Таким чином, відповідно до формаційного підходу до історії розвитку суспільства, історичний тип держави – це сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації.
За формаційним підходом виділяють такі типи держав:
рабовласницька держава (основна характеристика – політична влада знаходиться в руках рабовласників)
феодальна держава (політична влада знаходиться в руках феодалів)
буржуазна держава (політична влада – у буржуазії)
Держава при соціалізмі та у перехідний період до комунізму є соціалістичною, виражає волю всього народу.
Марксисти вважали, що рушійна сила послідовної зміни історичних типів держав – класова боротьба, а сам цей процес визначений соціально-економічним розвитком суспільства. Зміна типу держави означає зміни в політичній надбудові суспільства, що викликані розвитком самого способу виробництва та продуктивних сил. Сам же процес зміни історичних типів держави характеризується об’єктивністю: у цілому він не залежить від волі і свідомості людей, різні суб’єктивні фактори можуть лише прискорити чи сповільнити його, але не перервати чи повернути його в інший бік. Кожен наступний тип держави є історично більш прогресивним, ніж попередній.
Чи має сенс звернення до формаційного підходу в наш час, чи він уже став надбанням історії? Вірогідно, доцільно говорити про певну пізнавальну цінність формаційного підходу до історії розвитку суспільства, але лише на обмеженій території і лише до 20-30-х рр. XX ст. Після Першої світової війни почалося активне втручання держави в економіку, поступове згладжування соціальних суперечностей, міжнародне співробітництво держав на основі визнання прав людини (у тому числі й соціально-економічних), створення гарантій їх дотримання, підвищення рівня добробуту всіх членів суспільства.
Існує кілька трактувань і цивілізаційного підходу до типології держав. Найбільш часто термін «цивілізація» вживається як синонім культури взагалі йпозначає історично визначений рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя та діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Тому можна говорити про цивілізації древні та сучасні (і про відповідні типи держав), про цивілізації західні та східні (і про відповідні типи держав), про цивілізації аграрні, індустріальні та інформаційні (і про відповідні типи держав) тощо.
Відомим є тісний взаємозв’язок суспільства і держави, завдяки чому значний пізнавальний зміст має типологія держав, заснована на типах суспільств, що існували чи існують (цивілізаціях), і особливості яких обумовлюють своєрідність тих чи інших держав.
Більшу цінність має цивілізаційний підхід до типології держав, заснований не на зовнішніх, а на внутрішніх особливостях функціонування держав. Держава – це організація влади, тому аналізуючи особливості різних держав, увагу варто зосередити насамперед на аспекти формування, належності та здійснення державної влади. З таких позицій при цивілізаційному підході до типології держав в основу класифікації береться співвідношення держави та особистості. Відповідно до цього розрізняють держави традиційні та сучасні (чи конституційні).
Традиційні держави – це насамперед рабовласницькі та феодальні монархії. Тут народ не є джерелом державної влади, держава має практично необмежені повноваження щодо більшості населення, заперечується рівноправність людей, наявність у них природних прав.
Сучасні (конституційні) держави – це в основному буржуазні республіки і конституційні монархії. Народ тут є джерелом державної влади, ним формуються законодавчі органи. Держава служить суспільству, а сфера її діяльності обмежена конституцією (тому сучасні держави називають конституційними). Тут також визнані й гарантовані права людини.
Слід сказати, що це досить загальна класифікація. Існують також інші види, які уточнюють і доповнюють її. Крім того, багато держав навіть у наш час знаходиться на різних стадіях переходу від традиційних до сучасних за типом.
17.Поняття та види форми правління.
Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.
За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: - монархії; - республіки.
Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.
Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.
Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.
При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.
В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.
Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.
Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.
Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.
Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).
Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.
Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.
Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.
Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.
Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.
18 Поняття та види форми державного устрою.
Форма державного устрою — це спосіб організації владно-територіальної цілісності держави, що проявляється в розподілі держави на складові частини й розподілі влади між ними і її керуючим центром. Форма державного устрою виражає структуру розподілу державної влади «по вертикалі» (наприклад, у рамках систем «влада центра — влада на місцях», «влада федерального центра — влада суб'єктів федерації»), визначає характер взаємин між центральними й місцевими органами.
За формою державного устрою держава може бути:
1) простим (унітарним);
2) складним.
Для простої (унітарної) держави характерний поділ на адміністративно-територіальні одиниці й наявність у ній єдиних, загальних для всієї країни вищих органів влади й керування.