Цивільне право заг (стр. 76 из 161)
Згідно зч. 1 ст. 214 ЦК особа, яка вчинила односторонній право-чин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлене зако-
1 Брагинский М. И, Витрянстй В. В.. Договорное право, Книга первая. Общие положения. - М., 1999. - С. 266-267.
2 Цвайгерт К., Кети. X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного
права. Том II. - М, 1998. - С. 117.
230
Розділ II
ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
ном„ Відмова від одностороннього правочину - це скасування (відкликання) особою, яка його вчинила, правового результату, що настав внаслідок його вчинення. Так, заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт (ч. 1 ст, 1254 ЦК); особа, що видала довіреність, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення (ч„ 1 ст, 249 ЦК); особа, яка подала заяву про прийняття спадщини нотаріус}', може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (ч. 5 ст, 1269 ЦК); відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, передбаченого для її прийняття (ч. 6 ст. Ї273 ЦК).За своєю суттю відмова від одностороннього правочину - це та-, кож односторонній правочин,, але спрямований на припинення прав та обов'язків, що виникли з попереднього правочинуэі встановлення нових прав і обов'язків.
Якщо відмовою від одностороннього правочину порушено права іншої особи, останні підлягають захисту відповідно до правил, що містяться у главі З ЦК1.
Згідно з ч. 2 ст. 214 ЦК особи, які вчинили двосторонній або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть у тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.
Це положення закону потребує певних пояснень. З його змісту випливає, що йдеться про дві самостійні ситуації, а саме: відмову від вчиненого двостороннього або багатостороннього правочину до моменту повного виконання сторонами його умов; та відмову від вчиненого двостороннього чи багатостороннього правочину після повного виконання сторонами його умов. У першому випадку, на нашу думку, йдеться про розірвання двостороннього або багатостороннього правочину (договору). Таке дійсно, за загальним правилом, може мати місце лише за взаємною згодою сторін (ст. 651 ЦК). Як виняток із загального правила закон може надавати право сторонам розривати договори в односторонньому порядку. Йдеться, наприклад, про право довірителя і повіреного відмовитися в односторонньому порядку від його виконання відповідно до ст. 1008 ЦК.
Що ж стосується другого випадку, то, на наш погляд, відмовитися від вже повністю виконаного сторонами двостороннього або багатостороннього правочину (договору) неможливо. Виконання умов договору сторонами у повному обсязі свідчить про належне виконання зобов'язання, породженого договором, і є підставою для його припинення (ст. 599 ЦК). Ось чому, на нашу думку, в разі повного виконання сторонами умов двостороннього чи багатостороннього правочину (договору) відмова від нього не може гати місце.
Відмова від правочину повинна згідно з ч. З ст. 214 ЦК вчинятися у
1Дет. про це див. главу 1 даного підручникатакій же формі, у якій правочин було вчинено, а правові наслідки цієї відмови визначаються домовленістю сторін або законом. Наприклад, ст. 1009 ЦК визначає наслідки припинення договору доручення. Згідно з нею, якщо договір доручення припинено до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель повинен відшкодувати останньому заподіяні при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить винагорода, також виплатити йому винагороду відповідно до виконаної роботи. Скасування довірителем доручення та відмова від його виконання повіреним не є підставою для відшкодування збитків, завданих другій стороні, крім випадків, що передбачають дії повіреного як комерційного представника, а так само, крім випадків відмови повіреного в умовах, коли довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свій інтерес, а також відмови від виконання договору, що передбачає дії повіреного як комерційного представника.
§ 2. Недійсність правочину Поняття та види недійсних правочинів
Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.
ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності правочинів.
По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми правочину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сторонами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий правочин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін факту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти можуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведеності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання.
По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.
РозділІІ
ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
233
Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встановилена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний правочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних1 не відповідає вимогам ЦК. Це пов'язано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК).
Оспорюваний праввчин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за-перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, 'передбачені статтями 222-223, 225, 227, 229-233.
По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встановлення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування (питання про які детально розглядаються в § 3 цієї глави).
По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з позовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспо-рюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право належить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають певний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або припиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виключає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.