Допускались й інші класифікації. Монтеск’є, наприклад, звертав увагу на різні принципи – сили, які, на його думку, рухають державне життя. Він вважав, що доброчинство втілюється в демократії (республіці), помірність – в аристократії, честь – в монархії, страх – в деспотії.[7]
Зафіксований Геродотом поділ форм правління дійшов до наших днів. Фішеровський словник права називає його класичним. Правда, середня ланка геродотовської тріади – аристократична форма – була втрачена в ході розвитку державності. В результаті сьогодні мова йде про монархію й республіку, хоча окремі елементи аристократичної форми правління існують і до цих пір ( наприклад, палата лордів в англійському парламенті).
Монархія як форма правління відрізняється наступними ознаками:
· існуванням одноосібного носія верховної влади, - монарха (фараона, короля, імператора, шаха і т.п.), який користується цією владою довічно;
· порядком передачі верховної влади спадкоємцям;
· тим, що монарх представляє державу за власним правом, яке не походить від влади народу (підкреслюється божественне походження монарха);
· відсутністю юридичної відповідальності монарха, як глави держави.
Ці признаки у своїй ідеальній сукупності зустрічаються досить рідко. У Візантії, наприклад, де зі ста дев’яти імператорів сімдесят чотири були вбиті, у всіх випадках престол переходив до царевбивці не по спадщині, а за правом захоплення.
Республіка, як форма правління, відрізняється наступними признаками:
- вибранням органів державної влади на визначений термін і її колегіальним характером;
- наявністю вибраного на певний термін глави держави;
- таким характером державної влади, яка користується владними повноваженнями не за власним бажанням, а за дорученням суверенного народу;
- юридичною відповідальністю глави держави.
За історичними періодами свого існування республіки класифікуються на античні (держави – поліси – Афіни, Рим); середньовікові (феодальні – Венеція, Флоренція); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації громадянського суспільства.
Республіканська форма правління з’являється там, де мова про політичне об’єднання вільних громадян, які є самостійними суб’єктами господарського й суспільного життя.
Форма правління тоталітарної держави, звичайно, є спотвореною формою республіки і відрізняється наступними признаками:
· наявністю правлячої партії, що утворює ядро політичної системи і відіграє керівну роль в управлінні всіма державними й суспільними справами країни:
· співпадінням вождя партії і глави держави в одній особі, прагнучих до довічного збереження своїх політичних постів;
· наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями;
· формальним характером партійних і державних виборів;
· підвищеною роллю партійної й державної бюрократії, яка вирішує всі конкретні справи суспільного й державного життя;
· відсутністю юридичної відповідальності глави держави й партії.
З кінця 80-х років тоталітарна форма правління в багатьох країнах стає демократичною, тобто республіканською. На цій основі в багатьох політиків з’явилась схильність недооцінювати її можливості, називаючи нежиттєздатною. Відомий політолог Й. Шумпетер, підносячи західну демократію і, критикуючи ненависний йому соціалізм, із гіркотою вважав, що майбутнє все-таки належить соціалізму.[8]
Існують такі види республік:
1) президентська;
2) парламентська;
3) президентсько-парламентська (змішана).
Президентська республіка базується на концепції незалежності органів законодавчої, виконавчої та судової влад. Ця форма врядування не визнає поняття вищого державного органу, із повноважень якого могли б виводитись повноваження інших державних органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою держави та виконавчої влади. Він формує уряд, очолює його і несе відповідальність за його функціонування. Весь апарат державного управління діє в умовах жорсткого підпорядкування президентові (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія).
Парламентська республіка – глава держави не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН).
Президентсько – парламентська республіка – глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція).
Розділ 3. Територіальний устрій держави
3.1. Внутрішній поділ держави
Форма державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будова держави, що розкриває характер взаємин між його складовими частинами, між центральними й місцевими органами державного самоврядування.
На відміну від форм правління, організація держави розглядається з погляду розподілудержавної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їхній поділ між складовими частинами держави.
Форма державного устрою показує :
· з яких частин складається внутрішня структура держави;
· як будуються відносини між центральними й місцевими державними органами;
· у якій державній формі виражаються інтереси кожної нації, що проживає на цій території.[9]
3.2. Проста, складна федерація, конфедерація
За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи :
- унітарна;
- федеративна;
- конфедеративна.
В сучасній теорії державний устрій поділяється на унітарний (простий) і складний.
Унітарна держава - це єдине державне утворення, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які підкоряються центральним органам влади й не мають ознак державної незалежності. Зокрема, згідно статті 2 Конституції України[10], Україна є унітарною державою, її територія в межах існуючого кордону є недоторканою.
Унітарна держава характеризується наступними ознаками :
· унітарний пристрій допускає єдині, загальні для всієї країни вищі виконавчі, представницькі і судові органи, що здійснюють верховне керівництво відповідними органами;
· на території унітарної держави діє одна конституція, єдина система законодавства,одне громадянство;
· складові частини унітарної держави (області, департаменти, провінції, графства) державним суверенітетом не володіють;
· унітарна держава, на території якої проживають невеликі по чисельності національності, широко допускає національну й законодавчу автономію;
· усі зовнішні міждержавні відносини здійснюють центральні органи, що офіційно представляють країну на міжнародній арені;
· має єдині збройні сили, керівництво якими здійснюється центральними органами державної влади.[11]
Розходження в ступені і формах контролю центральної влади над місцевими органами керування дозволяють говорити про централізовану й децентралізовану унітарну держави, але ці розходження стосуються вузької сфери керування. До унітарних держав відносяться такі держави, як Франція, Туреччина, Японія, Фінляндія.
Складний державний устрій допускає існування держави, яка включає в себе інші державні утворення. Розглядаючи окремі територіальні устрої, теорія держави нічого не конструює, а лише фіксує в історії і сучасності окремі їх види (класи). В результаті виділились такі класи складних держав, як протекторат і унія.
Під протекторатом розуміється міжнародна угода, згідно якої одна держава зобов’язується здійснювати заступництво іншій, більш слабкій державі, здійснювати її представництво у внутрішніх справах, забезпечувати збройний захист, а іноді здійснювати економічну й культурну допомогу.
Протекторат відносять до числа різновидностей державного устрою лише згідно традиції, тому що після підписання міжнародної угоди про заступництво, нової («третьої») держави не з’являється, а відповідно, не виникає питання і про його територіальну організацію.[12]
Унія – це союз, об’єднання держав. Серед уній розрізняють конфедерації, федерації, об’єднання монархових держав у формі реальної й персональної унії, фузії, інкорпорації та імперії.
Федерація являє собою добровільне об'єднання раніше самостійних державних утворень водну союзну державу.
Федеративний державний устрій неоднорідний. У різних країнах він має свої унікальні особливості, що визначаються історичними умовами утворення конкретної федерації і насамперед національним складом населення країни, своєрідністю побуту й культури народів, що входять у союзну державу.
Разом із тим можна виділити найбільш загальні риси, що характерні для більшості федеративних держав:
· територія федерації складається з територій її окремих суб'єктів: штатів, земель, республік і т.д.;
· у союзній державі виконавча, законодавча і судова влада належить федеральним державним органам;
· суб'єкти федерації мають право прийняття власної конституції, мають свої вищі виконавчі, законодавчі і судові органи;
· в більшості федерацій існує союзне громадянство й громадянство федеральних одиниць;
· при федеральному державному устрої у парламенті є палата, що представляє інтереси членів федерації;
· основну загальнодержавну зовнішньополітичну діяльність у федераціях здійснюють союзні федеральні органи. Вони офіційно представляють федерацію в міждержавних відносинах ( США, Бразилія, Індія, ФРН і ін.).[13]
Федерації будуються по територіальних і національних ознаках, що значною мірою визначає характер, зміст, структуру державного устрою.