Участь Османської імперії в Першій світовій війні на боці німецького блоку мала надзвичайно тяжкі наслідки для турецького суспільства. Сільське господарство - основа турецької економіки - було повністю дестабілізоване. Чоловіки були мобілізовані до війська, внаслідок чого село втратило найбільш працездатну частину населення. Посівні площі скоротилися більш ніж удвоє, В порівнянні з довоєнним періодом збір тютюну знизився з 49 тис. т до 18,5 тис. т, бавовни - з 24 тис. т до 2 тис. т, ізюму - з 62 тис. т до 25 тис. т. Поголів'я худоби скоротилось з 45 млн. до 18 млн., а кількість биків і буйволів у сільському господарстві, де вони були основною тягловою силою, знизилась на 90%, бо їх реквізували для потреб армії. Землю доводилось обробляти вручну. Сотні тисяч селян загинули від голоду, хвороб і непосильної праці.
Внаслідок інфляції і зростання цін різко погіршилось життя широких верств міського населення. Ціни на хліб за роки війни зросли більш ніж у 50 разів, на маслинову олію - у 25, на баранину - у 20, на гас, вугілля, дрова - в 10-15 разів. Хліб коштував в середньому 15-20 піастрів за одну окку (1,25 кг), м'ясо -130 піастрів, рис - 90 піастрів, масло - 400 піастрів. В той же час середня зарплата робітника становила 15-25 піастрів на день, чиновника - 25-50 піастрів на день. Сім'я призваного до війська одержувала допомогу в розмірі 5 піастрів на день.
За роки Першої світової війни в Османській імперії було мобілізовано в армію 2,85 млн. чол., людські втрати досягли близько 2,47 млн. чол., в тому числі 500 тис. чол. вбитими, 400 тис. чол. - пораненими, 1,57 млн. чол. - полоненими, зниклими безвісти. Державний борг за час війни зріс у три рази і перевищив річний бюджет більш ніж у 20 разів. Загальні витрати на війну оцінюються в 10 млрд. золотих франків.
Неспроможність правлячих кіл захищати національні інтереси, тяжкі військові поразки та їх наслідки, нестерпне становище широких верств населення викликали масове незадоволення в країні, яке проявлялось у стихійних виступах проти влади. Заворушення охопили турецьку армію, великого розмаху набуло дезертирство. Багато військовослужбовців зі зброєю в руках переховувались у гірських районах Східної Анатолії, об'єднуючись у збройні загони.
Після підписання Радянською Росією Брест-Литовського мирного договору молодотурки розпочали збройну інтервенцію в Російському Закавказзі. Навесні і влітку 1918 р. турецькі війська окупували південну Грузію, велику частину Вірменії та
Азербайджану. 15 вересня 1919 p. турки зайняли Баку. Перекидання кращих дивізій у Закавказзя ослабило турецькі позиції на македонському і палестинському фронтах. Скориставшись цим, війська Антанти розгромили тут турецьку армію та просунулись далеко вглиб турецьких територій. Подальший опір був марним.
ЗО жовтня 1918 р. султанський уряд підписав з державами Антанти Мудроське перемир'я. Воно передбачало демобілізацію армії, здачу військових кораблів, видачу військовополонених. Туреччина втрачала арабські землі. Держави Антанти залишали за собою право окупувати чорноморські протоки і будь-які інші стратегічні пункти. В Стамбул були введені англійські війська. Мудроське перемир'я означало крах Османської імперії, переможці приступили до розподілу її земель. Розпочалась антитурецька інтервенція, в якій взяли участь Англія, Франція, Італія, Греція. Під загрозу було поставлене саме існування Туреччини як самостійної держави.
У відповідь на ці імперіалістичні плани в країні сформувався націоналістичний рух під керівництвом генерала Мустафи Кемаля. Виникли патріотичні організації - товариства захисту прав. В них для боротьби за спільні інтереси об'єдналися національна буржуазія, дрібна буржуазія, офіцерство, інтелігенція, селянство, робітники. В 1919 р. товариства провели два з'їзди і створили координуючий орган - Представницький комітет.
Під тиском національно-патріотичного руху султан скликав у Стамбулі парламент (меджліс), який прийняв «Національну клятву* - декларацію, що проголошувала право Туреччини на суверенітет.
У відповідь 16 березня 1920 р. держави окупували Стамбул, розігнали парламент, заарештували і вислали багато депутатів. Частина з них втекла в Анатолію і підтримала кемалістів. У квітні 1920 р. був обраний новий парламент - Великі національні збори Туреччини (ВНЗТ), які почали працювати в Анкарі. ВНЗТ проголосили себе єдиною законною владою в Туреччині і створили уряд на чолі з М. Кемалем. У країні склалося двовладдя: одночасно існували султанський уряд у Стамбулі і кемалістський в Анкарі. афганістан іран туреччина
У боротьбі проти зовнішніх ворогів Мустафа Кемаль прагнув залучити в союзники Радянську Росію. Він виходив з того, що більшовицький режим, який перебував у подібній ситуації, переживав такі ж проблеми в роки іноземної інтервенції та громадянської війни, надасть йому матеріальну і військову допомогу. З ініціативи М. Кемаля розпочалися контакти з керівництвом Радянської Росії, були встановлені радянсько-турецькі дипломатичні відносини (1920), Проводились консультації про підготовку двостороннього договору.
10 серпня 1920 р. султанський уряд підписав з Антантою Севрський договір, за яким Туреччині залишалась невелика територія в Центральній Анатолії. Решта її земель розподілялась між Англією, Францією, Італією і Грецією. Північний схід Анатолії відходив дашнакському уряду Вірменії. На південному сході планувалось створити державу Курдистан під протекторатом Англії. Зона проток виділялась в особливий район під міжнародним контролем. Стамбул залишався за Туреччиною умовно, якщо договір буде лояльно виконуватись. Туреччина переставала існувати як самостійна держава.
Анкарський уряд не визнав Севрського договору і розпочав підготовку до боротьби з іноземними загарбниками. Проте, втрачаючи власні території, кемалісти вели агресивну політику в Закавказзі проти незалежних національних держав Вірменії та Грузії, захопили частину їх земель. Інтереси кемалістів у даному регіоні зіткнулися з більшовицькими. Восени 1920 р. Червона Армія силою зброї ліквідувала уряд дашнаків у Вірменії, уряд меншовиків у Грузії і встановила Радянську владу в Закавказзі. Після цього відновилися радянсько-турецькі переговори, почалось обговорення територіальних проблем. Більшовики пішли на поступки і задовольнили ряд претензій кемалістів. 16 березня 1921 р. в Москві було підписано договір «Про дружбу і братерство» між Туреччиною і РРФСР. Сторони заявляли, що вони поділяють принципи братерства націй і право народів на самовизначення, зазначали «існуючу між ними солідарність у боротьбі проти імперіалізму» і визнавали, що «будь-які труднощі, створені для одного з двох народів, погіршують становище іншого». Радянський уряд відмовлявся від режиму капітуляцій, нерівноправних договорів. Врегульовувалися територіальні питання, встановлювався кордон між РРФСР і Туреччиною. Було домовлено, що остаточний міжнародний статус проток повинен бути вироблений конференцією чорноморських держав. Одночасно укладались угоди про фінансову допомогу і поставки озброєння кема-лістському уряду. 13 жовтня 1921 р. в Карсі був підписаний договір про дружбу між закавказькими республіками і Туреччиною, 2 січня 1922 р. в Анкарі - договір між Україною і Туреччиною. Протягом 1921 р. - перших місяців 1922 р. більшовицький режим направив у дар анкарському уряду понад 33 тис. гвинтівок, 327 кулеметів, 54 гармати, боєприпаси, 2 військові кораблі і 10 млн. руб. золотом.
В 1921-1922 pp. кемалісти здобули ряд важливих перемог над інтервентами. Визвольна війна турецького народу завершилась його перемогою. 24 липня 1923 р. був укладений мирний договір між державами Атланти і Туреччиною в Лозанні (Швейцарія). Визнавалась незалежність Туреччини в межах її основних земель (Східна Фракія, Мала Азія, західна частина Вірменського нагір'я, північна частина Сирійсько-Месопотамського плато), тобто в рамках нинішніх кордонів. Скасовувався режим капітуляцій, міжнародний фінансовий контроль, політичні привілеї іноземних концесіонерів. В деяких питаннях анкарський уряд пішов на поступки. Туреччина зобов'язувалась виплатити борги Османської імперії і зберегти протягом 5 років низькі ввізні мита на товари західних країн. Лозаннський договір був актом міжнародного визнання турецької суверенної держави.
29 жовтня 1923 р. меджліс проголосив Туреччину республікою. Президентом був обраний Мустафа Кемаль. Кемалісти -турецькі буржуазні націоналісти - прийшли до влади у відсталій напівфеодальній країні. Вони ставили перед собою завдання радикально реформувати її державний устрій, правову систему, економічні відносини, культуру, побут, приєднатися до західної буржуазної цивілізації.
20 квітня 1924 р. була прийнята конституція Турецької Республіки, до якої пізніше вносились деякі поправки. Законодавча влада зосереджувалась у руках однопалатного парламенту -меджлісу, виконавча влада здійснювалась президентом і урядом. Президент обирався строком на 4 роки і мав широкі повноваження. Вибори в парламент були двоступеневими і відбувались за мажоритарною системою. Жінки спочатку до участі у виборах не допускались, з 1930 р. їм надавалось право виборів до муніципальних органів, з 1934 р. - до меджлісу. Конституція цроголосила демократичні права і свободи, але вони мали переважно формальний характер.
Кемалісти завдали рішучого удару по привілейованому становищу мусульманського духівництва, позбавили його можливості втручатися у суспільно-політичне життя, послідовно добивалися перетворення Туреччини у світську державу. З березня 1924 р. меджліс прийняв постанову про скасування халіфату - релігійної влади султана як глави всіх мусульман світу і про висилку членів османської династії з країни. Було ліквідоване міністерство в справах релігії і вакуфів (1924), закриті релігійні школи, ліквідовані шаріатські суди, заборонені реакційні секти та ордени. В Туреччині запроваджувався європейський одяг, календар, літочислення (1925). Були прийняті нові цивільний і кримінальний кодекси (1926) за європейським зразком, які замінили норми мусульманського права. Жінки одержали рівні з чоловіками права в питаннях шлюбу і розлучення. Церква відокремлювалась від держави (1928), релігійна форма присяги президента і депутатів парламенту замінювалась цивільною. Здійснювався перехід з арабського шрифту на латинізований. В 1934 р. меджліс прийняв закон про запровадження турецьких прізвищ. Спеціальним рішенням Мустафі Кемалю було присвоєне прізвище Ататюрк (батько турків), яке крім нього не мав права носити будь-хто інший.