення


У 1995 році Україна взяла на себе зобов’язання перед Радою Європи розробити нове демократичне законодавство, згідно з яким головним завданням держави є захист прав і свобод людини. Відповідно до прийнятого Парламентською Асамблеєю Ради Європи Висновку (1995р.), яким було встановлено зобов’язання України перед цією організацією, передбачалося прийняття нової Конституції, рамкового документа про правову політику України у сфері захисту прав людини, нових Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів тощо. Серйозні вимоги було висунуто до реформування державно-правової системи нашої держави, зокрема, Генеральної прокуратури та пенітенціарної системи. 28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію європейського зразка, закріпивши правовий статус особи, її права і свободи на рівні світових стандартів. Конституція стала базою для комплексної державно-правової реформи, важливою складовою якої є, зокрема, проведення реформи в правоохоронній сфері. Конституція України передбачила суттєві зміни як у структурі, так і щодо функціонального призначення певних правоохоронних та судових органів (реорганізація системи судів, звуження сфери компетенції прокуратури), але вони ще не повною мірою відображені у відповідних законах.

Слід зазначити, що Стратегія розвитку України [7] складається з п’яти основних векторів, для кожного із яких встановлені цільові показники та розроблені ініціативи, що спрямовані на досягнення цих показників. Стратегія розвитку передбачає: 1) зростання економіки; 2) підвищення ролі України у світі та інтеграція країни у суспільство розвинутих країн (входження в Європейський Союз, Єдиний економічний простір); 3) розвиток та використання інтелектуального потенціалу нації; 4) підвищення якості життя населення; 5) єднання країни.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України вказані наступні стратегічні пріоритети: 1) створення передумов для набуття Україною повноправного членства в Європейському Союзі; 2) забезпечення сталого економічного зростання; 3) утвердження інноваційної моделі розвитку; 4) соціальна переорієнтація економічної політики.

Стратегія національної безпеки України [9], яка затверджена Указом Президента України від 12 лютого 2007 року, визначає принципи, пріоритетні цілі та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави та захисту від зовнішніх і внутрішніх загроз. Її головна мета – забезпечити такий рівень національної безпеки, який би гарантував поступальний розвиток України, її конкурентоспроможність, забезпечення прав людини і громадянина та основних свобод, подальше зміцнення міжнародних позицій та авторитету Української держави у сучасному світі.

Вирішення зазначених завдань є метою державно-правової реформи (яка охоплює конституційну, адміністративну, муніципальну, судово-правову реформи), що відбувається в Україні. Конституційна реформа в України полягає у визначенні оптимального балансу влади, забезпеченні самостійності та дієвості уряду, запровадженні громадського і парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, налагодженні взаємодії між усіма гілками влади, центром та владою на місцях. Поряд з цим, вона має створити підґрунтя для подальшого здійснення інших суспільно-політичних перетворень – реформи державного управління, адміністративно-територіального устрою, місцевого самоврядування тощо. Ухвалення 8 грудня 2004 року змін до Конституції України, які набули законної сили з 1 січня 2006 року, визначило перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки. Внаслідок цього, найбільший обсяг влади та повноважень у сфері внутрішньополітичної діяльності держави перейшов до Верховної Ради України. Повноваження Президента України змістилися в бік загальнополітичного керівництва, забезпечення належного функціонування системи влади в цілому та дотримання законності в її діях. Кабінет Міністрів України, перетворившись на цілком самостійний орган державної влади, одержав внаслідок реформи найбільший приріст свого статусу та владних повноважень. По новому визначені засади взаємодії парламенту і уряду – участь Верховної Ради у призначенні глави уряду, інших членів Кабінету Міністрів України, що має якісно сприяти удосконаленню механізму парламентського контролю та політичної відповідальності як Кабінету в цілому, так і окремих його членів. Таким чином, здійснено крок до вирішення головного завдання політичної реформи в Україні – перерозподіл повноважень у «владному трикутнику»: Президент – Парламент – Уряд задля розбудови правової держави та громадянського суспільства в Україні. На жаль, на сьогодні цей процес відбувається дуже складно і негармонійно.

Початок адміністративної реформи в Україні датується 7 липня 1997 року – Указом Президента України створена Державна комісія по проведенню адміністративної реформи [4]. У липні 1998 року Указом Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» [1] було затверджено Концепцію адміністративної реформи, яка була спрямована на реформування системи державного управління, створення умов для розбудови демократичної, соціальної й правової держави, забезпечення та захист прав та свобод громадян. Мета адміністративної реформи полягає у формуванні ефективної, прозорої та підконтрольної народу системи державного управління. Основну увагу Концепція присвятила реформуванню системи органів виконавчої влади, організації державної служби, територіальному устрою та системі місцевого самоврядування. У процесі реформування центральних органів виконавчої влади чітко не визначався механізм передачі функцій, у зв’язку з цим виникли проблемні питання: дублювання повноважень, створення тимчасових органів, перейменування органів замість запланованої ліквідації та ін. У грудні 1999 року почався другий етап адміністративної реформи – видання указів Президента України, які певним чином упорядкували систему центральних органів виконавчої влади й затвердили схему їх побудови та взаємодії [2]. Наступним кроком адміністративної реформи стало введення Указом Президента України інституту державних секретарів на рівні Кабінету Міністрів й окремих міністерств. Подібний підхід створив два різних полюси. З одного боку – прем’єра та міністрів, які перетворюються виключно у політичні фігури, з іншого боку – держсекретарів, повноваження яких поширюються на адміністративну діяльність.

Таким чином, одним із головних завдань адміністративної реформи постає питання визначення для України оптимальної системи органів державної влади. Проблему ускладнює постійна зміна статусу та повноважень державних органів, що у свою чергу значною мірою впливає на реалізацію завдань, поставлених відомчими програмами дій. Безумовно, ще однією з причин загальмування адміністративної реформи є недостатня наукова спрацьованість окремих проблем. Тому головною метою проведення наукових та аналітичних досліджень у сфері адміністративної реформи має стати пошук оптимальної моделі організації системи державного управління. Тільки у серпні 2001 року була затверджена програма, яка передбачала розробку на протязі 2002-2004 рр. наукової методики здійснення функціонального аналізу та моніторингу ефективності діяльності органів виконавчої влади, що дозволила визначити критерії оцінювання діяльності органів влади. При формуванні системи державного управління слід також враховувати специфіку державного будівництва України, тобто досить обережно ставитися до досвіду європейських держав стосовно проведення реформування державного управління. В Україні структура державної влади створювалась вищими посадовими особами держави, на жаль, безсистемно, на підставі певних інтересів, міркувань.

Концепція судово-правової реформи в Україні, яка затверджена Постановою Верховної Ради України від 28 квітня 1992 року № 2296 [3], відігравши важливу роль у становленні судової влади в Україні, практично втратила значення програмного документа після прийняття Конституції України 1996 року, хоча деякі положення Концепції ще тривалий час зберігали свою актуальність. За період від схвалення Концепції до прийняття нової Конституції України була налагоджена робота господарських судів, на законодавчому рівні визначено статус суддів, систему і повноваження кваліфікаційних комісій суддів, запроваджено суддівське самоврядування, врегульовано порядок оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності адміністративних органів, порядок відшкодування шкоди, заподіяної органами розслідування, прокуратурою і судом.

У Конституції України систему правосуддя окреслено у загальному вигляді, визначено лише засади її організації та діяльності. На конституційному рівні окреслено нову систему судоустрою, закріплено гарантії права на судовий захист, визначено основні засади здійснення судочинства. З часу прийняття Конституції України утворено Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції, створено єдину систему судів загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, запроваджено новий порядок призначення та обрання суддів, утворено Вищу раду юстиції, яка є відповідальною за формування професійного суддівського корпусу, встановлено судовий контроль над законністю затримання та арешту осіб, над обмеженням таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, над застосуванням інших обмежень прав людини. У 1997 році для України набрала чинності Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати право на справедливий судовий розгляд та інші права людини, передбачені Конвенцією. Ці права стали захищатися від порушень з боку держави Європейським судом з прав людини.