Смекни!
smekni.com

Правотворчість як основний етап правотворення (стр. 1 из 5)

« Правотворчість як основний етап правоутворення»

Виконав:

Патрелюк Дмитро Андрійович

Дніпропетровськ

Вступ __________________________________________________ 3

1. Правоутворення: поняття, його сутність та етапи ____________ 4

2. Об’єктивне та суб’єктивне в правоутворенні

3. Правотворчість: поняття, види, принципи, функції та стадії

Висновки

Вступ

Актуальність. Більше тринадцяти років в нашій країні створюються засади нового суспільства. У правозастосовчій діяльності це проявляється, перш за все, в активній зміні законодавства. Так, Верховною Радою України приймаєтьсявелика кількість законодавчих актів (не враховуючи закони про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів) та законів про внесення змін.

Законодавство – це високоорганізована, цілісна система, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки як гнучкість, гармонійність і несуперечність усіх її елементів. В той же час формування права – це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об’єктивних умов і суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Мета. Дослідження правотворчості як основного єтапу правотворення. Відповідно до мети курсового дослідження його завданнями будуть наступні:

1).характеристика поняття правоутворення;

2).дослідження його сутності;

3).аналіз основних етапів правоутворення;

4).встановлення об’єктивних умов та суб’єктивних чинників;

5).розгляд заключного (основного) етапу правотворення;

6).розподіл правотворчості на види.

При написанні курсового дослідження я стикнувся з рядом проблем, зокрема недостатньою кількістю літератури. Літератури в бібліотеках немало, але досить часто думки дублюються. Для вирішення цієї проблеми я використовував як підручники та посібники, так і монографії та статті вітчизняних та зарубіжних батьків юридичної науки.

Курсове дослідження має логічну структуру та складається зі вступу, основної частини, в межах якої розкрито три пункти плану, та висноку.

1.Правоутворення: поняття, його сутність та етапи

Держава не може змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Якби це було можливим, суспільство без зайвих зусиль лише за допомогою законотворчого процесу позбулося б багатьох своїх проблем і виконало усі свої невідкладні завдання. Але право – це лише регулятор і стабілізатор суспільних відносин.

Держава за допомогою законів може тільки прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкривати простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій чи, навпаки, стримувати негативні зв’язки і процеси. Так, в Україні ринкові відносини спочатку почали реально складатися в суспільному житті країни у відповідності до потреб суспільного розвитку, а вже потім з’явилося відповідне законодавство.

Отже, правовідносини формуються на основі реальних суспільних відносин. До свого виникнення вони проходять через свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі власні і загальнолюдські цінності та суспільні пріоритети. Правовідносини виступають як юридичний вираз економічних, політичних, сімейних, національних та інших реально існуючих у житті відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті, є засобом їх регулювання. Для виокремлення із маси суспільних відносин правовідносин повинна з’явитися відповідна норма права.

Правоутворення – це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається із визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту.

Цей процес складається із кількох етапів. На першому етапі відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. Виникнення суспільних відносин, що згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість держава визнає та закріплює в законодавстві певні економічні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспільства, формує права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

На другому етапі, який в правовій літературі називається правозакріпленням, відбувається державне санкціонування суспільної та державної ( в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складається правова регламентація найбільш важливих відносин, які мають суттєве значення для суспільства і для держави. Так, відповідно до ст. 92 Конституції України до найважливіших відносин, які регулюються виключно законами України, відносяться, зокрема:

  • засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку;
  • правовий режим власності;
  • правові засади і гарантії підприємництва, правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
  • засади зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
  • засади цивільно-правової відповідальності;
  • державний бюджет України і бюджетна система України, система оподаткування, податки і збори, засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків.

І тільки на третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Цей етап називається правотворчістю. Таким чином правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу. В правоутворенні завжди є суб’єктивний аспект, який виражається в реальній «боротьбі за право» різних соціальних сил. Це проявляється саме на етапі правотворчості, бо правотворчість є суб’єктивною стороною право утворення.

Таким чином, з вищенаведеного слід зробити висновок, що для появи нової норми права (зміни старої норми права) у суспільстві повинні визріти відповідні відносини. А законодавство буде справедливим та ефективним тільки тоді, коли ці відносини законодавцем добре вивчені і ним розроблено та закріплено адекватний механізм їх правового регулювання.

В Україні процес правоутворення у галузі господарської діяльності регулюється, зокрема, Законом «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. №1160 – 1У (далі – Закон про регуляторну політику).

Закон закріплює основи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, яка спрямована на вдосконалення регулювання господарських відносин, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб’єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Принципами державної регуляторної політики є:

Доцільність – обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою розв’язання існуючої проблеми;

Адекватність – відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у розв’язанні існуючої проблеми та ринковим вимогам із урахуванням усіх прийнятих альтернатив;

Ефективність – забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

Збалансованість – забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб’єктів господарювання, громадян та держави;

Передбачуваність – послідовність регуляторної діяльності, її відповідність цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

Прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість та своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, та їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Здійснення державної регуляторної політики забезпечується комплексом заходів, передбачених Законом про регуляторну політику. Зокрема, встановленням єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів, недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі регуляторні акти.

Закон про регуляторну політику (ст.ст. 8, 9,10) зобов’язує розробника регуляторного акту аналізувати його регуляторний вплив, оприлюднювати проект із метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, відстежувати результативність регуляторного акту. Строк, протягом якого приймаються зауваження та пропозиції, не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акту та відповідного аналізу регуляторного впливу.

Громадянам, суб'єктам господарювання, їх об'єднанням та науковим установам, а також консультативно-дорадчим органам, що створені при органах державної влади та органах місцевого самоврядування і представляють інтереси громадян та суб'єктів господарювання Законом про регуляторну політику надано широке коло прав з метою забезпечення максимального впливу суспільства на регуляторні акти. Це, зокрема, право подавати до регуляторних органів пропозиції про необхідність підготовки проектів регуляторних актів, а також про необхідність їх перегляду, подавати зауваження та пропозиції щодо оприлюднених проектів регуляторних актів, брати участь у відкритих обговореннях питань, пов'язаних з регуляторною діяльністю, бути залученими регуляторними органами до підготовки аналізів регуляторного впливу, експертних висновків щодо регуляторного впливу та виконання заходів з відстеження результативності регуляторних актів, самостійно готувати аналіз регуляторного впливу проектів регуляторних актів, розроблених регуляторними органами, відстежувати результативність регуляторних актів тощо.