Смекни!
smekni.com

Правовий інститут надання послуг: сутність та його природа (стр. 3 из 5)

Частина 1 ст. 173 ГК у буквальному розумінні передбачає ті відносно нечисленні види зобов'язань, зміст яких вичерпується однією дією (утриманням від дій), а управнена сторона не несе ніяких обов'язків щодо зобов'язаної сторони. Однак за своєю сутністю і спрямованістю ця норма, як і інші норми зобов'язального права, що містяться у ГК, призначена для регулювання всієї сукупності господарських зобов'язань у їх різноманітності. Адже зміст господарських зобов'язань у реальній економіці набагато складніший і, як правило, охоплює не одну, а комплекс дій, спрямованих на досягнення єдиного економічного результату (поставка партій продукції, виконання інноваційних робіт, будівельний підряд тощо).

Конкретне господарське зобов'язальне правовідношення у переважній більшості випадків поєднує декілька передбачених коментованою нормою «атомарних» господарських зобов'язань, пов'язаних між собою за змістом і підставою виникнення. Крім того, такі «атомарні» зобов'язання часто взаємоспрямовані: управнена сторона в одному з них є зобов'язаною в іншому, і навпаки. Зокрема, це стосується зобов'язань, що виникають з двосторонніх договорів. А таких договорів у економіці переважна більшість. Так, у зобов'язанні поставки постачальник — зобов'язана сторона; він зобов'язується поставити покупцеві товар в обумовлені строки. А покупець — управнена сторона має право вимагати від постачальника виконання цього обов'язку. Водночас покупець зобов'язується прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму, тобто стає стороною зобов'язаною, а постачальник, відповідно, управненою.

Інтереси управненої і зобов'язаної сторін у господарському зобов'язанні не суперечать один одному. Вони підпорядковані меті досягнення єдиного економічного результату і мають реалізовуватися у межах встановленого правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства. Кожна сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (ч. 2 ст. 193 ГК).

Проте, ГК встановлює спеціальні вимоги до сторін конкретних договорів про надання послуг. Так, сторонами агентського договору є комерційний агент і суб'єкт, інтереси якого він представляє (клієнт).

Згідно з ч. 2 ст. 295 ГК України комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво. Наявність статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності у агента обумовлена визнанням агентської діяльності підприємницькою (ч. 1 ст. 295 ГК України).

Прямих вимог щодо наявності у клієнта за агентським договором статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності законодавство не містить. Проте вказівка у визначенні агентської діяльності на здійснення господарської діяльності, в процесі чи з приводу якої укладається агентський договір, свідчить про необхідність мати статус суб'єктів господарської (підприємницької) діяльності обома сторонами агентського договору: як агентом, так і клієнтом.[8]

Сторонами договору зберігання є поклажодавець і зберігач. Сторонами договору зберігання можуть бути юридичні і фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Це означає, що в загальному розумінні юридичні та фізичні особи можуть виступати як зберігачами, так і поклажодавцями в договорах зберігання.

Проте вже за договором складського зберігання зберігачем є організація (товарний склад), яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності (ст. 956 ЦК України), тобто має статус суб'єкта підприємницької діяльності. Статус суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності мають інші професійні зберігачі - ломбарди (ст. 967), банки (ст. ст. 969, 970, 971), підприємства транспорту, у віданні яких є камери схову (ст. 972), готелі (ст. 975 ЦК України), а також охоронці (ст. 978 ЦК України). Тому статус зберігачів договорів зберігання залежить від виду таких договорів.

В деяких випадках законодавство встановлює обмеження щодо наявності відповідного статусу і у поклажодавців. Так, поклажодавцями у договорах відповідального зберігання можуть бути виключно суб'єкти господарювання.[9]

Як бачимо законодавець, крім загальних правил, які стосуються правового статусу сторін, визначає також і спеціальні щодо конкретних договорів про надання послуг. Але все ж незмінним залишається те, що одна з сторін договору повинна бути суб’єктом господарювання. В договорі сторони можуть обумовлювати свої права та обов’язки, які на них покладаються, а також деякі умови щодо відповідальності.

2.3 Види договорів про надання послуг

Під договорами про надання послуг слід розуміти таке правовідношення, яке виникає із єдиної правової мети двох, або більше суб'єктів з приводу діяльності та спрямована на виникнення або зміну правовідносин і має корисний ефект для послугоотримувача.

В науці господарського права такі договори класифікують за різними критеріями, найпоширенішим з яких є за характером дії. Так як, основний юридичний результат, на який спрямовані договори про надання послуг, полягає у наданні послуги, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Тобто надання послуги передбачає вчинення виконавцем певної дії або здійснення ним певної діяльності.[10] Залежно від характеру дії(діяльності), яку зобов’язаний здійснити виконавець, договори про надання послуг поділяються на такі види:

1)договори про надання послуг юридичного характеру (наприклад, агентський договір);

2) договори про надання послуг фактичного характеру (наприклад, договір зберігання);

3) договори , які передбачають здійснення виконавцем юридичних та фактичних дій (наприклад, договір транспортного експедитування).

У теорії запропоновано створити систему договорів про надання послуг в залежності від спрямованості цієї послуги на конкретний об'єкт, яка дозволяє розглядати договори про надання послуг в єдиному взаємозалежному комплексі і поділити їх на: договори про надання послуг, що спрямовані на тіло людини (охорона здоров'я, косметичні, спортивні); договори про надання послуг, що спрямовані на товари й інші фізичні об'єкти (обслуговування устаткування, ветеринарні, охорона матеріальних об'єктів); договори про надання послуг, що спрямовані на свідомість людини (освітні, інформаційні, радіо і телебачення); договори про надання послуг з фінансовими активами (банківські, операції з цінними паперами).[11]


3. Проблеми застосуваня договорів про надання послуг

Створення гармонійної та ефективної системи господарського законодавства – один з найважливіших напрямів розвитку правової системи України в умовах становлення соціально орієнтованої ринкової економіки. Оскільки одним з головних завдань господарського законодавства є координація дій суб’єктів господарювання, нормам, що регулюють договірні відносини у сфері господарювання, має належати чільне місце в системі господарського права.

Що стосується укладення договорів, законодавство передбачає лише так звані істотні умови договору – предмет, ціну і строки. Сьогодні не існує універсальної моделі як господарського договору, так договору про надання послуг зокрема, що визначала б положення, які мають міститись у договорі. Ми вважаємо, що в ньому мають бути такі розділи: предмет договору, права та обов’язки сторін, ціна договору та порядок розрахунків (якщо договір платний), умови приймання-передачі послуг, порядок вирішення суперечок, форс-мажорні обставини, відповідальність сторін, умови розірвання договору, строк дії договору та прикінцеві положення.

Господарським кодексом регламентовано порядок укладення, зміни та розірвання підприємницьких договорів. Але щодо одних видів договорів така регламентація є надто скупою (наприклад, договір зберігання, де регулюється лише складське зберігання, а щодо інших питань законодавець відсилає до ЦКУ). Коли йде мова про правові послуги,то норми Господарського кодексу є надто детальними, які важко вписуючись у сучасний ринок правових послуг, в якому існує жорстка конкуренція, а вимоги до якості послуг постійно підвищуються. Зокрема, видається безглуздою процедура звернення особи до суду щодо умов, по яких не досягнуто згоди з потенційним контрагентом. Після такого судового спору договірні стосунки щодо надання правових послуг, враховуючи їх фідуціарний характер, є малоймовірними.[12]

Значного поширення в юридичній практиці набув агентський договір. Згідно зі ст. 297 ГК України за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Сферою застосування агентських договорів є винятково господарська (підприємницька) діяльність.

Не зрозумілою виглядає позиція законодавця стосовно кола суб’єктів, яким може надаватися послуги комерційний агент. Як бачимо з легального визначення комерційне посередництво (агентська діяльність) полягає в наданні комерційним агентом послуг суб’єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності. Таку редакцію закону слід визнати невдалою, бо з її тексту неможливо визначити, чи має право комерційний агент надавати послуги особам, котрі не є суб’єктами господарювання (чи є, але вони не здійснюють господарську діяльність)? Бо саме визначення суб’єктів господарювання (ст.55 ГКУ) також не відповідає на поставлене питання. З одного боку, суб’єктом господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, зокрема