Смекни!
smekni.com

Державне будівництво та місцеве самоврядування (стр. 3 из 27)

11


Дертавневумішнщтвв та місцеве

них законом інтересів фізичних і юридичних осіб. Отже, су­купність процедур, що увійшли до предмету регулювання Кодексом, складають два види адміністративних провад­жень: провадження по індивідуальній адміністративній справі і провадження за скаргою на індивідуальний адмі­ністративний акт.

Сьогодні, як відомо, окремі питання розгляду заяв і скарг громадян врегульовані Законом України «Про звернення гро­мадян», який має переважно декларативний і неконкретний характер, і до того ж він побудований здебільшого за ідео­логією колишнього аналогічного нормативно-правового ак­ту радянського зразка.

На жаль, традиційні стереотипи звичного ставлення до
«спрощеної» юридичної регламентації процесуальних відно­
син у діяльності державного апарату управління дуже стійкі,
навіть у середовищі фахівців. Більшість з них і досі вважає, що
чітке унормування процедурних аспектів діяльності для уп­
равлінських органів є значно менш важливим, ніж, наприклад,
для судів. Забуваючи при цьому, що раціонально побудована і
детально визначена законом процедура діяльності щодо роз- ;
гляду заяв і скарг приватних осіб — це майже єдина ефектив- ;
на гарантія забезпечення під час цього розгляду неупередже-
ного, об'єктивного, відповідального і прозорого ставлення \
державних службовців до правомірних вимог громадян. !

Лише неврахуванням цієї обставини можна, на мій по- ! гляд, пояснити досить поширене уявлення про те, що вимо­ги до діяльності законодавчого врегулювання адміністратив­них процедур повинні бути значно полегшеними порівняно з судовими процедурами.

Не уникли цього, на жаль, навіть і правознавці-аналіти-ки вищого рівня із Головного науково-експертного уп­равління апарату Верховної Ради України. Розглядаючи про­ект Адміністративно-процедурного кодексу, вони зауважу­ють, що «деякі передбачені ним процедури настільки доклад­но регулюються, що в ході їх застосування дотримання відповідних норм, очевидно, буде нереалістичним». І до то­го ж, на їх думку, даний проект «так "зарегульовує" процеду­ру розгляду скарг та заяв, що в ній складно до кінця розібра-

12


тися юристу-професіоналу, не кажучи вже про "пересічного" громадянина»1.

Отже, ступінь деталізації, докладності регулювання адміністративних процедур є одним з принципових питань, що вимагає науково обґрунтованого подолання суперечли­вості в поглядах фахівців. Гадаю, що не треба відмовлятися від так званої «зарегульованості» адміністративних процедур, оскільки саме через це діяльність державних службовців фор­малізується настільки, наскільки це необхідно для най­повнішого забезпечення прав, свобод і охоронюваних зако­ном інтересів приватних осіб. Невипадково, що за сучасною європейською традицією подібне законодавче регулювання відзначається великою ретельністю.

Якщо погодитись з таким підходом, чи варто дивуватись тому, що ґрунтовно розбиратися в тонкощах адміністратив­них процедур мають, передусім, професіонали-управлінці та юристи, але аж ніяк не пересічні громадяни. Невже саме на громадян розраховане текстуальне оформлення процедур роз­гляду справ у судах?

Складність адміністративних процедур — це проблема правозастосування в середині самого управлінського апарату, і вирішуватись вона повинна за рахунок зростання кваліфікації та професіоналізму державних службовців. Для громадян же складність змісту адміністративних процедур не повинна бу­ти перешкодою. Для них головне — це, з одного боку, просто­та звернення до органу виконавчої влади за певною вико­навською послугою, а з другого — своєчасність отримання справедливого, об'єктивного і законного результату розгля­ду поданої ними заяви чи скарги.

Певна річ, у частини фахівців зберігається спокуса апе­лювати до набагато простішого для розуміння чинного Зако­ну України «Про звернення громадян», який, на думку згада­них аналітиків, після внесення відповідних змін і доповнень «може охопити практично все коло правовідносин»2, врегу-

1 Див.: Висновок на проект Адміністративно-процедурного кодексу України. Апарат Верховної Ради України. Головне науково-експертне уп­равління. 31.02.2002р. - С. 31.

а Там само. — С. 1.

13


__ .__

люванню яких присвячені більше 150 статей проекту зазна­ченого Кодексу. Може це і було б так, якщо б не той прикрий факт, що переважна більшість з 29 статей зазначеного Закону фактично повторюють положення відомого Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року (а також його редакції від 4 березня 1980 року) «Про порядок розгляду про­позицій, заяв і скарг громадян». Так чи варто реанімувати без­надійно застаріле джерело правового регулювання?

До того ж треба нагадати, що Концепцією адміністратив­ної реформи передбачено законодавче унормувати і ще більш складний вид адміністративних процедур — розгляд в окремих сферах державного управління скарг громадян у порядку, на­ближеному до судового провадження (тобто так званої адміністративної «квазіюстиції»)1. А це вже явно не є сумісним з вищенаведеними вимогами щодо простоти розуміння адміністративних процедур для пересічного громадянина.

Ще одне принципове питання, що також потребує усу­нення суперечливого тлумачення, пов'язане з оцінкою згада­ними фахівцями багатьох положень проекту Адміністративно-процедурного кодексу як таких, що «за своїм змістом не мо­жуть бути предметом законодавчого регулювання (у кращому разі вони можуть бути положеннями відомчих інструкцій)»2.

На мій погляд, таке заперечення проти доцільності зако­нодавчого врегулювання низки процедур органів виконавчої влади слід визнати цілком безпідставним. Адже Конституція України (ч. 2 ст. 120) недвозначно передбачає, що «...порядок діяльності... органів виконавчої влади визначаються Консти­туцією і законами України». Мабуть, цей припис треба ро­зуміти таким чином, що пропонованим згаданими фахівцями відомчим інструкціям мають все ж таки передувати положен­ня законодавчих актів.

З урахуванням викладеного стає зрозумілим, що шлях до запровадження європейських стандартів у законодавчому ре­гулюванні адміністративних процедур не буде легким і швид­ким. А тому дуже важливо не втратити на цьому шляху прин-

1 Концепція Адміністративної реформи в Україні. - С. 45.

2 Висновок на проект Адміністративно-процедурного кодексу Укра­
їни. - С. 16.

14


Звірник наукових праць

ципового ставлення до необхідності піднесення правової рег­ламентації багатоманітних адміністративних процедур саме на законодавчий рівень.

З потребами поглиблення демократичних засад адмі­ністративної реформи пов'язане і суттєве оновлення інститу­ту адміністративної відповідальності, стан якого в цілому не відповідає потребам побудови демократичної, правової дер­жави.

Реформування адміністративно-деліктного законодавст­ва передбачає зміну суспільної ролі цього інституту, перетво­ривши його з суто репресивного на більш ефективний інстру­мент впорядкування суспільних відносин на засадах верхо­венства права. Це потребує якісної модернізації існуючого Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Загалом проблема посилення правового захисту поруше­них прав і свобод людини стає все більш актуальною для вирішення завдань реформування державного управління.

Тому слід далі удосконалювати механізм реалізації кон­ституційне визначеного права людини на оскарження в суді будь-яких актів органів виконавчої влади усіх рівнів, якщо особа вважає, що ці акти порушують або обмежують її права і свободи чи перешкоджають їх здійсненню. Це відповідати­ме ч. 2 ст. 55 Конституції України, згідно з якою кожному га­рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, посадових і службових осіб.

З огляду на наведене актуальним залишається запровад­ження адміністративної юстиції як окремої ланки судочинст­ва, що дозволить громадянам більш ефективно захищати свої прав та законні інтереси, що порушуються чиновниками.

Причому адміністративні суди повинні мати виключно правозахисну компетенцію, тобто повинні розглядати тільки справи, по яких держава, її органи і посадові особи мають відповідати перед людиною, а не навпаки. Саме ця принци­пова засада має бути покладена в основу майбутнього Адміністративно-процесуального кодексу України, який точніше було б назвати Адміністративно-судовим кодексом (або Кодексом адміністративного судочинства).

15


Мещанин вудівництев га м /едеге самоврядування

Отже, комплексна адміністративна реформа спрямована на радикальну трансформацію змісту і характеру взаємосто­сунків між державою і людиною на дійсно демократичних і гу­маністичних засадах, їх суттю є визнання самоцінності кожної людини, непорушності її природних та інших основних прав і свобод, необхідності служіння ідеям верховенства права.


О. Д. Крупчан, член-кореспондент АПрН України, керівник Київського регіонально­го центру АПрН України

Держава, органи місцевого самоврядування: реалізація прав і свобод громадян

Головним завданням чинної Конституції України є ство­рення фундаментальних підвалин для державно-правового за­безпечення якнайповнішої реалізації прав і свобод громадян. Конституція України створює абсолютні потенційні умови для реалізації правового статусу (прав і свобод людини, їх гарантій) громадян, визначаючи запорукою такої реалізації зміст і спря­мованість діяльності держави. Держава відповідає перед лю­диною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. З Консти­туції України). Конституція України, не вважаючи органи місцевого самоврядування складовими частинами державно­го механізму, залишає питання про їх відповідальність щодо реалізації прав і свобод громадян відкритим. Згідно зі ст. 5 Кон­ституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Тобто можна зробити висновок, що органи місцевого само­врядування мають служити здійсненню народом влади, яка іманентне йому належить. З огляду на це очевидно, що вже на рівні Конституції України допущена прогалина щодо врівно-