Водночас особи, які вчинили корупційні діяння, не завжди можуть притягуватись до кримінальної відповідальності. Для цього повинна бути певна підстава, що у кримінальному праві називається підставою кримінальної відповідальності, тобто склад злочину. Крім того, кримінальна відповідальність — це найсуворіший вид відповідальності, тому застосовуватися вона повинна як надзвичайний захід.
Стандарти моральної поведінки осіб, уповноважених на виконання функцій держави, повинні підтримуватися постійно за допомогою таких заходів впливу, які можуть бути застосовані за провини, яка не має суспільної небезпеки, характерної для злочинів: заходів адміністративного й дисциплінарного впливу. На нашу думку, ці заходи необхідно застосовувати і до осіб, яким делеговані повноваження від керівника підрозділу. Такі заходи ефективніші, ніж кримінальна відповідальність, оскільки їх застосування поєднане з більш простою процедурою; не вимагають значних матеріальних витрат з боку держави й зусиль його правоохоронних органів; найбільш повно відповідають одному з основних принципів карально-виховної політики, якого повинна підтримуватися держава: покарання тим ефективніше, чим швидше воно застосовується [8.
У Законі України "Про боротьбу з корупцією" корупція розглядається як діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Не обходить це питання також осіб, які виконують функції керівника підрозділу, повноваження, якому делеговані від старшого начальника.
Корупційними діяннями є незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття або одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), значно нижчою за їх фактичну (дійсну) вартість; одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг або переваг, непередбачених чинним законодавством [5]. Корупція може розглядатись як філософська, соціальна або інша категорія. Однак у нормативно-правових актах вона визначена як категорія правова, тобто корупція розглядається не як явище, а як діяльність певних фізичних осіб, що має певні правові наслідки, в тому числі діяльність осіб, які тимчасово виконують обов’язки керівника, відповідно до делегованих повноважень. Таке поняття корупції дає можливість законодавчо визначити правові та організаційні основи попередження корупції, виявлення й припинення її проявів, а також усунення її шкідливих наслідків.
Із законодавчого визначення корупції можна виділити такі основні її ознаки: корупційну діяльність можуть здійснювати лише особи, уповноважені на виконання функцій держави; така діяльність пов’язана із протиправним використанням наданих зазначеним особам повноважень; спеціальною метою такої діяльності є одержання матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг. Ці ознаки взаємозалежні й взаємообумовлені, відтак вони стосуються також осіб, які виконують функції керівництва відповідно до делегованих їм повноважень. До осіб, уповноважених на виконання функцій держави, відносяться: державні службовці, військовослужбовці, а також народні депутати України, народні депутати Автономної Республіки Крим, депутати і голови місцевих рад [1].
Повноваження, надані особам, уповноваженим на виконання функцій держави, — це ті конкретні обов’язки, які вони повинні виконувати, а також права, надані їм для найбільш повного й ефективного виконання своїх обов’язків.
У законодавчому визначенні корупції підкреслено, що обов’язковою метою корупційної діяльності є корислива мета, а сама ця діяльність, у свою чергу, обумовлюється корисливими мотивами. Не виключено, що в окремих випадках, при здійсненні корупційних діянь або інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, на перший план можуть виступати інші мотиви, наприклад, бажання надати підтримку родичеві або знайомому, боягузтво, кар’єризм, бажання помститися, заздрість і таке інше, але при цьому корисливий мотив також повинен бути присутнім у психічному ставленні суб’єкта до чиненого корупційного правопорушення[12].
Як корупційне діяння передбачено також незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг та інших переваг. Під матеріальними благами слід розуміти речі, предмети, здатні дати прибуток, матеріальне благополуччя, задовольнити меркантильні інтереси. Матеріальні послуги — це діяльність з надання побутових зручностей (ремонт квартири, будівництво дачі, пошиття одягу і т.д.), що вимагає матеріальних витрат. Пільги — це вигода, полегшення, надані особам, уповноваженим на виконання функцій держави, як винятки із загальних правил, пов’язаних з можливістю одержати матеріальні блага або послуги, або з можливістю уникнути матеріальних витрат.
Суб’єкти, зазначені в ст.2 Закону, за здійснення корупційних діянь та інших правопорушень, пов’язаних з корупцією, несуть адміністративну й дисциплінарну відповідальність на підставі чинного Закону. Питання про кримінальну, цивільно-правову й матеріальну відповідальність за корупційні діяння й правопорушення, пов'язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства [5].
Таким чином, Закон України "Про боротьбу з корупцією", поряд з іншими основними юридичними актами, становить правову базу делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів. Закон прямо стосується особистісних, цивільних і професійних якостей співробітників органів правопорядку. Він несе в собі виражений профілактичний антикорупційний ефект і цим сприяє збереженню професійної честі співробітників органів правопорядку, покликаних піклуватися про соціально-економічну й правову стабільність держави.
Крім перелічених нормативно-правових актів, які регламентують діяльність правоохоронних органів, необхідно зупинитись на підзаконних нормативно-правових актах, які встановлюють порядок проходження служби рядовим і начальницьким складом в правоохоронних органах України. Серед численних напрямів державної діяльності важливе місце посідає правоохоронна діяльність, спрямована на забезпечення законності та правопорядку в суспільстві. До державних правоохоронних органів належать прокуратура, органи внутрішніх справ, органи Служби безпеки України, органи Міністерства юстиції України, органи охорони державного кордону, митні органи, органи податкової служби, органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань та інші. Організація, повноваження та порядок діяльності цих органів визначаються Конституцією України, законами України та Положеннями про проходження служби рядовим і начальницьким складом цих органів.
Нормативна база для цього в Україні активно формується. Разом із тим доцільно ввести у вищих і середніх навчальних закладах України вивчення спеціальної дисципліни "Основи законодавства про проходження служби в правоохоронних органах України"[12]. Аналіз правових джерел демонструє певні проблеми делегування повноважень в органах правопорядку. На сьогодні у законодавстві за певної наявності в українській державі юридичних передумов для реалізації в управлінській практиці правоохоронних органів можливостей для делегування повноважень нема єдиного нормативного акта, який би сприяв чіткій регламентації службових відносин.
Отже, розкриваючи зміст адміністративно-правових основ делегування повноважень як засобу оптимізації раціонального використання персоналу правоохоронних органів України, можна зробити висновок, що зміст і спрямованість правового регулювання внутрішньосистемних відносин в процесі делегування повноважень здійснюється на підставі системи законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів. Відомчим нормативно-правовим актам відводиться роль регулювання зовнішньої та внутрішньої організації делегування повноважень в органах правопорядку з метою підвищення ефективності охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки.
На нашу думку, з метою ефективного застосування делегування повноважень в діяльності правоохоронних органів необхідно прийняти єдиний нормативно-правовий акт, який би встановлював порядок добору, вивчення, оформлення кандидатів на посади рядового і начальницького складу та проведення спеціальної перевірки осіб, прийнятих на службу в правоохоронні органи України. Аналіз основних законодавчих і нормативних актів показав більші можливості використання в законодавстві елементів делегування повноважень.
Процес делегування повноважень — це оптимізація управлінської діяльності з метою раціонального, максимального зближення нормативних і ціннісних (соціально-психологічних) способів регулювання поведінки суб’єктів та об’єктів делегування повноважень під час виконання ними службових обов’язків.