Позиція Петлюри в цьому питанні була кардинально протилежна тій, яку зайняли голова Директорії та голова Ради Міністрів. Він не виключав можливості союзу ,з іншими державами для боротьби проти Радянської Росії. В цьому він був рішучим: боротьба до того часу, поки радянський уряд не виведе військові сили з України і не втручатиметься в її внутрішнє життя.
Розбіжність поглядів лідерів Директорії у питаннях зовнішньої політики гостро виявилася також і під час переговорів Директорії з представниками французької делегації. Внаслідок цього остання відмовилася надати матеріальну допомогу республіканській армії. ЦК УСДРП прийняв рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду. Петлюра хотів скористатися цим. Він розраховував стати головою Директорії. Тому вибрав інший шлях — пише заяву до ЦК про вихід з УСДРП. З цього часу Петлюра починає боротьбу за керівну роль в Директорії й уряді. Але опозиція на чолі з П. Андрієвським намагалася усунути його. Наслідком цього стало те, що на засіданні Директорії у лютому 1919 року Петлюра не був обраний її головою. Було ухвалено, що члени останньої на засіданнях головуватимуть по черзі. Постанову про обрання С. В. Петлюри головою Директорії ухвалено лише 9 травня 1919 року (до цього часу Петлюра був членом Директорії і виконував функції Головного отамана всіх збройних сил Української Народної Республіки). Йому належала вся військова влада. Але для обмеження компетенції Петлюри та його можливостей, як Головного Отамана на цьому ж засіданні Директорії запроваджено посаду наказного отамана.
3. Петлюра і міжнародна діяльність Уряду УНР.
3.1 Союзники УНР і Варшавський договір
На початку 1919 року суперечки щодо шляхів і методів дальшої боротьби за збереження національної державності всередині Директорії продовжували загострюватися. Після урочистого проголошення 22 січня 1919 року в Києві злуки УНР і ЗУНР Петлюра не хотів нікому віддавати владу, у тому числі й галицькому урядові. Він не визнавав прав Є. Петрушевича як диктатора, мотивуючи це тим, що Конституція ЗУНР не передбачала цієї посади.
Опозиція вирішила скористатися цим. 29 квітня мала місце спроба державного перевороту. Наказний отаман В. Оскілко та член Директорії П. Андрієвський, який його підтримав, висунули вимогу про призначення Є. Петрушевича тимчасовим президентом України. Вони вимагали передати всю повноту влади командуючому Українською Галицькою Армією Омельяновичу-Павленку й розпустити головний штаб українського республіканського війська. Далі йшла вимога усунути від керівництва військами й самого С. В. Петлюру. Врешті-решт заколот був ліквідований.
Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд. Але це не могло згладити антагоністичних суперечностей між спільниками. Представники галицького уряду вважали першорядним завданням активізацію військової боротьби з Польщею. Не заперечувалася при цьому й можливість укладення відповідної угоди з Денікіним. Директорія ж наполягала на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками.
Наслідки не примусили себе довго чекати 30—31 серпня 1919 року Київ водночас був зайнятий денікінськими та галицькими частинами, між якими відразу ж почалися збройні сутички. Втеча республіканського війська із столиці України, наступні його поразки протягом вересня — ці обставини вплинули на перемир'я між армією Директорії та поляками, з одного боку, а також привели до капітуляції галицької армії — з другого.
С Петлюра, відчувши загрозу окупації тогочасної столиці — Кам'янця- Подільського — російськими військами, запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії були евакуйовані в Любар.
Для вирішення питання про передислокування тих загонів, що залишилися від армії, 6 грудня 1919 року було скликано військову нараду. Але С. Петлюра на ній не був присутній. Напередодні, 5 грудня, він виїхав до Варшави. Військове командування прийняв М. Омельянович-Павленко.
11 лютого 1920 року у Кам'янці поляки заарештували республіканський уряд І. Мазепи. 14 лютого фактично вже не існуюча Рада Міністрів УНР формально передала С.В.Петлюрі функції президента й головнокомандуючого.
Прибувши до Варшави, Петлюра займається формуванням нових частин української армії, шукає союзників для продовження боротьби.
У цій ситуації він чітко визначив позицію, на якій можливе зближення з Польщею. В одному із своїх листів він писав: “Польща має визнати нас, але, очевидно за дорогу ціну. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці”.
Переговори з поляками закінчилися підписанням 21 квітня 1920 року політичної, а 24-го—військової конвенцій, що дістали назву Варшавського договору. Згідно з ним, кордон між Польщею і Україною мав пройти по р. Збруч. Таким чином Галичина, Волинь і Полісся залишалися під Польщею.
Де шукати причини підписання тяжкого для України договору? Ми не знаходимо прямих доказів, які вказували б на те, що Петлюра мав якісь інші плани, крім звичайного союзу двох держав для спільної боротьби з більшовизмом, за належність України. 3 цього приводу в листі до українського посла в Швейцарії М. Василика він писав:“Жодної орієнтації - крім украінсько-державної у мене не було і не буде”.
Цей союз був наслідком трагічної ситуації, щостворилася на українському фронті восени 1919 року. Ставлячись з недовір'ям як до “червоної”, так і “білої” Росії, представники уряду УНР на переговорах у Варшаві пішли тоді на великі поступки Польщі, аби тільки не припиняти боротьбу проти більшовиків за незалежну Україну. Пізніше, відповідаючи на обвинувачення в “продажі України полякам”, С. Петлюра писав: “Угода, підписана урядом УНР з Польщею є логічним наслідком тої зрадницької розкладової праці, що її провадили збольшевичені елементи українського громадянства на користь Москви в момент української національної боротьби з нею. Уряд УНР пішов на тяжку жертву в інтересах державних, але він ніколи не відрікся від ідеї державної самостійної України, не кликав нації до відмовлення від її державного ідеалу, або надщерблення його будь-якими федераціями з ким то не було ”.
С. Петлюра вважав Варшавський договір історично вимушеним фактом, необхідною ланкою у веремії політичних і військових подій в Україні (а не штучним витвором політичної нерозважливості). Він підкреслював, що мир з поляками це — прагнення не мати зайвого ворога на західному кордоні.
Після підписання Варшавського договору події розвивалися за своєю логікою 25 квітня 1920 року розпочався наступ на Наддніпрянську Україну. 7 травня був захоплений Київ. С. Петлюра переїхав з Вінниці до столиці України 27 травня, він доручив В. Прокоповичу сформувати новий уряд.
Але не встиг цей уряд приступити до роботи, як стало відомо, що 5 червня радянські війська перейшли у контрнаступ і прорвали фронт. 8 червня уряд залишає Київ і переїжджає до Вінниці. 3 цього часу й до листопада республіканська армія відступала за межі Наддніпрянської України.
3.3 Петлюра в еміграції.
На початку грудня 1920 року, втративши територію, яку повністю зайняли радянські війська, та армію, що наприкінці листопада після переходу Збручу була інтернована, український уряд фактично став еміграційним. С.В.Петлюра разом з ним якийсь час перебував у Тарнові, а пізніше — у Варшаві.
Опинившись в еміграції, політичне й військове керівництво УНР звинуватило С. Петлюру в ліквідації фронту. Але це було тільки приводом. Насправді ж опозиція виношувала старі плани — усунути Петлюру з керівних позицій.
С.В.Петлюра негайно починає переговори з різними політичними партіями і течіями про об'єднання всіх українських національних сил в еміграції. Наслідком цього було створення Віденської та Тарнівської Рад Республіки, діяльність яких (лютий—квітень 1921) сприяла оздоровленню життя еміграції в Польщі.
Тим часом після підписання 18 березня 1921 року у Ризі мирного договору між РРФСР і Радянською Україною, з одного боку, та Польщею — з другого, загальне становище центру УНР значно погіршилося. Тепер польський уряд практично його не підтримував. Ситуація особливо загострилась, коли у квітні сейм ратифікував договір. Виконуючи його умови, уряд Польщі заборонив на своїй території політичну діяльність як російських, так і українських емігрантських організацій. Оскільки РРФСР вимагала видати Петлюру, це змусило його 31 грудня 1923 року виїхати через Відень до Будапешта, де він одержав дозвіл перебувати.
Однак Угорщина була у закутку Європи. Політичне життя вирувало за межами цієї країни. До того ж там не існувало значної української еміграції. Тому С. Петлюра з В. Прокоповичем виїхали до Женеви, а згодом переїхали у Францію.
У цю країну тоді почали прибувати українці з таборів для інтернованих у Польщі. Найбільша кількість представників української інтелігенції налічувалась у Парижі. Восени 1924 року тут зі своєю родиною остаточно оселився й С.В.Петлюра.
С.В.Петлюра жваво листувався з друзями. Його листи були сповнені бажання боротися за незалежність України. В одному з них, датованому 10 травня (за два тижні до смерті), він писав: “ Стратегія національної боротьби, як і боротьби військової, вимагає бити в першу чергу по головному ворогові. В своїй діяльності я керувався тією думкою, що таким ворогом була, є і буде Московщина. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді коли не можна було направити пороблених іншими блудів і недоглядів,— коли не згадувати взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків. Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде”.