Цивільне право заг (стр. 72 из 161)

Права за одностороннім правочином можуть виникати як у особи, що його вчинила, так і у третіх осіб, задля інтересів яких він вчинений, Що ж до обов'язків, то вони за одностороннім правочином, як правило, можуть створюватися лише для особи, що його вчинила (ч. З ст. 202 ЦК). Обов'язки для інших осіб односторонній правочин може створювати тільки у випадках, передбачених законом, або за домовленістю з цими особами. Так, згідно зі ст. 123 8 ЦК на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інша будівля, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину (ч, 5 ст. 202 ЦК). Оскільки, як вже зазначалося, односторонні правочини, за загальним правилом, створюють обов'язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовуватися лише положення, які належать до боржників у зобов'язаннях. Так само до одностороннього правочину не можуть застосовуватися правила щодо виконання обов'язку боржника третьою особою.

Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Двосторонні правочини-це договори. Вони ще йменуються взаємними правочинами. Хоча у двосторонніх правочинах завжди дві сторони, але на боці однієї із сторін або обох з них можуть виступати і декілька осіб. Тому не слід змішувати число сторін у двохсторонньому правочині з кількістю його учасників. У тих випадках, коли на боці сторони двостороннього правочину виступає декілька осіб, мова йде про множинність їх суб'єктного складу. Для вчинення двостороннього правочину необхідно волевиявлення кожної із сторін та їх взаємоузгодженість. Отже, договірне правовідношенння виникає між суб'єктами лише тоді, коли кожна із сторін висловить свою волю на його встановлення і остання набуде характеру узгодженого волевиявлення.

Багатосторонній правочин - різновид договору, в якому є щонайменше три сторони. Приклад багатостороннього правочину — договір про спільну діяльність (ст. ИЗО ЦК), вчинений не менш як трьома особами; засновницькі договори про створення не менш як трьома особами повного або командитного товариства (статті 120, 134 ЦК).

Залежно від наявності або відсутності у правочині зустрічного
обов'язку однієї сторони надати певне благо іншій правсчини поділя
ються на відплатні та безвідплатні.я

Відплатнилі визнається правочин, у якому обов'язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов'язок іншої сторони з надання певного блага.

Відплатність у правочині визначається не тільки передачею грошей, а й речей, виконанням робіт, наданням послуг тощо.

Оскільки у безвідплатних правочинах обов'язок надання зустрічного задоволення другій стороні відсутній, відплатними можуть бути лише двосторонні правочини. Що ж до односторонніх правочинів, то вони завжди є безвідплатними.

Відплатність або безвідплатність двосторонніх та багатосторонніх правочинів (договорів) може бути зумовлена характером правочину, вимогами актів цивільного законодавства або угодою сторін. Так, характер договору купівлі-продажу зумовлює його відплатність (ст. 655 ЦК), а договору дарування - безвідплатність (ст. 717 ЦК). Відплатність договору може бути також зумовлена вимогами закону, інших актів цивільного законодавства чи договору. Так, повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст. 1002 ЦК). Нарешті, законодавець, закріплюючи відплатність договору, може передбачити можливість для сторін встановлювати його безвідплатність. Йдеться, наприклад, про договір зберігання, безвідплатність якого може мати місце у випадках, передбачених установчими документами юридичної особи або договором (ч. 4 ст. 946 ЦК).

Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні.

Консенсуальний правочин (від лат. consensus - згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Такими є умови про предмет правочину, умови, визнані істотними законом або іншими актами цивільного законодавства, чи є необхідними для правочинів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнута згода. Наступна передача речі (вчинення іншої дії) у консенсуальних правочинах свідчить вже про їх виконання. Значна більшість правочинів, передбачених ЦК, є консенсуальними.

Реальний правочин (від лат. res - річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов'язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину є позика (ст.1046 ЦК).

Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні (від лат. causa - підстава, ціль) та абстрактні (від лат. abstrahere — відривати, відділяти).

У каузальних правочинах підстави мають особливе значення, оскільки від них залежить їх дійсність. Саме тому в каузальних правочинах їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. При доведенні відсутності підстави правочину або

220

Розділ П

Г

ifивтьт правовідносини

221

невідповідності її закону він визнається недійсним Так, недійсною буде визнана боргова розписка, у якій немає пояснень, чому саме вона видана. Переважна більшість правочинів, передбачених ЦК, є каузальними.

У абстрактних правочинах підстави не мають значення для їх дійсності. Такі правочини «відриваються», абстрагуються від їх підстав. Прикладом абстрактного правочину є вексель - борговий цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя. Таким чином, вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. Саме така властивість векселя забезпечує його оборотоздатність. Вказівка на абстрактний характер правочину повинна міститися у законі.

До окремих видів правочинів слід віднести: правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), строкові, фідуціарні та біржові правочини.

Можливість укладення правочинів, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Вони йменуються щеумовними. Умовами у таких правочинах можуть бути як дії, так і події, але вони повинні відповідати наступним вимогам. По-перше, умови, про які йдеться у названих правочинах, не повинні існувати в момент їх укладення. По-друге, у момент укладення правочину його сторонам повинно бути невідомо: настане чи не настане зазначена умова у майбутньому. Отже, настання або ненастання умов в умовному правочині має ймовірний характер. По-третє, обставина, визначена у правочині як умова, не може суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль-ними умовами.

Правочин вважається вчиненим під відкладальною умовою у разі, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов'язків. За таким правочином права і обов'язки у сторін виникають не з моменту його вчинення, а відкладаються на майбутнє і пов'язуються з моментом настання обумовленої обставини.

Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов'язків. При цьому права і обов'язки у сторін правочину виникають з моменту його вчинення, але підлягають припиненню (скасуванню) у майбутньому з моменту настання обумовленої умови.