Мир Знаний

Банковская система Франции (стр. 2 из 3)

В пасиві націоналізації нема “пограбування” бувших володарів, як про це не раз говорилося: їм заплатили в середньому на 15% більше першочергової оціночної ринкової вартості; в деяких випадках ціна набагато перевищувала прибутковість націоналізованої установи (наприклад, у випадку з Марсельським кредитним товариством) напроти, зміни і гальмування процесу націоналізації погіршували клімат в середені цих підприємств.

Хвиля приватизації, яка почалася л листопаді 1986 року і продовжувалась до березня 1988 року, в основному торкнулася банків: майже всі вони були денаціоналізовані, крім групи СІС (Промисловий і комерційний кредит), Марсельського кредитного товариства і Банка Бретанії; однак Сосьєте Женераль, один з трьох банків, націоналізований ще в 1946 році, залишився державним.

Перд усім, жалість викликає той факт, що приватизація не була зроблена шляхом збільшення капіталу, який був явно недостатнім за всіма критеріями; в цій приватизації сильно був велик ідеологічний фактор, при цьому недооцінювалося те, що підказував здоровий глузд. Статус змішаної економіки, який міг би явитися результатом цієї приватизації, даже при незначній частці держсектора не бувби перешкодою для динамічного і прибуткового управління, що було характерно для державних банків в 1982-86рр.

Діяльність французських депозитних банків, як і всих комерційних банків, підвищилася під впливом конкуренції, пов’язаною зі спрощенням бануівських операцій. З кінця 60-х рр вони “кинулися” завойовувати облатсі, де раніше їх присуинісь не надлюдалася: фінансування житлового будівництва, надання споживчих кредитів тощо. В останній час відмічається тенденція до непрямого або прямого фінвнсівання деякими комерційними банками сільського господарства, тобто вони претендують на захват операцій, які до теперешнього часу надаються виключно банком Креді Агріколь.

Мимовіль такої “диверсифікації”, крупні комерційні банки, продовжуючи універсалізацію своїх операцій, починають вкладати капітал в крупні промислові підприємства, чім раніше займалися інвестеційні банки (фінансові компанії). Ці банки переймають приклад німецьких банків, які вже давно почали займатися подібними операціями.

Подібне розширення ділової активності , а також змінення традиційних для цих банків операцій, особливо під впливом посилення ринкового характеру діяльності, стали вимогати великих зусиль по “тарнсформації” персонала.

Як і інші категорії банкв, що вимушені розшрювати операції за свій рахунок або за рахунок третіх осіб на ринку капіталів, за прикладом США і Великобританії, депозитні банки попиталися найбіль вигідним способом отримати для себе велику частку брокерської комісії. Вони були ініціатором проведеня реформи на Біржі, в результаті якої біржові маклери втратили монополію на здійснення подібних операцій.

Спостерігається також зближення зі Страховими компаніями, які або самі поглинають банки, або поглинаються банками або фінансовими компаніями, або банки створюють власні страхові компанії. Таким чином Парижська спілка страховиків, вже володіючи капіталом Фінансової комапнії Суеца і поглотивши Банк Вормс в 1984 р., “зближується” з Парижським національним банком; а Група національних страховиків взяла контроль над Фінансовою компанією Промислового і комерційного кредиту, в той час як компанія Загального Страхування Франції інвестувала капітал в Французський банк зовнішньої торгівлі, який, не бубучі справжнім комерційним банком, здійснює таку діяльність.

Це зближення випливає із схожесті цих видів ділової активності. Страхові комапнії пропонуєть “продукти” капіталізації, котрі конкурують з продукцією банківських заощаджень.

Крім того банки і страхові компанії знаходяться зараз в однакових умовах по відношенню до операцій на Біржі, тому як і банки, і страхові компаніїкерують портфелем вкладених цінних паперів, організаціями по колективному вкладанню ринкових цінних паперів, як їхвласними, так і їх клієнтів (що торкається банків).мимовіль сього іншого, як це вже відбувалося на протязі останніх років в США, французські комерційні банки зустрічають нових конкурентів в особі крупних торгівельно-розподільчих компаній. Останні, маніпулюючи великими сумами грошей, потребують особливо “ізощрьонних” інструментів управління; замість того, щоб їх створювати, вони предпочитають часто “заполучати” професіоналів шляхом купівлі банків, і відповідно комерційні банки гублять ще одне поле своєї діяльності. Ці торгівельні фірми все частіше випускають власні кредитні картки, що безумовно втягує їх в кредитування, а потім і в банківську справу.

Ось декілька прикладів цього проникнення торгівельних компаній на поле діяльності комерційних банків: в 1987 р. Компанія Ошан викупила у компанії ССФ Банк Делор, який переіменувала в Аккорд; в 1988 р торгівельна компанія Інтермарше викупила у Креді Шимік банк Окзилер де Креді.

Ощадні каси Франції.

Прерша ощадна каса відкрита у Франції в 1818 році в парижі за ініціативою Бенжамена Делесера і герцога де Ларошфуко-Ліанкур з метою прийняття заощаджень від економних і підприємлдивих просих людей. Потім за її прикладом були створені інші каси, і в 1835 році був прийнят перший закон, який дав їм статус приватного суспільно корисної установи; сьогодні їх називають “публічно-правовими установами, які не переслідують мети ізволікання прибутку”, тобто вони можуть, у відповідності з їх ізначальним призначенням, приволікати кошти і видавати кредит - в певних межах - але не розподілюють чистим прибутком отриманим від цієї діяльності. Ці кошти повинні ними використовуватися або для поповнення їх власних коштів, або для забезпечення їх клієнтам осодливих пільг. До теперешнього часу ці каси були звільненні від податків на прибуток; в рамках процесу спрощення що проходить, вони тепер підпорядковуються нормам загального права але зберігають свою специфіку, що виражається у відсутності приватних акціонерів.

В 1837 році був прийнят новий закон, по якому функція зберігання і управління зібраними коштами була передана Депозитно-зберігальній касі. З цього часу ця каса отримала прирогативу акумулювати кошти по книжці А, яка являється інструментом, що використовується ощадними касами(а з 1990 ркасами взаємного кредиту), і користується правом звільнення процентів від податку, що принесло їй великий успіх у населення.

Прибуток отриманий по Книжці А,використовується за кількома призначенннями. Більша його частина слугує для надання позик органам місцевого самоврядування безпосередньо через філії Депозитно-зберігальної каси (ДЗК) під назвою Місцевий кредит Франції(бувша Каса співдії оснащенню місцевих органів самоврядування), в часності, при безпосередній участі самих кас, методом MINJOZ, прийнятим в 1950 р і, що називається за іменем його автора. Таким чином, основним (на протязі тривалого часу єдиним) кредитором органів місцевого самоврядування є об’єднання ДЗК і ощадних кас. Але крім цього призначення, прибуток, отриманий за Книжклю А, слугує для надання позик житловим організаціям з помірною квартплатою - хоча ощадні каси можуть і самі безпосередньонадавати їм кредит або, в залежності від політики держави, здійснювати операції на фінансовому, валютному або іпотечному ринках.

Ощадні каси та їх регіональні організації -Регіональні фінансові компанії - SOREFI - мають в своєму розпорядженні деяку частину акумульованих коштів (незначну частку коштів по книжкам А і більш високу частку за книжками Б, аналогічним банківським книжкам, що не користуються податковими пільгами), а також прибуток, який приносять їх зберігальні бони і рахунки до запитання. Традиційно ощадні каси використовували ці суми для прямого кредитування вищевказаних житлових організацій з помірною квартплатою або місцевих органів самоврядування, а токож для надання житлових позик приватним особам.

На національному рівні існує Національний центр ощадних і страхових кас - CENCEP, який представляє ощадні каси в органах державної влади, а також виконує контрольно-ревізійні функції, видає правила і надає послуги загального характеру, такі як створення новоїнової продукції і здійснення зв’язку на базі відомої системи Ecureuil.

В 1983 році була перебудована сітка ощадних установ шляхом створення компаній SOREFI, єкі являються акціонерними товариствами, тобто колективнми організаціями, на відміну від ощадних кас. Ці компанії приналежать наполовину касамм одного регіону (Іль-де-Франс, Рона-Альпи, Прованс-Лазурний берег, Лангедок-Русильйон тощо) і наполовину ДЗК. Компанії SOREFI центарлізують вільні грошові кошти ощадних кас регіона (крім коштів за книжкою А, які направляються в DCD) і використовують їх для отримання прибутку або на фінансовому ринку за допомогою ДЗК, або шляхом видачі позик ощадним касам на їх власні потреби кредитування, або шляхом самостійного розподілу кредитів. Створення компаній SOREFI було пов’язано додатковими витратами для всієї сітки, але завдяки централізації грошових коштів на регіональному рівні воно повино забезпечити більш ефективне управління ціми коштами.

Треба зазначити, що ощадні каси Франції, що зберегли свій початковий статус і обмежену діяльність довше ніж їх європейські аналоги, в останні десятиріччя стали швидко змінюватисьв зв’язку з широким розповсюдженням і спрощенням функцій і перетворюватись на справжні банки.