Виховання було дійсно дивне. Фундаменту не було, а тим часом у присутності дітей, і особливо в присутності Паші, улюблениці вітчима, не соромлячись говорили про речі, вищі її розуміння: осміювали і засуджували існуючі явища, а замість них нічого не давали. Таким чином, виховання доруйнувало те, чого не могло зруйнувати фізичне нездоров'я. Про виховання нічого і говорити. Чи не всі ми тепер бідкаємося, бачачи, як багато лих у нас від недбальства сімейств до цього найбільшого обов'язку батьків?
[Надалі в ході промови були викладені по фактах слідства події життя Качки від 13 до 16 років ).
Мати, відчуваючи холодність чоловіка, вступила в боротьбу з цією обставиною. При постійних переїздах з місця на місце, з села то у Петербург, то у Москву, то у Тулу, дитина ніде не може залишитися, освоїтися, а подружжя тим часом щохвилини в лайках через почуття. Сцени ревнощів починають наповняти життя панів Битмидів. Мати доходить до підозр до дочки і, кинувши чоловіка, а з ним і всіх дітей від першого шлюбу, іде до Варшави. Минають дні і роки, а вона навіть і не думає про долю дітей, не цікавиться ними.
На самоті, біля дорослої Паші, Битмид-вітчим дійсно став мріяти про інші стосунки. Але коли він почав висловлювати їх, у дівчині заговорив моральний інстинкт. їй стало страшно від пропозиції і неможливо далі залишатися у вітчима. Пестощі, що вона вважала за батьківські, виявилися пестощами чоловіка-шукача; дім, що вона приймала за рідний, став чужим. Нитка порвалася. Мати далеко... Бездомна сирота пішла з дому. Але куди, до кого? От запитання.
У Москві була подруга зі школи. Вона — до неї. Там їй дали притулок і ввели в гурт, досі нею небачений. Ціла купка молоді живуть не сварячись; читають, навчаються. Ні сцен її колишнього вогнища, ні плотських інстинктів вона не бачить. її потягнуло сюди. Тут на
Стаття 318 «47
неї ласкаво глянув Байрашевський, що вирізнявся серед інших знанням, ґрунтовністю. Бездомна істота, звірок, у котрого немає пристановища, дорого цінує привіт. Вона прив'язалася до нього з усім жаром першого захоплення. Але він вище її: інші його розуміють, а вона — ні. Починається гонка, біг; як і усякий біг — стрибками. На фундаменті недоробленого і мінливого виховання пристрасна юність, що побачила в ній розумну і розвинену дівчину, починає будувати безладну будівлю: дівчина, яка погано володіє навіть початками арифметики, сідає за складні формули новітніх соціологів; дівчина, що не працювала жодного разу в житті за винагороду, обмірковує за Марксом відносини праці і капіталу; дівчина, що не вміє перелічити міст рідного краю, що не знає порядком поверхового нарису доль минулого людства, читає мислителів, які мріють про нові межі для майбутнього. Зрозуміло, що звуки доносилися до вуха, але думка тікала. Та й читалося це не з метою знання: читати те, що він читає, розуміти те, що його цікавить, жити ним — стало девізом дівчини. Він їде в Пітер. Вона — туди. Тут роман дійшов розв'язки. Юнак приголубив дівчину, мабуть, сам захоплюючись, сам собі вірячи, що вона йому до душі при-йшлася. Почалося щастя. Але воно було короткочасне. Пристрасть, що легко зайнялася, легко і погасла в Байрашевського. Інша жінка приглянулась, іншу стало шкода, інший стан він сплутав з коханням, і легко, без боротьби, він пішов на нову насолоду.
Вона відчула горе, вона впізнала його. У словах, що відтворити ми тепер не можемо, було викладено, яким ударом було для покинутої її горе. Короткочасне щастя тільки ще болючіше, ще пекучіше зробило для неї її порожню, безпритульну, самотню долю. Майбутнє з того кроку, як захлопнуться назавжди двері у спокій її друга, уявлялося темним, далеким, не осяяним на жодну хвилину, невідомим. І вона почула перші приступи думки про знищення. Кого? Себе чи його — вона сама не знала. Жити і не бачити його, знати, що він є, і не могти підійти до нього — це якийсь неприродний факт, неможливість. І от, кохаючи його і ненавидячи, вона бореться з цими почуттями і не може надати перевагу одному над іншим.
Він поїхав до Москви, вона, як ягня за маткою, за ним, не розмірковуючи, не думаючи. Тут її не впізнали. Усе в ній було перероджене: звички, характер. Вона поводилася дивно; незвичні до психіатричних спостережень особи і ті впізнали в неї ненормальність, побачивши у душі гнітючу її проти волі, понад волю тугу. Вона збирається убити себе. її бережуть, залишаються з нею, забирають у неї револьвер. Порив убити себе змінюється поривом убити милого. В одній і тій душі йде трагічна боротьба: та сама рука заряджає пістолет і пише на саму себе донос у жандармське управління, просячи заарештувати небезпечну пропагандистку Па-расковію Качку, мабуть, бажаючи, щоб стороння сила зв'язала її хвору волю і перешкоджала ідеї перейти у діло. Але доносу, як і належало, не повірили.
Настав останній день. До чогось страшного вона готувалася. Вона віддала першій зустрічній усі свої речі. Очевидно, думка самогубства охопила її. Але їй ще раз захотілося глянути на Байра
848
Стаття 318
Стаття 318
849
шевського. Вона пішла. Ніби злий дух шепнув йому новим ударом уразити груди напівдитини, страждальниці: він сказав їй, що приїхала та, яку він кохає, що він зустрів її, був з нею; мабуть, вогнем горіли його очі, коли він говорив, не щадячи чужої муки, про години своєї радості. І уявилося їй урозріз із її горем, її покинутим й осміяним коханням, молоде чуже щастя. Як у вині і розгулі намагається інший забути горе, спробувала вона в піснях розмика-іі своє, але пісні або не давалися їй, або будили в ній спогади минулого втраченого щастя і надривали душу.
Вона співала як ніколи; голос її був, за висловом юнака Мали-шева, страшний. У ньому звучали такі ноти, що він — чоловік молодий, міцний — хвилювався і плакав. На лихо попросили заспівати її улюблену пісню з Некрасова: "Еду ли ночью по улице темной". Хто не знає могутніх сил страждань цього співака , хто не знаходив у його звучних акордах відбитки свого власного горя, своїх власних незгод? І вона заспівала... і кожний рядок піднімав перед нею її минуле з усім його неподобством і з усім гнітом, що надломив молоде життя. "Друг беззащитный, больной и бездомный, вдруг предо мной промелькнет твоя тень",— співалося у пісні, а перед уявою бідолахи малювалася картина самотності, яка стискала серце. "С детства тебя невзлюбила судьба; суров был отец твой угрюмый",— белькотав «.зик, а пам'ять підносила з минулого образи страшніші, ніж говорилося в пісні. "Да не на радость сошлась и со мной..." — поспівала пісня за новою хвилею уявлень, що відтворювали її московське життя, хвилинне щастя і безмежне горе, що перемінило короткі хвилини світла. Душа її надривалася, а пісня не щадила, малюючи і труну, і падіння, і прокляття юрби. І під фінальні слова: "Или пошла ты дорогой обычной и роковая свершилась судьба" — злочин був зроблений.
Сцена з убивством, поцілунок мертвого, плач і регіт, констатований усіма свідками істеричний стан, бачення Байрашевського...— усе це свідчить, що тут не було розрахунку, наміру, а було те, що на душу, обдаровану силоміць в один талант, насіло горе, якого не витримає ніяка сила, і вона задавлена ним, задавлена не легко, не без боротьби.
Хвора боролася, сама із собою боролася. У рішучу хвилину, судячи з записки, переданої Малишеву для передачі нібито Зіні, вона ще хотіла покінчити з собою, але з якоїсь невідомої для нас причини одна хвиля, що несла убивство, переграла іншу, що несла самогубство, і розв'язалася злом, яке віднгсло відразу два життя, тому що й у ній убито усе, усе надколото, усе спалено докорами совісті, що не вмирає, і свідомістю гріха.
Я знаю, що злочин повинен бути і:окараний і що злий повинен бути знищений у своєму злі силою караючого суду. Але придивіться до цієї, тоді 18-літньої жінки і скажіть мені, хто вона? Зараза, яку потрібно знищити, або заріжена, яку треба пощадити? Чи не все життя її відповідає, що в< на остання? Морально гнилі булиті, хто дав їй життя. Зростала в< на начебто б між своїми, але в неї були родичі, а не було рідних були плідники, але не було батьків. Усе, що їй дало буття і форм/', заразило те, що дано.
На погляд практичних людей — вона труп, що смердить. Але правда людей, коли вона хоче бути відбитком правди Божої, не повинна так легко робити справу суду. Правда повинна в душу її ввійти і прислухатися, як великі були дарунки, успадковані, і чи не переборола їх демонічна сила середовища, хвороби і страждань? Не з ненавистю, а з любов'ю судіть, якщо хочете правди.
Нехай воскресне вона, нехай зло, навіяне на неї ззовні, як пелена гробова, спаде з неї, нехай правда і нині, як і колись, живить і чудодіє! І вона оживе. Сьогодні для неї великий день. Бездомна блукачка, безрідна,— тому що рідна її мати не подумала, живучи цілі роки десь, запитати: а щось поробляє моя бідна дівчинка,— безрідна блукачка вперше знайшла свою матір-батьківщину, Русь, що сидить перед нею в образі представників суспільної совісті.
Розкрийте ваші обійми, я віддаю її вам. Робіть, що совість вам велить.
Якщо ваше батьківське почуття обурене гріхом дитяти, стисніть гнівно обійми, нехай з криком розпачу розтрощиться це слабке створіння і зникне. Але якщо ваше серце підкаже вам, що в ній, зламаній іншими, покаліченій без власної провини, немає місця тому злу, знаряддям якого вона була; якщо ваше серце повірить їй, що вона, віруючи в Бога й у совість, муками і сльозами омила гріх безсилля і потьмареної хворобою волі,— воскресіть її, і нехай ваш вирок буде новим народженням її на краще, стражданнями навчене життя1.