Як відомо, до системи міжнародних економічних договорів входить значна кількість організацій спеціальної компетенції, які також укладають з державами угоди більш вузького спрямування. Такою є, наприклад, Угода між Сполученими Штатами Америки та Світовою організацією торгівлі про співробітництво в галузі промислової власності від 26 вересня 1980 р.
Друга група угод, що укладаються між державами та міжнародними організаціями, охоплює не одну, а кілька сфер (галузей) співробітництва. У зазначених угодах визначається загальний режим стосунків в обраних одночасно сферах (галузях). Прикладом такої угоди може бути уже згадувана Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами та їх державами-членами, яка була підписана 14 червня 1994 р. Відповідно до ст. 1 зазначеної Угоди цілями такого партнерства є: забезпечення у певних рамках політичного діалогу між сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин; прискорення розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між сторонами і, таким чином, сприяння їх сталому розвитку; створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва; підтримка зусиль України щодо зміцнення демократії, розвитку її економіки та завершення переходу до ринкової економіки. Зміст зазначеної статті Угоди свідчить про комплексність, широту спектра співробітництва між її сторонами.
Важливими є й інші аспекти співробітництва держав та міжнародних організацій, які розкриваються в міру необхідності в інших розділах підручника.
У системі зовнішньоекономічних відносин держави головне місце належить торговельній діяльності. Саме зовнішня торгівля була тією початковою формою міжнародної господарської діяльності, яка стимулювала розвиток інших її видів. З формуванням ринку і зростанням залежності від нього національних господарств, зовнішньоторговельна діяльність стає життєво важливою для все більшого кола країн, що залучаються до міжнародного поділу праці.
Міжнародна торгівля — це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів та послуг. До товарів, що продаються та купуються на зовнішньому ринку, належать: готова продукція, сировина, напівфабрикати, а також призначені для продажу продукти інтелектуальної діяльності — патенти, ліцензії, фірмові знаки тощо. Міжнародна торгівля послугами охоплює міжнародний туризм, транспортні послуги, страхові операції, банківські, біржові та посередницькі послуги, ярмарки та ін.
Надзвичайне поширення торговельної діяльності потребує законодавчого встановлення певних умов і правил її функціонування. При цьому метою державного регулювання зовнішньоторговельних операцій є встановлення найбільш сприятливих умов для вітчизняних виробників, заохочення вивезення національних товарів на ринки інших країн та обмеження ввезення іноземних товарів до своєї країни. Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільна торгівля і протекціонізм.
Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в економіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів.
Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.
Розділ 3.
Імунітет держави в міжнародній торгівлі.
3.1. Поняття імунітету держави та його види в міжнародному праві.
Держава в міжнародних економічних відносинах завжди виступала як особливий суб'єкт права. З метою розвитку міжнародного співробітництва вона вступає в різного виду публічно-владні і приватноправові відносини як майнового, так і немайнового характеру з іншими державами, міжнародними організаціями, а також юридичними і фізичними особами. Обсяг цих відносин досить великий, вони надзвичайно різноманітні, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного приватного права, а саме – інституту імунітету держави. Цей інститут визначає правове положення держави в приватноправових відносинах міжнародного характеру взагалі і в міжнародних угодах зокрема. Імунітет, відповідно до якого держава при здійсненні угод приватноправового характеру з суб'єктами національного права інших держав не підсудна іноземним судам, не підкоряється дії іноземних законів, звільняється від забезпечувальних та/або примусових заходів і виконання судового рішення, заснований на принципах суверенної рівності держав1.
Ще з часів римського права характеристика державного імунітету знайшла відображення у висловлюванні “Par in parem non habet imperium” (“Рівний не має влади над рівними”). Водночас, визнання імунітету держави не означає, що взагалі не можна розглядати суперечку за укладеною з державою угодою або що не можна пред'явити позов про відшкодування шкоди до іноземної держави. Як правило, теоретично позов до держави слід пред'являти в судах цієї держави. Тим часом на практиці позови за угодами за участю держави часто розглядаються в міжнародних комерційних арбітражних судах2.
Сам по собі факт розгляду в комерційному арбітражному суді спорів за участю держави не є новим для історії міжнародного арбітражу. Після закінчення Другої світової війни процеси глобалізації економіки, розвиток торгівлі, фінансових та інвестиційних ринків привели до активної участі в міжнародній комерційній діяльності держави (як в особі її компетентних органів, так і через державні підприємства)3. Деякою мірою це пов'язано з розвитком інвестування як форми міжнародного правового співробітництва. У рамках цього процесу збільшилась кількість дво- і багатосторонніх міждержавних інвестиційних договорів, для яких властива відмова від юрисдикції національних судів з розгляду інвестиційних суперечок у справах за участю іноземного інвестора. Так, наприклад, позиція України про підпорядкування в силу міжнародних договорів інвестиційних суперечок компетенції міжнародного арбітражу дозволила їй приєднатися до Вашингтонської Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 березня 1965 р., в якій станом на 20 грудня 2004 р. беруть участь 142 держави (див. http://www.worldbank.org/icsid/constate/c-states-en.htm).
На жаль, будь-яка статистика щодо кількості справ, розглянутих у міжнародних комерційних судах, стороною в яких була держава, відсутня, але збільшення числа таких спорів знаходить відгук як у публікаціях, так і в досить гучних процесах, пов’язаних з визнанням і виконання прийнятих арбітражних рішень, в обговоренні цих питань на рівні міжнародних організацій, що займаються уніфікацією норм міжнародного приватного права.
Участь держави в міжнародному арбітражі пов'язана не тільки із загальними для даної процедури проблемами, але й особливим статусом держави. Це може пояснюватись і міркуваннями політичного характеру, в силу яких, наприклад, ані державний орган, ані державне підприємство не можуть укладати мирову угоду у спорі. Участь держави, як правило, призводить і до більш тривалого процесу арбітражного розгляду, спричиняє проблеми, пов’язані із застосуванням іноземного права та ряду інших, кожна з яких може стати предметом окремого дослідження. Але, мабуть, головним для них усіх є визначення співвідношення імунітету держави і участі держави в міжнародному комерційному арбітражі як сторони, з усіма наслідками, що звідси випливають, включаючи наступне визнання і примусове виконання арбітражного рішення.
Особлива актуальність даної проблематики обумовлюється, в тому числі, й участю держави Україна в ряді таких процесів. Безумовно, питання подібного характеру складно розкрити в рамках невеликого дослідження, у зв'язку з чим увага приділятиметься лише трьом аспектам:
· визначенню об’єму імунітету держави як учасниці міжнародної торгівлі та інших видів міжнародних комерційних угод;
· аналізу форми й наслідків згоди держави на розгляд спору з укладеного комерційного контракту в міжнародному арбітражі;
· проблемам визнання і виконання іноземного арбітражного рішення, винесеного проти держави, а також питань імунітету держави та її власності.
Тією чи іншою мірою питання імунітету держави як учасниці міжнародного комерційного обігу знаходили своє відображення в різних публікаціях [4].
Концепція абсолютного імунітету виходить з того, що:
а) позови проти держави без її згоди не можуть розглядатися в судах іншої держави;
б) майно держави не може в порядку попереднього забезпечення позову бути піддане примусовим заходам з боку іншої держави;