Для більшості рослин і тварин відрив частини ареалу на 100 км і більше від основної частини призводить до такої ізоляції, утворення диз'юнктивних ареалів. Більше того, у деяких організмів цілком достатньою відстанню для незалежного (в генетичному розумінні) дальшого розвитку можуть стати і кілька сотень метрів» – коли є перешкоди (наприклад, широка річка або морська протока).
Коли не мати на увазі якусь спеціальну мету, то для зображення ареалів найбільше підходять дрібномасштабні карти (менше 1: 1 000 000, найчастіше від 1: 10 000 000 до 1:50 000 000). На карті масштабу 1:10 000 000 розрив в ареалі на 100 км має розмір 1 см, і цього цілком досить для наочного показу особливостей поширення на великих територіях.
Звичайне і найпростіше зображення ареалів – оконтурювання області поширення виду, іншого таксону або угруповання лінією, заштриховка або заливка цієї області. Нерідко застосовують і значковий метод – нанесення на карту конкретних місцезнаходжень, а також поєднання цього методу з оконтурюванням. Значно рідше вдається показати внутрішню структуру ареалу виду з виділенням ділянок різного рівня чисельності. Для цього потрібні дані про кількість цього виду в різних місцях життя і дані (картографічні) про розподіл їх по площі ареалу.
Ареали родів на інших вищих порівняно з видом таксонів, природно, будують при складанні ареалів усіх видів, що входять до відповідної систематичної категорії. Показ у межах родових, родинних на інших ареалів ділянок різної видової насиченості дає багато додаткової інформації. Зокрема, тут виявляється географічна приуроченість центрів видової різноманітності, осередки скупчення найдавніших видів, території з розвитком молодих видів тощо. Нерідко центри видової різноманітності, збігаються в зовсім різних груп організмів, що також можна показати у вигляді відповідних картосхем, які дають багато матеріалу для роздумів.
Ареали різних таксонів або різних угруповань з часом змінюються. Ці зміни пов'язані з загальними процесами філогенезу (включаючи філоценогенез – історичний розвиток угруповань), зі змінами обрисів суші і моря, лісів і пустинь, з ростом і руйнуванням гір, коливаннями клімату. Дуже впливає на обриси і особливо на структуру ареалів діяльність людини.
Поширення організмів завжди відповідає їхнім вимогам до умов середовища. У невідповідних умовах вони не можуть вижити й залишити потомства. Разом з тим дуже часто той чи інший вид заселяє тільки частину (іноді – дуже малу частину) території з відповідними для його життя умовами. Ця відповідна область являє собою потенціальний ареал, заселити який видові не дають змоги якісь перешкоди – площі суші або акваторії з несприятливими екологічними умовами. Перешкоди можуть створюватися й іншими організмами з вищою конкурентною здатністю.
Подолавши одного разу перешкоду, вид може розселитися на нову територію, розширити свій ареал. Часто подолання перешкод відбувається з допомогою людини в результаті свідомої або випадкової акліматизації.
Перетворення фактичного ареалу в бік його збігу з ареалом потенціальним приводить до того, що в одному місці (в умовах симпатрії) трапляються схожі щодо вимог та життєвих ресурсів середовища організми. Це, в свою чергу, супроводиться конкуренцією за такі ресурси і може закінчитись повною «перемогою» одного виду і вимиранням іншого. Отже, розселення видів, «ломка бар'єрів» (десегрегація) супроводяться одночасним зменшенням видової різноманітності в межах усієї нашої біосфери. Загальний генетичний фонд планети збіднюється. Саме тому з наукових позицій треба всіляко вітати заходи для реакліматизації (тобто відновлення ареалу, що існував недавно) і, як правило, не допускати акліматизації, тобто завезення екзотичних для певної території видів.
Ареали можуть з часом збільшуватись, можуть і зменшуватись. Область первинного виникнення виду–первинний ареал – може тому бути в межах якоїсь частини сучасного ареалу, але може бути й поза його межами. Тому території підвищеної видової різноманітності зовсім не завжди збігаються з осередками походження цих видів. Нерідко такі території по суті тільки «осередки виживання», рефугіуми, сховища. До того ж становлення виду може відбуватись на дуже великих площах, однорідних щодо умов середовища, і тільки потім первинний ареал може зменшитись. Саме такі редукційні процеси і були найхарактернішими для останнього періоду геологічної історії, особливо з кінця неогену. Усе це не дає змоги у більшості випадків без додаткових палеогеографічних даних упевнено показати обриси первинного ареалу або ж центр географічного походження виду і тим більше вищих таксонів.
Треба чітко уявляти собі, що просторово-часова динаміка ареалів у кінцевому підсумку визначається відповідними змінами в популяціях виду. Коливання загального поголів'я популяції – результат зміни співвідношення в інтенсивності розмноження і смертності. Коли зрушення спрямоване в бік розмноження, щільність популяції збільшується. Це, в свою чергу, приводить до появи тенденції до розселення «надлишку» особин у периферичні ділянки. Останні звичайно мають такі умови існування, які не забезпечують позитивного балансу тільки за рахунок розмноження. Наші міркування приводять, таким чином, ось до якого висновку. Всередині ареалу виду звичайно є три зони з різним характером динаміки чисельності. В зоні оптимуму, яка часто (хоч і не завжди) міститься поблизу центра ареалу, переважає позитивний баланс чисельності, і надлишок особин розселяється. У зоні песимуму, яка звичайно приурочена до периферії ареалу, спостерігається негативний баланс, і рівень чисельності підтримується в значній частині за рахунок іммігрантів. У проміжній зоні баланс близький до нуля в середньому за багато років. В окремі роки він може виходити за цей рівень у негативний або позитивний бік. Якщо на більшій частині ареалу почне переважати позитивний баланс, ареал може розширюватись. У протилежній ситуації він звужується. Цей процес називають пульсацією ареалу. Така пульсація дуже звичайна тоді, коли межа ареалу не збігається з якимсь різким фізичним рубежем (гірський хребет, водна перешкода тощо). Так, у рівнинних областях степового характеру найменші зміни в вологості (засуха або ж, навпаки, підвищені опади) призводять до того, що межі ареалів багатьох птахів пульсують на відстані десятків і навіть сотень кілометрів. Ясна річ, інші організми можуть мати значно більші періоди таких пульсацій, пов'язані, наприклад, з циклами сонячної активності, в сотні і тисячі років (це приводить до відповідних циклів у розподілі опадів).
Співвідношення площ названих трьох зон може дуже змінюватись. Звичайно більша частина ареалу має врівноважений баланс, близький до нуля. В разі обмеження ареалу жорсткими рамками фізичних перешкод (наприклад, озеро, гірський масив, острів, міжгірна улоговина) практично вся його площа буває зайнята такою нейтральною зоною популяційного балансу. Однак здебільшого має місце все таки чітко виражений поділ на зону оптимуму, нейтральну зону і зону песимуму. Біля самої межі ареалу трапляються тільки рідкі особини, які не залишають життєздатного потомства.
Нерідко негативний баланс у периферичній частині ареалу пов'язаний не тільки з поступовим погіршенням фізико-хімічних умов середовища, а й зі збільшенням конкуренції інших організмів. Звичайно ці два фактори діють разом. Ослаблення конкуренції (наприклад, в результаті вибіркового впливу людини) викликає розширення ареалу. Це саме дає змогу в умовах культури успішно утримувати й розводити різні види рослин і тварин далеко за межами їхніх природних потенціальних ареалів.
Наведені міркування дають змогу зрозуміти, що організми розселяються в напрямі від оптимальних територій до територій з менш сприятливими умовами. Разом з тим при «однаковій сприятливості» після зняття якихось перешкод відбувається взаємний обмін особинами різних видів. Проте в такому разі інтенсивніший потік іммігрантів (вселенців) із численніших популяцій. Отже, активніше розселяються найкраще розвинені види з більшою чисельністю на одиницю площі. Далі можна вважати, що активніше розселятимуться види, поширені на більшому просторі (на якому більша і їхня загальна чисельність). Саме тому заселення островів з материка набагато перевершує зворотний рух. До того ж материкові (і взагалі більше розселені по площі) популяції мають вищу здатність до конкуренції.
Дія багатьох природно-географічних чинників має зональний, тобто широтний характер. Саме зональність як один із найважливіших просторових виявів природно-географічних процесів і явищ покладено в основу виділення природно-географічних зон, тобто фізико-географічного районування. У гірських умовах за таким зональним принципом формується вертикальна поясність.
Широтні зони і вертикальні пояси мають багато спільних рис. Найважливішою з них є сувора послідовність зміни тепла і вологи, ґрунтів, рослинного і тваринного світу тощо.
Межі широтних зон і вертикальних поясів неоднорідні. Вони зазнають відповідних змін під впливом рельєфу, складу верхніх порід, віддаленості від океанів, зміни атмосферного тиску, напрямку та сили вітрів тощо. Отже, у межах широтних зон і вертикальних поясів мають місце територіальні зміни не лише зонального, а й азонального характеру.
До зональних природно-географічних комплексів належать зони і підзони. Інші природно-географічні комплекси є переважно азональними.
Під час фізико-географічного районування виділяють природно-територіальні комплекси (ПТК) різних рівнів. Усі вони є частинами географічної оболонки з більш-менш однорідними умовами.