Смекни!
smekni.com

Стародавнє індійське, китайське, античне, арабське і давньоруське мовознавство (стр. 5 из 8)

Так, наприклад, теорію вигукового або афективного походження мови пов'язують з іменем Епікура, погляди якого через брак фактичних матеріалів відтворені не досить чітко. І винятково важливим джерелом не тільки для розуміння філософії Епікура, а й для характеристики римського мовознавства є поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей», у п'ятій книжці якої, окреслюючи хід розвитку первісної культури, Лукрецій визнає мову за витвір самих людей і пов'язує її початки, ідучи, очевидно, за Епікуром, з криками тварин та інстинктивними виявленнями почуттів людини в звуках і жестах.

Вважається, що за античних часів теорію звуконаслідувального походження мови розгорнули ще стоїки. А погляди стоїків на латинському мовному матеріалі найповніше виклав римський учений Августін Аврелій. Він наводить латинські приклади на схожість між звучанням слова і річчю, як-от tinnitus — дзвін, hinnitus — іржання, balatus — мекання, clangor — звучання, stridor — скрип. Стоїки були свідомі того, що не всім речам властиве звучання, яке могло б бути покладене в основу значення слова. Назви таких беззвучних речей стоїки, за Августіном, вважали утвореними за схожістю враження: якщо, наприклад, такі речі діють на почуття м'яко або грубо, то й відповіді назви утворюються в першому разі — з «м'яких», у другому— з'«твердих» звуків. Наприклад, говорить Августін, слово Іепе і у вимові звучить «м'яко», а словоasperitas— звучить «грубо». Так на латинському мовному матеріалі через стоїків і Августіна відбивається Гераклітова теза про виникнення назв речей за їх властивостями, природою.

Відомо, що 167 р. до н. е. аномаліст Кратес із Малоса був посланий у Рим царем Атталом у складі пергамського посольства. Своїми лекціями він познайомив римлян із мовознавчими проблемами греків, із станом грецької філологічної науки. Гай Юлій Цезар під час своїх походів написав, за переказами, роботу «Про аналогію», назва якої безпосередньо засвідчує його прихильність до аналогістів. Та найголовнішим джерелом відомостей про те, як розуміли давні греки аналогію та аномалію в мові, є праці Марка Теренці я Варрона — автора твору «Де lingualatina, з 25 книжок якого збереглися тільки п'ята — десята та й то з пропусками. На матеріалі відмінювання імен та дієслів, а також словотворення в латинській мові Варрон прагнув примирити крайнощі поглядів аналогістів та аномалістів.

Від Варрона ми довідуємося, що стоїки для імені приймали такі «привхідні ознаки» — акциденції: рід, число, відмінок, ступенювання, здрібнілість, а для дієслів 10 акциденцій: час, особа, умовний спосіб, дійсний спосіб, бажальний спосіб, наказовий спосіб, вид дії, коренева і похідна форми, дія і страждання, число.

Варронові наука зобов'язана відомостями про наявність.у греко-римській граматичній традиції невідомого з інших джерел поділу слів на частини мови. Так, Варрон розповідає, що мовознавець Діон з Олександрії розрізняв три частини мови: 1) слова, які утворюють відмінки; 2) слова, які означають часи; 3) слова, які не утворюють ні відмінків, ні часів, тобто слова невідмінювані. Варрон запевняє, що знає різні системи поділу слів на частини мови, але за найкращу вважає «природну систему» чотирьох частин мови: 1) слова, які мають відмінки; 2) слова, які мають часи; 3) слова, які не мають ні того, ні того; 4) слова, які мають і те й те. І це найдавніший приклад поділу слів на частини мови, побудованого на морфологічному принципі, на наявності або відсутності флексії.

І все ж у римській граматичній науці запанувала олександрійська граматична теорія. Перемога її пов'язана з ім'ям Квінта Реммія Палемона — автора підручника нормативної граматики латинської мови. Як і олександрійці, він виділяв вісім частин мови, але на місці артикля поставив нову частину мови — вигук. Поділ слів на вісім частин мови — ім'я, дієслово, займенник, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук — увійшов у традицію римської граматики на всі наступні століття, хоча порядок розгляду їх у підручниках граматики міг змінюватися, і не завжди розглядався вигук. Зрозуміло, що й визначення, які римські вчені дають частинам мови, майже цілком збігаються з відповідними визначеннями олександрійської граматики.

Дослівно було перекладено латинською мовою і майже всі граматичні та фонетичні терміни: casusrectus, dativus, vocativus, vocales, consonantes, semivocalesта ін.

Римляни відкрили відсутній у грецькій мові відмінок і назвали його ablativus. Надуживання буквального перекладу іноді псувала справу: грецький родовий відмінок genike не зовсім точно було перекладено HKgenetivus,грецький знахідний відмінок aitiatos помилково було перекладено як accusativus.

Упорядкування латинської граматичної термінології належить та-кож Квінту Реммію Палемону.

Ця термінологія зберігається і в тих пізніших глосаріях, граматиках, які укладалися з метою закріпити,, стандартизувати в уживанні норми традиційної писемної латинської мови, унеможливити вплив на неї мінливого усного мовлення. Серед цих нових навчальних посібників латинської мови слід назвати докладну «Arsgrammatica» і скорочену «Ars тіпог» Елія Доната та найповнішу з відомих стародавніх латинських граматик — працю «Іп-stitutionesgrammaticae» Прісціана, створену десь близько 526—527 pp. н. е. Чітко і вправно укладені, легкі для засвоєння, граматики Доната і Прісціана поширилися в середньовічній Європі як зразкові граматики латинської та інших мов європейських народів.

А втім не слід думати, ніби римська граматика лише сліпо копіювала давньогрецьку граматику. Вчення стоїків та олександрійських граматистів римські філологи розгортали не на грецькому, а на латинському мовному матеріалі, створюючи водночас й латинську граматичну термінологію. Поділ слів на чотири частини мови за ознакою відмінюваності чи невідмінюваності їх, за наявністю чи відсутністю флексії належить, імовірно, Марку Теренцію Варронові.

Квінт Реммій Палемон, усуваючи із складу восьми частин мови артикль, уперше вводить новий розряд слів — вигуки. Римляни відкривають новий відмінок — аблатив, поділяють числівники на кількісні й порядкові. Прісціан, грунтуючись на працях Аполлонія Діскола та Діонісія Фракійця, вводить у латинську граматику п'ять нових видів прислівників, які означають поступовість, відокремлення, найвищий ступінь якості, зменшування, обурення і не фіксуються ні в грецькому, ні в римському вченні про прислівники.

Один з коментаторів Діонісія Фракійця, римський філолог Діомед при поясненні Діотгісієвого визначення речення вказує, що воно є взаємоузгодженим сполученням слів, яке доводить думку до завершення. Римські вчені, як бачимо, вказували не тільки на те, що речення виражає закінчену думку, а й на те, що речення є узгодженим словосполученням.

На відміну від давньогрецьких риторик, риторики римські щільніше поєднували ораторське мистецтво, стилістику з граматикою, з питаннями фонетичних, граматичних і лексичних норм латинської мови, її чистоти, ясності, вишуканості. Марк Фабій Квінтіліан написав підручник з красномовства, у якому чимало уваги приділяється і питанням граматики. Ми, як підкреслював Марк Туллій Ціцерон, не можемо сподіватися, щоб той, хто не володіє чистою латинською мовою, говорив витончено.

Такі та подібні приклади незаперечно свідчать про потребу дальшого досліджування античної філології і про її велике значення в історії мовознавчої науки. За характеристикою В. Томсена, «граматична система Європи аж до XIX ст. базувалася на лінгвістичному вченні греків у йога видозміненому на римському ґрунті вигляді». І хоч у такому формулюванні, може, трохи й применшена роль римської мовознавчої спадщини, досить простим і незаперечним доказом вагомості античної філології в історії науки про мову є фонетична, граматична,, лексикологічна і стилістична термінологія сучасного мовознавства, яка бере свій початок безпосередньо або посередньо з давньогрецької та римської філологічних традицій.

Олександрійці створили граматику самостійною дисципліною, вони нагромадили новий граматичний матеріал і встановили основні граматичні категорії імені і дієслова. При цьому греки заклали основи фонетики, морфології, синтаксису, етимології і визначили також слова та речення, встановили частини мови і т. ін., проте, при цьому вони змішували логічні категорії з граматичними. їх цікавили тільки грецька і латинська мови, інші мови вони вважали варварськими. Повна відсутність історизму мови.

При цьому варто нагадати, що й грецько-римські граматисти, у свою чергу, спиралися на здобутки і культуру Передньої Азії і Єгипту; від передньоазійських писемностей вони запозичили свою графіку та й спиралися в своєму граматичному вченні на їхні філософські основи. В історії розвитку лінгвістичної думки грецько-римське мовознавство мало великий вплив на розвиток мовознавчої науки всіх європейських народів.

6. Давнє арабське мовознавство

Формування і розвиток давнього арабського мовознавства припадає на VII—XII ст. н. е., коли на території Аравії і завойованих арабами країн від Іспанії і до Індії існувала величезна арабська держава — халіфат. Єдиною державною мовою в халіфаті була арабська мова. Арабська мова є однією з найістотніших зовнішніх ознак і тієї культури, яка була створена в середні віки арабами та іншими народами Близького і Середнього Сходу, північної Африки та південно-західної Європи. Колискою цієї культури була Аравія, а її осередками в різні часи були Басра, Куфа, Дамаск, Багдад, Кордова, Каїр, Бухара, Хорезм. Географія, історія, математика, астрономія, медицина» хімія, філософія — такий далеко не повний перелік тих галузей людських знань, в історії розвитку яких виблискують імена і арабських учених. Складовою частиною арабської науки, культури було і давнє арабське мовознавство.