При розгляді проблематики відповідальності суддів доцільно згадати досвід Англії, де досить органічно поєднано інститут відповідальності та недоторканності суддів. Так, англійський суддя не несе відповідальності за свої професійні дії, які він вчинював з повною впевненістю, що поступав справедливо. У вітчизняній юридичній літературі вже висловлювалися думки про те, що у випадку встановлення відповідальності судді за рішення, які через певний час змінені чи скасовані вищим судом, судовий розгляд справ може невиправдано затягуватися. Проте не слід вважати, що суддя за свою діяльність не буде нести ніякої відповідальності. Як згадувалося вище, за діяльністю судових установ повинні здійснювати нагляд спеціальні комісії або підрозділи, які при виявленні достатніх підстав для доведення непрофесійності суддів передавали б його справу до відповідних уповноважених установ.
Зважаючи на специфіку професійних обов’язків судді і принципу їхньої незалежності, виключення незаконних впливів на суддю, доцільно на засадах зарубіжного досвіду вдосконалити процедуру притягнення суддів до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної або матеріальної відповідальності. Взявши за зразок відповідний досвід США, можна виокремити шляхи і можливості його використання в Україні. Так, суддя може притягуватися до відповідальності як у зв’язку з незадовільною професійною діяльністю, так через проступки в повсякденному житті. На суддю можуть подаватися скарги, які приймає та розглядає спеціально створений постійно діючий орган, який виносить рішення щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (включаючи накладання матеріальних стягнень у вигляді штрафів) і може навіть звільнити з посади суддю, у випадку невідповідності його займаній посаді. Притягнення судді до кримінальної відповідальності повинно здійснюватися під час повноцінного судового засідання, оскільки ст. 36 Конституції України визначає, що всі люди рівні перед законом.
Зарубіжний досвід відповідальності суддів дає підстави відмітити дієвість та ефективність подібних процедур, а реалізація їх в Україні додатково б забезпечувала незалежність судової гілки влади.
Іншим наріжним каменем судової реформи є проблеми запровадження інституту присяжних засідателів, які обговорюються вченими, політиками, безпосередньо суддями, проте залишаються дискусійними. Так, супротивники запровадження цього інституту присяжних обґрунтовують це тим, що присяжні засідателі виносять своє рішення на підставі не правового досвіду, а, в основному, на власних уявленнях щодо винності підсудного, справедливості, доведеності вини особи органами прокуратури, або навпаки, на їхнє рішення може вплинути красномовний правозахисник тощо. Прихильники запровадження такого інституту акцентують увагу на зменшенні зовнішніх впливів та упередженості судді, доцільності такого інституту як альтернативного способу вирішення справи у випадках, коли підсудний вважає, що до нього працівники правоохоронних органів можуть ставитися упереджено тощо.
Звернення до досвіду Англії, де інститут присяжних засідателів функціонує досить давно та успішно, дає можливість надати додаткові аргументи щодо запровадження інституту присяжних засідателів, визначення їхніх повноважень тощо. Так, він є доцільним у судових розглядах кримінальних справ (виключаючи випадки закритих судових засідань при існуванні таємної інформації, справ стосовно зґвалтувань тощо), причому на вимогу однієї зі сторін (підсудного або потерпілого), а єдине питання, яке вирішуватиметься присяжними, буде: винна чи не винна підсудна особа у вчиненні інкримінованого злочину. Така вузька спеціалізація інституту присяжних обґрунтовується тим, що він є альтернативним. Для компенсації відсутності правового досвіду до присяжних може прикріплюватися практикуючий юрист в особі адвоката, слідчого чи прокурора, який би надавав, на вимогу присяжних, консультації, що стосувалися б виключно правових і процесуально-правових питань справи, але не міг впливати на винесення рішення.
При вирішенні проблем, пов’язаних з чисельністю, формуванням складу присяжних засідателів, їх захистом тощо, знову таки слід звернутися до англійської моделі судової системи. Це може стосуватися, наприклад, законодавчого закріплення обов’язку брати участь у здійсненні правосуддя в якості присяжних засідателів громадян України віком від 18 років, за умови їхнього психічного здоров’я, відсутності кримінального минулого (включаючи погашену чи зняту судимість) тощо.
Реформування судової діяльності органічно пов’язано з удосконаленням діяльності адвокатури, прокуратури і досудового слідства, оскільки рішення суду є результатом їх колективної юридичної діяльності при домінуванні суддівської діяльності.
Створення ефективної, професійної системи адвокатури впливає на справедливість правосуддя. У зв’язку з цим знову ж таки може допомогати багаторічний досвід англо-американської правової сім’ї. Так, одним з напрямків реформи адвокатури визначається створення всеукраїнської спілки адвокатури, що передбачено проектом нового закону про адвокатуру та її регіональні відділення, які б виступали виключними органами самоврядування адвокатури (що передбачено в меморандумі “Про концептуальні положення щодо реформування законодавства про адвокатуру, погоджені Спілкою адвокатів України та Асоціацією правників України”) і їхні рішення були б обов’язкові для виконання всіма адвокатами на території України, незалежно від того, належать вони до спілок адвокатури чи ні [8].
В законопроекті “Про адвокатуру”, зокрема, вказується, що вступ до такої організації як Всеукраїнська асоціація адвокатів повинен бути обов’язковим для всіх адвокатів, які практикують на території України [13]. Проте це не відповідає вимогам як Конституції України [3], так і практиці діяльності відповідних організацій за кордоном. Так, Англія, США, Канада, Австралія не мають законодавчо визначеної обов’язкової умови вступу до професійних об’єднань адвокатів, але, незважаючи на це, більшість представників адвокатської професії є членами однієї або декількох професійних організацій. Це забезпечується ефективністю їх функціонування, тим, що членство в таких організаціях дає право на суттєву допомогу в професійній діяльності, починаючи від консультацій молодим працівникам і закінчуючи додатковими курсами по підвищенню кваліфікації незалежно від стажу та досвіду роботи тощо.
Такими ж достатньо ефективними для сприйняття відповідного досвіду є діяльність Дисциплінарного трибуналу та Правового суспільства щодо притягнення адвокатів до дисциплінарної відповідальності, оскільки у даному випадку Правове суспільство, як професійна організація солісіторів, у багатьох випадках виступає на боці саме клієнта і таким чином намагається шляхом надання всебічної допомоги клієнту домогтися справедливого розгляду справи та винесення справедливого, неупередженого і правильного рішення. Тобто мається на увазі, що загальнодержавна організація адвокатів повинна виступати не на захист своїх членів, а, навпаки, допомагати клієнтам, які подають скарги, домогатися справедливого її розгляду та відновлення порушених прав, надання компенсацій тощо. Це пояснюється тим, що оскільки, клієнти, які звертаються за допомогою до адвокатів, є необізнаними в сфері права та не можуть власними силами представляти і захищати свої інтереси, то професійна організація адвокатів повинна виступати своєрідним гарантом сумлінного виконання адвокатами своїх обов’язків, а в разі їх невиконання або неналежного виконання вона повинна домогтися відновлення справедливості. При цьому не слід забувати про презумпцію невинуватості та не вважати адвоката, на якого подано скаргу, заздалегідь винним, оскільки професійна організація юристів повинна не тільки допомогати клієнтам, але й дбати про винесення справедливого рішення.
Потребують удосконалення вимоги і процедури становлення особи в якості адвоката, тобто доцільно переглянути зміст та структуру професійної освіти, умови допуску до зайняття адвокатською діяльністю.
Якщо у меморандумі не було визначено вимоги та не сформульовано пропозицій щодо реформування процедури професійного становлення адвоката, що є важливим на сучасному етапі функціонування адвокатури в Україні, то в законопроекті “Про адвокатуру” у ст. 10 зазначено, що до стажу праці в галузі права, необхідного для набуття статусу адвоката, зараховується робота на посадах:
1) судді, прокурора, слідчого, нотаріуса;
2) помічника судді, помічника адвоката, помічника нотаріуса;
3) юриста, юрисконсульта, головного юрисконсульта, начальника юридичного відділу та інших посадах в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності, якщо зайняття такої посади вимагає наявності повної вищої юридичної освіти;
4) педагогічних або науково-педагогічних працівників, які здійснюють навчання, виховання та професійну підготовку в середніх професійно-технічних, вищих навчальних закладах, або навчальних закладах післядипломної освіти, якщо такі посади вимагають наявності повної вищої юридичної освіти;
5) працівників науково-дослідних установ, якщо такі посади вимагають наявності повної вищої юридичної освіти;
6) інші посади, які відповідно до закону вимагають наявності повної вищої юридичної освіти [9].
Порте в англо-американській правовій сім’ї, в основному вимагається стаж роботи, пов’язаний саме з адвокатською або судовою діяльністю. Такі види діяльності перераховані в частинах 1 – 3, а в частинах 4 – 6, йдеться в основному про загальну юридичну діяльність (як навчальну, наукову, так і практичну), але не пов’язану з адвокатською чи суддівською.